1. Біонічний експеримент
Високий чоловік у сірій шапці прийшов на територію заводу, роздавав листівки у побутовому приміщенні, деякі клав на полички, де робітники зберігали одяг, потім пропонував невеличкі смужки паперу прямо в цеху. Робітники завели його в партком, а вже звідти викликали представників держбезпеки. Для них це не було несподіванкою. КДБ вже мала 19 таких листівок — принесли громадяни, яким високий невідомий вручив їх біля центрального універмагу, біля кінотеатру "Мир", у студентських гуртожитках по проспекту Комуністичному. На вузенькій смужці паперу було чітко написано: "Товарищи! Нужно немедленно вешать садиста Брежнева и его банду!". і підпис: "А.Горошко". Підпис, до речі, справжній. і в інженера Кіровоградського телецентру Олександра Дмитровича Горошка були особисті підстави називати Брежнєва садистом.
З ним сталася, з його точки зору, містична, неймовірна історія. Про неї він теж розповідав у листівках, які роздавав студентам, представникам інтелігенції (інколи навіть просив дати відгук). Більшість несли їх відразу ж у КДБ, деякі — спочатку в райком партії.
Що ж писав скромний інженер телецентру у своїх зверненнях до громадськості? Вони, до речі, були просторими і свідчили про серйозний інтелектуальний рівень автора: "Беріївські лицарі замкових отворів уже не можуть задовольнитися звичайними методами контролю над чесними людьми. Вони, використовуючи новітні досягнення науки і техніки (як виявлені якості тактильного каналу людини, що дозволяють якоюсь мірою замінити зір і слух, як ферменттрони, з допомогою яких можна передавати на певну відстань сигнали нервових каналів, як використання амплітудно-модульованих шумів для передачі інформації і т.ін.), найнахабнішим способом рвуться до підслуховування людських думок, а якщо не думок, то хоча б не висловлених уголос слів.
Заради цієї злочинної мети вони заснували службу семи беріївських садистів, які зобов'язані з допомогою радіозасобів на відстані безперервно дражнити людину окриками, погрозами, образами, примушуючи її постійно вести з ними діалог. Звичайно, безперервна заборона природного мислення приводить до крайнього обурення людини, яка постійно продукує потік негативних слів на адресу садистів-екпериментаторів.
Але ж скільки людина може безперервно вдень і вночі сваритися з негідниками? У звичайних умовах на допомогу приходить суспільство — можна викликати міліцію чи звернутися в суд. Врешті, якщо іншої можливості немає, можна захиститися, поціливши негідника цеглиною.
А в даному випадку, коли їх, крім тебе, ніхто не чує, коли ти на очах у людей мирно працюєш, навчаєшся, щохвилинно неймовірними зусиллями відвойовуючи право на мислення? В таких умовах, через повну відсутність відпочинку, природно, отримавши ряд тяжких захворювань, людина існує вже рівно чотири роки, точніше, 1460 діб, хоча за оголошеним раніше наказом, через два роки таких випробувань, її чекала якась школа.
Озвірілі беріївські пацюки вже 1460 діб топчуть не лише людину, вони топчуть Конституцію СРСР і соціалістичну законність, обпльовують марксизм-ленінізм і рано чи пізно постануть перед судом громадськості". Ця листівка, точніше, крик душі змученої безперервною нервовою напругою людини, датована липнем 1968 року.
А почалося все, на думку Олександра Дмитровича, влітку 1964, коли він відпочивав у Ворзельському будинку відпочинку. Нібито там під виглядом якихось ліків йому влили біологічний прийомо-передавач, і звідтоді він почав чути голоси людей, які безперервно з ним розмовляли, причому не найввічливіше. Вони нібито "працювали" позмінно, по двоє-троє на зміні, таким чином змушуючи піддослідного майже цілодобово вести з ними діалог. У якийсь період крім слів почали передавати зображення, здебільшого різнокольорові геометричні фігури.
Найбільший секрет полягав у тому, що невидимі співрозмовники знали деякі речі наперед. Наприклад, те, що скаже через кілька хвилин диктор телебачення або яка фотографія буде вміщена на першій сторінці завтрашньої газети, врешті, який викладач прийматиме черговий екзамен (Горошко на той час заочно вчився в Одеському інституті зв'язку).
