Загиблих при виконанні військового обов’язку завжди і всюди шанували й шанують. Однак іноді трапляється, що державна бюрократична машина забуває про таких солдатів або ж навіть відмовляється визнати, що вони наклали головою, виконуючи її бойове завдання.
Та є люди, які виправляють помилки чиновників і увічнюють пам’ять про полеглих, віддають їм належну шану. Мешканець села Рівного Новоукраїнського району Олександр Лушпаєнко 1980 року вісімнадцятирічним юнаком потрапив служити на радянсько-афганський кордон і за декілька місяців загинув у бою з моджахедами. Спочатку його визнали «афганцем», але невдовзі у високих армійських радянських кабінетах засумнівалися в тому, що хлопець поліг, захищаючи державний кордон. І постановили, що загинув за нез’ясованих обставин. Виправити несправедливість із часом взявся сільський голова Рівного Віктор Неділько, який добився визнання Олександра «афганцем» і повернення його батькам пільг, належних їм у зв’язку із загибеллю сина при виконанні військового обов’язку.
Згодом справу Віктора Неділька підхопив головний лікар центральної міської лікарні Кропивницького Олександр Артюх. Він, як і полеглий Олександр Лушпаєнко, служив у Тахта-Базарському прикордонному загоні, навіть був у навчальному пункті його командиром відділення. І хоча невдовзі шляхи старшого на півроку за призовом сержанта і рядового розійшлися, коли їх направили на подальшу службу в різні прикордонні застави, однак Олександр Артюх не забував про земляка. Адже хоча сам він з Малої Виски, а Сашко – з Рівного, та це на найпівденнішій ділянці кордону колишнього СРСР було майже те саме, що зустріти земляка із сусідньої вулиці. Пам’ятав, як допомагав чим міг йому, який з них вийшов гарний музичний дует: він грав на гітарі, а товариш – на гармошці, та ще й чудово співав тодішніх сучасних пісень. І як грім серед ясного неба почув страшну новину: земляк загинув на кордоні в бою з афганськими моджахедами.
– Після того, як Віктор Неділько добився визнання Олександра Лушпаєнка «афганцем», 2013 року на «афганській» стелі в Новоукраїнці викарбували і його ім’я та прізвище, – розповідає Олександр Артюх. – Тоді в День прикордонника, 28 травня, там традиційно зустрілися колишні прикордонники і їхні діти, які пройшли антитерористичну операцію на Сході України. По закінченні зустрічі я з братами, а тільки так ми називаємо один одного, поїхали до Рівного на могилу Олександра. І побачили, що її слід упорядкувати, поставити новий пам’ятник, щоб не були позбавленими глибокого змісту слова про прикордонне братерство.
Отримавши дозвіл від рідних Сашка, я взявся за справу. Із 2013-го по нинішній рік відкладав кошти зі своєї пенсії лікаря-рентгенолога, безліч разів побував на могилі з тими, хто допомагав у виготовленні пам’ятника з граніту й облаштуванні могили. Ми з побратимами вирішили, що на пам’ятнику буде зображено також символ Тахта-Базарського прикордонного загону – прикордонний стовп під номером 23, найпівденніший у СРСР. Проклали дорогу до могили, вирубали чагарник навколо. Коли встановили пам’ятник, то побачили, що потрібно поставити ще й гарний стіл та лавочки, постелити тротуарну плитку, адже на могилу приходять і рідні, і ми, побратими Олександра, приходитимемо.
І от 28 травня вже цього року на могилі Олександра Лушпаєнка з новим пам’ятником зібралися його рідні й більш ніж півсотні побратимів-прикордонників, що служили на радянсько-афганському порубіжжі, з Бобринця, Новоукраїнки, Голованівська, Побузького, Кропивницького та їхні діти-атовці. Пом’янули свого побратима й домовилися, що відтепер кожного 28 травня зустрічатимемося на місці останнього спочинку нашого земляка і продовжуватимемо доглядати за його могилою.
Я маю дітей, онуків, свого часу здобув вищу освіту, став лікарем, а життя Олександра обірвалося в юності на військовій службі, у бою. Тому і я, і всі ті, що служили разом із ним чи на інших ділянках кордону, переконані: маємо пам’ятати про нього і його рідних, шанувати пам’ять про нього і не віддавати її на поталу забуттю. Бо проживаємо ми свої життя, зокрема, й за Олександра Лушпаєнка.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА
