Результатом пошуків Миколи Кузьмовича були публікації у республіканській та місцевій пресі, з ініціативи краєзнавця у Кіровограді іменем Винниченка названо проспект і встановлено меморіальну та пам’ятну дошки. За показаннями родичів та старожилів Смоленчуку вдалося відшукати будинок, у якому минуло дитинство першого голови уряду УНР. Але невтомний дослідник встиг встановити місцезнаходження навчального закладу, де Винниченко здобував початкову освіту.
Продовжити благородну справу пошуковця взявся автор даного дослідження. Завдання було не з простих. Річ у тім, що одне з найавторитетніших джерел часів Єлисаветграда – план міста, виготовлений у 1913 році міським землеміром і краєзнавцем Павлом Рябковим, вносить плутанину в пошуки. Автор плану чомусь не вказав місця розташування Биківського народного училища імені В. Жуковського, де навчався Винниченко, хоча всі інші навчальні заклади вказані чітко. Мало світла у вивчення питання пролили й архівні фонди – там знайшов лиш довідку про час відкриття училища – 1863 рік. Практично нічого не дізнався із рідкісного видання, наведеного у публікації М. Смоленчука, – біографічного нарису Юрія Тищенка "Хто такий В. Винниченко?", написаного у 1917 році. Там сказано лиш, що хлопець семи років вступив до училища, був відмінником, що й привело Володимира до чоловічої класичної гімназії. Про розташування училища – ні слова.
Довелося вздовж і впоперек обійти круті, звивисті й не дуже впорядковані вулиці та провулки Бикової і прилеглої до неї Чечори, виміряти відстані від будинку Винниченка і постоялого двору, де начебто працювала мати майбутнього письменника Явдоха Павленко. Та результати не втішали: навіть найстаріші жителі Бикової не могли пригадати – де те училище знаходилося.
Допоміг, як це часто буває, його величність Випадок. Займаючись пошуками училища, познайомився із колишнім начальником державного спеціального конструкторського бюро виробничого об’єднання "Червона зірка" Іваном Яковичем Антоненком, якому тоді (у середині 80-х) було під вісімдесят. Витончений єлисаветградський інтелігент, чудовий знавець довоєнного міста (у ньому мало що змінилося з часів Рябкова), він у розмові згадав міську загальноосвітню школу "на Биковій". І хоча історія школи Івану Яковичу була невідома, світлий промінчик у темному тунелі блиснув. Виявляється, приміщення колишньої школи я бачив власними очима, а тепер живу всього за кількасот метрів від нього.
…У самісінькому центрі міста, від сучасного майдану Б. Хмельницького до вул. Пушкіна пролягає коротенька, усього в два квартали, вулиця Острівська. Але відома вона була багатьом мешканцям Кіровограда. До початку 80-х років минулого століття на ній був розташований завод "Хімік". Тепер на його місці виситься 14-поверховий будинок під номером два. На ньому встановлено пам’ятну дошку на честь В. Винниченка, від нього починається проспект, названий іменем письменника. На вулиці Острівський знаходилися управління місцевої промисловості, автонавчальний комбінат. На правобережній частині її ще два десятки років тому були розташовані корпус навчально-виробничого підприємства "Кіровоградоблбудтрест" та ремонтно-будівельне управління. Приміщення солідне, високе, вирізнялося нестандартною архітектурою та цегляною кладкою, явно несучасною. У дорадянські часи саме ці стіни належали народному училищу ім. В. Жуковського, а в радянські – школі. Буквально за квартал від неї знаходився постоялий двір (тепер на його місці відкрито сервісний центр). За квартал з протилежного боку стоїть будинок, у якому жила сім’я майбутнього прем’єра.
Школа № 22 на Острівській діяла до 1962 року. Потім її "перенесли" у селище Гірниче, де вона функціонує і тепер. У ній створено один з кращий (якщо не найкращий) шкільних музеїв історії Кіровограда. А старе приміщення училища (школи) знесено.
Закінчити своє невеличке дослідження хотілося б традиційними побажаннями щодо увічнення пам’яті нашого видатного земляка і школі як правонаступниці училища присвоїти ім’я Володимира Винниченка. Збулася б мрія М.Смоленчука, який ще на початку 90-х років писав: "Тепер маємо все для створення карти перебування Винниченка у Єлисаветграді, внесення її в туристичні маршрути". Побажання слушні, але… Скільки їх вже висловлювалося. І стосовно Тараса Шевченка, Лесі Українки, корифеїв українського театру, національних героїв. Уже й управління культури розширило свої функції і поповнилося штатом відділу туризму. Але… Знову це кляте "але"… Можливо, керівництву школи № 22 з допомогою депутатів від Гірничого вдасться? Хочеться вірити.
Юрій МАТІВОС