Олександр Дмитрович боровся з цим, як міг. Він писав довжелезні скарги на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Підгорного, голови КДБ СРСР Семичастного. Усі ці папери поверталися у Кіровоградське КДБ, а тут на них ставили коротку резолюцію — про психічну хворобу Горошка. До честі Олександра Дмитровича, у своїх скаргах він не допускав плаксивого благального тону, що було б, врешті, зрозуміло, враховуючи ступінь його психічної напруги, навпаки — вимагав: припиніть експеримент, інакше я залишаю за собою право на публічне розкриття його суті й ініціаторів.
Маючи солідний інтелектуальний потенціал (отримав дві вищі освіти, глибоко знався на радіоелектроніці, багато читав, підготував чимало раціоналізаторських пропозицій), Олександр Дмитрович намагався самотужки розібратися у цьому дивному явищі. Він цікавився відповідною літературою (у його архівній справі — цілий зошит тільки назв наукових праць з питань біоніки і моделювання психічних функцій людини, електромагнітного психічного зв'язку), намагався зав'язати письмову дискусію із відділом біокібернетики відповідного інституту Академії наук України, звертався до Амосова, всілякими способами намагався розкрити технічну основу, механізм дивного зв'язку. Очевидно, цій меті також підпорядковане і написання роздумів під загальною назвою "Думки під вартою", де наводяться й окремі деталі незвичайного телепатичного зв'язку, і загальні роздуми про нелюдськість експерименту та загрозу біонічного насилля.
У цих роздумах Олександр Горошко згадує якусь Я.Л., кандидата медичних наук, що лікувала його свого часу у Києві і яка нібито за сумісництвом довгий час працювала у судовій експертизі. Саме її голос піддослідний нібито чув у напівсні-напівмаренні у 1962 році, коли він короткий час працював на телевізійному ретрансляторі в Кремгесі і там же мешкав. Голоси нібито говорили про те, чи захоче він з ними розмовляти, чи ні. Остаточно прокинувшись, Олександр Дмитрович виявив біля вікна свіжу ватку зі слідом крові і зробив висновок, що йому було зроблено незрозумілий укол...
Колеги Олександра Горошка пригадують, що вперше почули про дивний експеримент над ним десь у 1965 році. Очевидно, звідтоді він, з його точки зору, таким чином розпочав викриття злочинних експериментаторів. Олександр Дмитрович почав писати листівки і роздавати співробітникам. У 1967-му році він зібрав кількох своїх колег і вперше публічно розповів про ті моральні страждання, які йому доводиться витримувати. Зрозуміло, усе це не могло не викликати занепокоєння начальства. Тим більше, що Олександр Дмитрович користувався повагою у колективі, охоче займався громадською роботою: постійно готував політінформації та огляди політичних подій, редагував стіннівку. Тодішнє керівництво телецентру пробувало вплинути на Горошка через довірливу розмову (адже і як спеціаліста його теж шанували), викликали дружину, аби та зі свого боку переконала чоловіка, що слід припинити розповсюджувати незрозумілі крамольні листівки. Але Олександра Дмитровича ніщо не зупинило. Зрозуміло, постійне нервове напруження не могло не датися взнаки, загострювались хронічні хвороби, і у грудні 1968-го, його вже інваліда іі групи, звільнили від роботи в телецентрі.
2. "Я не можу змиритися з тим, що там робиться"
Важко уявити, що той нелюдський експеримент, про який пише Олександр Горошко, здійснювався насправді. Коли щось подібне і відбувалося в надрах КДБ, то матеріалів цієї архівної справи дуже мало, щоб підтвердити подібний факт (можливо, викриття у цій сфері ще попереду). Можна лише констатувати, що ні на роботі, ні вдома не помічали якихось суттєвих відхилень у його поведінці. Уже після порушення кримінальної справи була проведена судово-психіатрична експертиза, яка визначила: свідомість присутня, легко орієнтується в місцевості, просторі і часі, контактний. Більше того, як вдалося дізнатися, після відбуття примусового лікування Олександр Дмитрович довгий час викладав, був майстром у Кіровоградському технічному училищі № 1, мав заохочення та нагороди, з почестями пішов на пенсію, працював уже й будучи пенсіонером, і помер у 1999-му зовсім від іншої хвороби.
