Олександра Чорного в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Винниченка знають не тільки як доцента кафедри історії України, а й як великого любителя малювати. Дізнавшись про це, кореспондент "Вечірньої газети" вирушив у педуніверситет, щоб зустрітися із доцентом Чорним.
Перш за все, я, звісно ж, попросив Олександра показати його роботи. Той дістав теку із аркушами формату А4, розкрив її. Я побачив мальовані кольоровими олівцями портрети задумливих чоловіків у зелених кітелях, а також шаржі.
– Це – легендарні воєначальники, – пояснив Олександр Чорний. – А це – мої колеги в жартівливих образах.
На запитання, як давно він захоплюється малюванням, 34-річний кандидат історичних наук відповів, що з дитинства. Щоправда, художньої школи в селі Красносіллі Олександрівського району, звідки родом Олександр, не було (й мабуть, не передбачається). Та це не завадило Сашкові виділитися серед однолітків як хлопчині з малярським хистом, і його активно залучали до створення шкільних стінгазет.
– Малював я однокласників, які погано вчилися, – згадує доцент. – Вони в мене верхи на двійках й одиницях каталися. Великої візуальної схожості я не досягав, тому під карикатурами вказувалося, кого саме зображено. Хочу сказати, що герої цих малюнків на мене не тільки не ображалися, а й навіть хвалили, казали, що я їх гарно намалював. Я займав призові місця на шкільних конкурсах з малювання. І в районних брав участь. Пригадую, як в Олександрівку відправили намальовану мною злу царівну з пушкінської "Казки про мертву царівну та про сімох богатирів". Я тоді у шостому чи сьомому класі вчився. Любив я школярем малювати й персонажів "Качиних історій" та інших діснеївських мультфільмів. Дивлюся мультик по телевізору і малюю собі... Ці мої твори були популярні в школі. Дівчата просили, щоб намалював і їм Макдака чи ще когось. Коли підріс, почав зображувати популярних артистів – Віцина, Моргунова, Якубовича. А коли студентом став, то захопився пейзажами. Тепер ось малюю воєначальників та шаржі на колег…
– Чому саме військових? – запитав в Олександра Чорного автор цих рядків.
– Я займаюся військовою історією. А малюю тих полководців, які мають стосунок до нашого краю. Ось дивіться…
Олександр Чорний показує портрети, розповідаючи про зображених на них людей:
– Це – генерал Дмитро Остен-Сакен, легендарний воєначальник Російської імперії. Наш земляк, до речі, – родом із Приюта Єлисаветградського повіту. За час військової служби Дмитро Остен-Сакен брав участь у 15 кампаніях і більш ніж у 90 битвах. А це – генерал-майор Павло Понедєлін, радянський воєначальник, командуючий 12-ю армією. Він потрапив у оточення біля села Підвисокого Кіровоградської області, побував у німецькому полоні. Після повернення в СРСР його розстріляли. Реабілітований посмертно у 1956 році. А ось – генерал-лейтенант Павло Ротмістров, Герой Радянського Союзу. Очолювана ним 5-а гвардійська танкова армія брала участь у визволенні Кіровограда. Є тут у мене й Олексій Жадов, й Іван Музиченко, й Олександр Родімцев, теж уславлені радянські воєначальники…
– Намалював їх з фотографій, – розповідає далі Олександр Чорний. – Із чорно-білих, інших немає. Оскільки зображаю людей у кольорі, для мене важливо правильно відтворити очі та волосся. Намагаюся не помилитися. Кольори очей та волосся декого визначив з антропологічного типу, яскраво вираженого на фотознімках.
Чи не найважливіша, за словами доцента Чорного, деталь портрету – очі.
– З очей я, власне, й починаю малювати. Буває, не один аркуш зіпсую, поки не відчую, що це – саме той вираз очей.
Щоб остаточно переконати мене в тому, що душа – дзеркало внутрішнього світу людини, Олександр поклав поряд два портрети однієї й тієї ж людини. На першому із них генерал Понедєлін зображений до німецького полону, на другому – після.
– Малюючи другий портрет, я хотів передати страждання цієї людини в очах. Колеги по кафедрі кажуть, що мені вдалося.
Визнав це і я. І попросив Олександра розповісти про іншу, несерйозну, частину його творчості.
– Шаржі я створюю також з фотографій, – розповів Чорний. – Перш ніж взяти олівець, продумую образ героя. Щоб персонаж виходив більш упізнаваним, вигадую деталі, які характеризують його як особистість. Наприклад, колегу, відомого своєю товариською вдачею, умінням цікаво розповідати всякі історії, я зобразив як Мюнхгаузена. А колегу, яка вивчає історію сарматів, – із сарматськими сережками у вухах. Ще одну співробітницю я зобразив як Солоху, ще одного – як доктора Лівсі з "Острову скарбів". Знайшлися у нас на кафедрі й дівчина-весна, і східна танцівниця, і кіт Матроскін, і супермен. А ось – я. (Чорний показує на малюнок чоловічка з величезним олівцем у руках. – Авт.)
За словами Олександра Чорного, ніхто із героїв його шаржів не образився на нього. Навпаки, якщо у колективі наближається більш-менш визначна подія (чийсь день народження і таке інше) – усі чекають від Олександра дотепного малюнка.
– А чи не зловживають друзі, колеги вашим хистом? – запитав автор. – Не просять: "Намалюй і мене"?
– Я таких приводів їм не давав. Та іноді самому хочеться зробити приємне знайомому. Малюю я, як мовиться, для душі. Тобто коли хочеться, коли є натхнення. На портрет витрачаю шість – вісім годин, це – безперервна робота. Раніш раз на тиждень намагався засісти за малювання. Тепер, коли в сім’ї мала дитина, – так часто не помалюєш. Доводиться ночами…
Віктор КРУПСЬКИЙ
Фото Олега ШРАМКА
