Цьогорічний, уже сьомий, журналістський фестиваль «Осінні зерна» відкривав для нас Новгородку і Верблюжку. Очевидно, це місця, де багатьом журналістам уже доводилось бувати раніше, але одна справа – коротке відрядження і зовсім інша – щира, зворушлива гостина, коли тобі хочуть показати найкраще, найдорожче, те, що досягалося непростими зусиллями, що народжувалося у співпраці, що наповнене духом творчості талантів, дарованих Богом.
Не один рік в області відома багатогалузева агрофірма Миколи Монашка. На жаль, господар був у від’їзді, й ми не змогли ознайомитися з господарством, але гідно оцінили гостинність і готелю, і чудову вигадливу кухню ресторану «Лугано».
Селищний голова Олександр Сириця, голова райдержадміністрації Сергій Красюк, голова районної ради Олександр Горбенко розповіли про район, його можливості, здобутки, соціальну сферу. У Новгородці збудовано нові очисні споруди, які днями мають запрацювати, прокладено нові дороги. Олександр Антонович Сириця – очевидно, досить дбайливий господар, судячи з того, з якою любов’ю і завзяттям він показував нам прекрасно облаштовані кімнати дитячого садочка, нове обладнання, котельню, запас палива. Якщо тут хоча б приблизно так дбають про інші заклади соціальної сфери, то можна сказати, що Новгородці пощастило із селищним головою.
Один з ключових навчальних закладів Новгородки – ПТУ №36. У його сучасному вестибюлі нас неочікувано зустріли соло саксофона і, крім розповіді про навчальний заклад заступника директора Ірини Макусінської, ще й дівочий вокальний ансамль з оригінальною піснею: «А ми дівчати з Новгородки, ми соловейки рідної землі!».
Звісно, у ПТУ уміють не тільки грати й співати. Тут навчають простим і дуже практичним професіям – тракторист, водій, кухар, електрик. Останніми роками навчальний заклад зміцнився, розвинув свою базу, кількість учнів майже подвоїлась, та головне те, що юні випускники не залишаються без роботи. Попит на ці спеціальності навіть зростає. Директор ПТУ-36 Олег Вєтров, відомий громадський діяч, який одним з перших запроваджував нові форми патріотичного виховання молоді, розповів, що фермери району буквально кункурують, щоб запопасти до себе на роботу молодого кваліфікованого тракториста.
Важливу роль відіграло й те, що тут за кошти Євросоюзу відреставрували старий училищний гуртожиток. Головна мета проєкту – забезпечення житлом переселенців, але на двох поверхах кімнати для учнів училища. Умови тут, можна сказати, європейські. Біда лиш, що для переселенців у Новгородці мало робочих місць. Декого влаштовано у комунальне підприємство, яке обслуговує гуртожиток. Але із 250 потенційних місць для колишніх мешканців Донецької та Луганської областей зайнято лише 75. Значна частина – пенсіонери. Вони здебільшого ображені на життя, усім не задоволені, але про те, щоб проявити власну ініціативу, наприклад, об’єднатись у громадську організацію, підготувати якийсь проєкт, щоб поліпшити своє становище, й чути не хочуть.
З місцевим краєзнавчим музеєм, невеликим, але багатим на експонати, нас ознайомила науковий співробітник Оксана Кудіна. Є тут зернотертка (попередниця сумнозвісних жорен), вік якої сягає кількох тисяч років. Це щодо так званого Дикого поля: мовляв, до приходу Російської імперії тут була порожнеча. Але у розповіді прозвучав і факт, який найбільше вразив: Новгородка дістала нинішню назву на честь придушення імперією польського повстання 1830 року. До того населений пункт звався Куцівкою (поряд діє залізнична станція з такою назвою) – від імені одного із засновників козака Панаса Куцого. І після першої окупації Росією цих земель розташовувався тут Новгородський полк, який відзначився, придушуючи національно-визвольне повстання сусіднього народу.
