Спочатку він соромився співати
Народився Віктор Цой 21 червня 1962 року в Ленінграді. Батько, Роберт Максимович, працював інженером. Мати, Валентина Василівна, була учителем фізкультури. Віктор добре малював і дуже любив читати. Навчаючись у художній школі, грав у групі “Палата № 6". З художнього училища імені Сєрова його виключили за неуспішність. Вступив до профтехучилища, де навчався на різьбяря по дереву.
Спочатку Віктор і співати соромився – не те, що пісні складати. А потім відчув, що не може жити, не складаючи слова у вірші. Нудьгу ПТУшних занять Віктор розганяв своєрідним тренінгом – римував усе, що попадалося на очі.
У своєму ПТУ Цой став рок-зіркою місцевого масштабу. Водночас малював чудові портрети західних рокерів і продавав їх на “товчку”, щоб на виручені п’ять карбованців купити улюбленого червоного вина (горілку не пив узагалі) і піти до друзів красуватися власноруч зшитими брюками-"бананами".
"Прикид" у першу чергу і виділяв Віктора серед друзів. Пошуки стилю не зайняли багато часу: Віктор дуже любив Боярського, знав увесь його репертуар, ось і став одягатися за його зразком. Особливо йому подобалося довге шкіряне пальто, яке часто було причиною його падінь у буквальному розумінні слова. Одне з них закінчилося гіпсом.
Стежити за собою Віктор умів і завжди прагнув бути ретельно і модно одягненим. Часи, коли можна було спокійно напнути драний зелений светр і піти у гості до незнайомої людини, залишилися в минулому. Він обрав для себе два кольори: чорний, як у Боярського, і жовтий – колір сонця.
Несподівано для багатьох Віктор зацікавився східною культурою – чи то корейська кров покликала, чи то Борис Гребенщиков. У Віктора з’явився новий кумир – Брюс Лі, фільми за участі якого дивився разів по п’ятнадцять. Улюблений чорний колір, зовнішня схожість – не вистачало тільки навичок карате. Але досить скоро Віктор оволодів нунчаками не гірше, ніж виделкою з ложкою.
Життя як у "Кино"
Влітку 1981 року Віктор Цой, Олексій Рибін та Олег Валінський створюють гурт “Гарин и гиперболоиды”. Восени вони входять до Ленінградського рок-клубу.
Коли з групи пішов Олег Валінський, група змінила назву на “Кино”. У 1984 році “Кино” стала лауреатом другого фестивалю рок-клубу. Пізніше, разом з музикантами “Аквариума”, було записано альбом “Начальник Камчатки”. Сформувався новий склад групи : Віктор Цой (гітара, вокал), Юрій Каспарян (гітара, вокал), Георгій “Густав” Гурьянов (барабани, вокал), Олександр Титов (бас, вокал). А. Титов входив до складу “Аквариума”, і незабаром його замінили на Ігоря Тихомирова.
У лютому 1985 року Віктор одружився на Маріанні. 5 липня того ж року у Віктора і Маріанни народився син. Віктор довго вибирав ім’я, і Маріанна поставила чоловікові ультиматум: або Олександр, або Христофор! Назвали Олександром. (Олександр Цой зараз працює в комп’ютерній фірмі системним програмістом. Маріанна померла 27 червня 2005 року від раку грудей. Вона довго приховувала свою хворобу і казали: “Я сильна жінка – не хочу, щоб мене жаліли”. Поховали Маріанну на Богословському кладовищі недалеко від Віктора. Маріанна була письменницею, перекладачем, громадським діячем, музичним продюсером.)
У кінці 1985 – початку 1986 "Кино" випускає альбоми “Это не любовь” і “Ночь”. На четвертому рок-фестивалі група отримує диплом за кращі тексти. Знімається фільм за участі Віктора Цоя “Конец каникул”.
Виходить пластинка “Red Wave”. На той час Віктор працює в котельні “Камчатка” і бере участь в зйомках фільмів Олексія Учителя “Рок”, “Последний герой” і в епізоді фільму “Асса”. Навесні 1987 група “Кино” отримала приз “за творче повноліття”, і Віктор знявся у фільмі Рашида Нугманова “Игла”.