Звідки ж у нього таке глибоке розуміння радянської репресивної машини? Звідки в кінці 60-х людина так добре знала явище 1937-го (про це неодноразово йдеться в листівках), тільки із тодішніх публікацій у пресі? Але ж у 60-х вони не були такими різноманітними і глибокими, як, скажімо, у 90-х. Тоді покрив таємничості над злочинами сталінського режиму для широкого загалу тільки ледь-ледь піднявся і досить швидко опустився знову. Збагнути цю таємницю допомогла дружина Горошка — Олександра Сергіївна, яка й нині мешкає у Кіровограді.
...Олександр Дмитрович родом із села Коробчиного Новомиргородського району. Першу свою вищу — педагогічну — освіту здобув у Сухумі, звідки під час війни повернувся в рідні краї. Але за спеціальністю не працював — його приваблювала радіосправа, яка на той час була новою. У містечку Златопіль (нині частина Новомиргорода) у приміщенні старої пошти було організовано щось на зразок місцевого центру по радіофікації, де й знайшов для себе улюблену роботу молодий Олександр Горошко. Тоді ж, радіофікуючи село іванівку, познайомився і з майбутньою дружиною. Молоде подружжя якийсь час жило у Златополі, десь у 1947-1948 роках Олександр Дмитрович, будучи перспективним і непересічним як на свій час спеціалістом, отримав запрошення у Кіровоград. Яким чином ним зацікавилось КДБ — невідомо. Але його кваліфікація виявилась потрібною, і десь із кінця 40-х років більше десяти років Олександр Горошко пропрацював у цій установі. Там він пережив смерть Сталіна, розвінчання культу особи (очевидно, саме звідси знання про минулі репресії). Олександра Сергіївна пригадує, що часом чоловік з роботи приходив дуже схвильований, намагався поділитися з нею якимись прикрими враженнями ("Там людина може просто зникнути — був чоловік і нема"), висловлював сумнів щодо доцільності таких підходів до вирішення державних проблем.
Олександра Сергіївна, як і кожна жінка, для якої найважливіше — збереження домашнього вогнища, та мати (у них було двоє дітей), як могла, заспокоювала чоловіка. Переконувала, що те йому здається, що воно не таке вже страшне й важливе, що все те, можливо, хвилинне враження, епізод, і врешті, боротися і щось доводити немає сенсу. Але, очевидно, заспокоєння дружини не переконували Олександра Дмитровича, в якийсь момент він просто перестав ділитися своїми сумнівами. Зрозуміло також, що на той час розповісти про них комусь чужому без ймовірної загрози для власного благополуччя було неможливо. Очевидно, звідси й теж те нервове напруження, що накопичувалося роками.
***
Суд призначили на 17 березня 1969-го. Горошко перебував у лікарні і на судове засідання його не доставляли. Дружина теж туди не прийшла. Висновок лікарів про те, що Олександр Дмитрович страждає на параноідальний синдром, став достатньою підставою для винесення вироку про примусове лікування в психіатричній лікарні загального типу. Мабуть, це судове засідання можна назвати найзакритішим — на ньому не був присутній навіть звинувачений.
Чи був Олександр Горошко борцем? і так, і ні. Бо ж навіть із уявною агресією він намагався боротися. У його "Думках під вартою" зафіксовано: "Що таке мисленнєве зображення? Це не що інше, як біотоки носоглотки, які жодною мірою не відображають суті мови, її суспільного характеру, а тим більше законів мислення. ...Беззмістовна звичка повторювати і зв'язувати слова, почуті від них (експериментаторів), від оточуючих людей, з телевізора чи радіоприймача. Але хіба цю словесну чехарду можна назвати процесом мислення?". Характерно також, що кожен із записів закінчується висловленням твердої впевненості автора у тому, що організатори нелюдського експерименту будуть розвінчані, що їх чекає крах.
Тобто, внутрішня боротьба Олександра Горошка із тоталітарною системою тривала довгі роки. Вона буквально пройшлася по його душі і розумові. Але чи був він просто її жертвою — важко сказати.
Світлана ОРЕЛ