– Едуард Гурвиць читав вірш із назвою свого прізвища? І як сприйняв – знаєте? Мені в пам’ять дуже яскраво врізалось, як саме з його як міського голови подачі в Одесі з’явилась вулиця Романа Шухевича.
– О, то ще та історія!!! Одеське КГБ, де я двічі сидів під слідством, було на вулиці Бебеля. Коли її перейменували, вернули стару назву Єврейська, колишні кагебісти почали свої листи адресувати на вулицю Грибоєдова, бо їхня будівля стояла на розі цих вулиць. Це, звичайно ж, розсердило Гурвиця, який страшенно ненавидів комуністів і кадебістів, і він блискавично перейменовує ту вулицю на Романа Шухевича. Я був свідком одного разу, як Едуард Гурвиць розповідав цю історію хористам з Івано-Франківська. Вони йому аплодували. А він каже далі: «Якщо ж вони поміняють адресу на Катерининську вулицю, бо вона з іншого боку їхньої будови, то я перейменую її на Степана Бандери!» Тут аплодисменти, звичайно ж, переросли в овацію!.. Ну, а вірш йому сподобався, і він навіть хотів дати мені кошти на видання книги, але... але... А вірш досить простенький:
Е.Гурвицю
Я наперсточників стрінув,
постояв серед роззяв,
а тоді сотенну вийняв, –
І, як лох – програв! Програв!
Так воно було так воно є:
шулер у чесного виграє.
Якось сів я біля столу,
щоб зіграти у очко,
а з-за столу вийшов голий,
ніби лох той і дурко.
Так воно було, так воно є,
шулер у чесного виграє.
Я на виборчій дільниці
між комісії уздрів
і наперсточників ницих,
і знайомих картярів.
Я з душі свій голос вийняв
і за чесного віддав
вранці чую – виграв їхній,
ну а чесний мій – програв.
Так воно було, так воно є:
шулер у чесного виграє.
2010
– Сьогодні багато хто йде у президенти. Вам ніколи не мріялось?
– Та ви що?! Який з мене президент. Я проста людина, якій Бог виділив трохи таланту писати вірші чи прозу і копирсатися в мові, як археолог в землі....
– Пане Олексо, Ви фактично повернули в літературу вічно 24-річного лірика Олександра Григоренка, з яким доля звела Вас у мордовських концтаборах. «Ти мене полюбиш не за пісню, Ти мене полюбиш не за вроду – Ти мене полюбиш за залізну Відданість вкраїнському народу» – хто сьогодні не знає цих щемливих рядків? Нарешті торік у Верхньодніпровську видано книгу його віршів, до якої ввійшло і кілька спогадів, у тому числі його коханої дівчини, стражденного репресованого батька і Ваші. Так? Чому так довго, 56 років, тривав цей процес повернення?
– Коли я у 1996-97 роках був головою «Просвіти» в Одесі, я зустрів несподівано капітана-моряка Олексу Фальченка. Він виявився сином нашого співтабірника Павла Фальченка! І він сказав, що його тата уже нема, але є два зошити віршів Сашка Григоренка, які тато вивіз із табору. То Олекса мені їх привіз із Херсона, я скопіював, і ми з Оленою Задворною, нареченою Сашка, почали готувати книгу, вона написала свої спогади про Сашка, надрукувала у журналі «Українська культура». Збирали спогади, готували книгу. Побували у селі Бородаївці над Дніпром, на могилі Сашка, але... Кошти... Все упиралося у відсутність коштів. Я 2008 року їздив з письменниками на Шевченківські дні до Січеслава і там розповідав про цього чудового поета, їхнього земляка, який трагічно загинув 1962 року, через півроку після звільнення... Аж коли мені зателефонував поет Євген Безус із Верхньодніпровська і повідомив, що райрада (а він її депутат) дає 25 тисяч на друк книги свого земляка – отоді й вдалося видати цю прекрасну книгу «Залізна відданість вкраїнському народу». А якраз Верховна Рада внесла до списку визначних дат день народження Сашка 22 лютого 2018 року. То я їздив туди на презентацю книги!
До речі, за тиждень до мого звільнення (1 квітня 1961 року) Сашко присвятив мені такого вірша, якого я мав наслідувати і виконувати як наказ мені:
Олексі Різникову
В краю чужім звела нас доля,
Мабуть, для того, щоби ми
Сказали людям правди голі
І збереглись самі людьми.
І ми йдемо шляхом чесноти,
Йдемо без гімнів і без од, –
Щоб нам не міг очей колоти
За лицемірство наш народ.
У світ письменства, світ строкатий
Ми переступимо поріг
І мусим те удвох сказати,
Чого до нас ніхто не міг.
Щоб наше серце променисте
До читача могло дійти,
То мушу я творити змісти,
Творити форми мусиш ти.
Слова незвичні, дивні теми,
Не чута досі гострота –
Хай все це з вірша, із поеми
У душі людські заліта.
І як би деякі не злились,
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось,
Щоб ми поетами були.
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі
Крім всього чесними людьми.
21.03.1961
– У енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні: 1960-1990» (Київ, «Смолоскип», 2010) про Вас пишуть: «Відмовився від співпраці з КДБ». Здається, Ви ніколи про це не писали. Як це було?
– Як це не писав? А прочитайте мою поему «Бран».
– Наклад книги «Словогрона» – 150 примірників, вутленьке видання – розсипається при першому читанні; та й коректура залишає бажати кращого – на 83-ій сторінці я в шести рядках одного абзаца нарахував вісім грубих помилок… Ложка дьогтю?
– Ту книгу ми робили до мого ювілею, поспішали, грошей влада виділила всього 10 тисяч, на жаль, тож хай читачі вибачають.
– Зі зрозумілих причин першу книгу Ви видали у 53 роки. Вірите, що пізнім дебютом забезпечує Вам Господь довгий вік?
– Не смію втручатися у Господні задуми. Вірю, що все відбувається, як Він планує.
– Що чекати у ближчі роки шанувальникам творчості Олекси Різникова?
– Хочу видати книгу «Вибраного» або, краще, «Обраного»! Видаю короткими сплесками свого Кореневого словника, подібного якому у світі нема. Уже вийшли чотири брошурки..
Півмільйона слів перебираю,
відміняю, змінюю, смакую,
ніби у Едемі я, у Раю
древо знань із низу обсервую.
Як до нього можна підступитись?
І чи треба? І чи можна, брате?
Кожен листик – то є слово інше,
Як із ними всіми розібратись?
Єва плід із нього скуштувала,
І воно у кожному буяє.
Кожне слово – то листочок з нього,
Кожен з нас – то саджанець із Раю?
Розпитував Василь БОНДАР
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