Ми, здерши із себе, не без труднощів, криваву комуністичну сорочку, навіть не помічаємо, наскільки глибоко у наше тіло і свідомість в’їлася імперська отрута. Бо ж подібної зневажливої «честі» удостоїлася не лише Новгородка. Новомиргород (колишні козацькі Трисяги), Новоукраїнка, Новоархангельськ – у різний час, але дістали назви від чужинців, фактично окупантських сил, усіляких там гусарських та новослобідських полків, які прийшли на нашу землю, живилися нашими ресурсами, за наш рахунок придушували інших, а наше вільнолюбство і самостійність, господарську жилку цілеспрямовано знищували, перетворюючи на наймитів та патерналістів.
Не зупинятимусь на історичних фактах – вони відомі, але чомусь і досі ми не хочемо розуміти, що від нашого глибинного самоусвідомлення і відчуття власної самодостатності прямо залежить і рівень нашого матеріального життя. Важко уявити, щоб у тій же Польщі досі залишалась діюча назва населеного пункту, дана на честь перемог Російської імперії! Нація свідома себе. Будує своє життя, шукає і знаходить власну вигоду, запроваджує для себе зручні й вигідні правила існування та рухається вперед. А ми дозволили розпоряджатися нашими багатствами купці олігархів-яничарів і здебільшого тільки й скаржимося на власне життя та все чекаємо від когось милості, або кидаємо рідну землю і пристосовуємось до чужих законів та правил. Ясна річ, ця імперська отрута довго виходить із нас і ще не скоро вийде. Але ми, хоч і повільно, все ж піднімаємось у власному розвитку й прагненнях. Приклади матеріального облаштування із Новгородки – свідчення тому. Та шкода, що занадто повільно, і часто на це не вистачає людського життя…
* * *
Село Верблюжка – єдине з такою назвою у світі, варте не однієї розповіді. Тут – мала батьківщина ватажка одного з найпотужніших селянських рухів початку минулого століття Никифора Григор’єва. У ті часи у Верблюжці проживало близько семи тисяч мешканців. Минуле століття з кривавими війнами та голодоморами розвіяло, порвало українське коріння: нині тут живуть дві тисячі двісті людей. Тільки у Другій світовій війні загинула майже тисяча уродженців Верблюжки. Їхні імена – на плитах сільського меморіалу пам’яті, де уже й четверо нових могил – героям нинішньої російсько-української війни.
Село живе і розвивається. Сільський голова Любов Кулик – справжня господиня і берегиня, яка тримає порядок скрізь, користується величезною довірою односельців: її обирають уже не першу каденцію. Школа, дитсадок, бібліотека, будинок культури, сучасна медична амбулаторія із новеньким стоматологічним кабінетом, сільська пожежна команда, новітні спортивні та дитячі майданчики, сільський краєзнавчий музей, що має звання народного. Директор музею Наталя Шепель-Терещенко дуже цікаво, зі знанням особливих деталей (односелець – льотчик Герой Радянського Союзу Іван Кобилянський, пролітаючи над селом, посадив літак прямо на городі у матері, відвідав батьків і полетів далі бити ворога) розповідає історію Верблюжки.
А ті події столітньої давності мимоволі породжують алюзії із сьогоднішнім днем. Лідером селянського повстання поряд з Григор’євим був його колега-офіцер Горбенко, який ратував за Радянську владу, вірив у неї більше, ніж у самостійну Україну. Отож, не було єдності. Махно, який мав величезну селянську потугу, застрелив Григор’єва, перш за все, через власні амбіції, бо вважав себе найбільшим селянським ватажком. І, врешті, після цього вбивства, коли зчинився бунт і запанував хаос, у село приїхав червоний більшовик Григорій Петровський, який довго пояснював селянам, яка хороша Радянська влада і як вона хоче миру. А люди стомились від війни. Так, як і сьогодні.
Махновська сила завдала нищівного удару денікінській армії під Перегонівкою. А якби перемогли амбіції і обоє ватажків (та й не тільки вони!) об’єднались проти червоних? Але в історії немає «якби»… Українці мали вільнолюбний, бунтівний характер, сміливість, військову звитягу, але не відзначались організованістю, внутрішньою цілісністю, єдністю. А без цих якостей дух імперії вивітриться ще не скоро…
Світлана ОРЕЛ, Фото із архіву Зінаїди ШЕВЧЕНКО