Віктору пропонували роль Мауглі в мюзиклі, але він відмовився. У одному з інтерв’ю він сказав: “Адже я не актор. І займатися цим професійно, зображувати когось, перевтілюватися в інших людей мені якось абсолютно не в кайф. Нецікаво. Тому я б із задоволенням знімався в кіно, якби мені надали право там взагалі не акторувати, а виражати себе”.
У 1988 році виходить альбом “Группа крови” і записується альбом “Звезда по имени Солнце”. Група “Кино” бере участь в концерті у московських “Лужниках”, присвяченому Олександру Башлачову.
Улітку 1989 року Віктор з Каспаряном їдуть у США до американської рок-музикантки Джоанни Стінгрей.
Після повернення Цоя на батьківщину "Кино" багато гастролює по країні. Група бере участь у фестивалі “Золотий Дюк” в Oдесі. У Франції виходить пластинка “Последний герой”. Навесні 1990 року Віктор побував у Японії, а в червні відбувся останній концерт групи в “Лужниках”.
У серпні 1990 року Цой разом із сином Сашком відпочивав у Латвії, наймаючи дачу в селищі Плієньціємс. Удосвіта 15 серпня Віктор сам вирушив на риболовлю на лісове озеро. По дорозі назад близько 11.30 його новий “Москвич-2141" врізався в зустрічний ”Ікарус-250".
ДТП сталося на 25-му кілометрі дороги Слока – Талси. Від удару “Ікарус” знесло з дороги в річку Тетчупе, водій відбувся легкими ударами. “Москвич” було відкинуто метрів на 20. Віктор Цой загинув одразу. Лічильник пробігу “Москвича” зупинився на 3400 кілометрах. Автомобіль не підлягав відновленню. Цоя ховали в Ленінграді в закритій труні.
За офіційною версією, Цой, розігнавши машину до швидкості не менше 100 кілометрів на годину, не помітив автобуса, який виїхав з-за повороту. Можливо, Віктор навіть задрімав.
Та екс-продюсер групи “Кино” Юрій Белішкін у цьому сумнівається. На його думку, не могла така зібрана і педантична людина, як Цой, заснути за кермом. А отже, вважає Бєлішкін, не можна відкидати версію про вбивство, сплановане заздалегідь…
Маріанна Цой, вдова Віктора, за життя говорила: “Не той Вітя чоловік, щоб заснути за кермом! Самогубство я заперечую. Вітя тільки підійшов до витоків слави і благополуччя. Якщо йому було погано в Москві, він завжди міг би повернутися в Пітер, він не був пов’язаний ніякими кабальними контрактами. Вбивство? Але кому це було треба? Я вважаю, що прогавили момент і група, і продюсер, і менеджери, не кажучи вже про правоохоронні органи.
Треба було відразу після 15 серпня 1990 року братися за цю тему, якщо хотіли щось розкопати. Але ніхто не поставив таку мету, усі прийняли на віру офіційну версію. Тому що були в приголомшеному стані, а в мене – маленька дитина на руках… Це щастя, що Вітя того фатального ранку не узяв з собою Сашу. Син дуже любив їздити на риболовлю, але саме того ранку чомусь відмовився".
...Як би там не було, з роками версія про вбивство не лише не відпала, а навпаки – зміцніла. У 2007 році в Інтернеті на одному із сайтів з’явився лист такого собі Яніса з Риги. Якщо йому вірити, 15 серпня 1990 року у нього і двох його приятелів трапився конфлікт на озері з якимось рибалкою східної зовнішності. Судячи з опису, цим рибалкою міг бути Віктор Цой. Автор листа стверджує, що дійшло до бійки. Цой, застосувавши прийоми східних єдиноборств, поклав хуліганів на землю. А сам кинувся до машини і дав газу. Цілком можливо, що цей конфлікт і став причиною ДТП на дорозі…
Спогади про Віктора Цоя
Валентина Цой, мати Віктора (померла 28 листопада 2009 року): “У 1982 році відкрився Ленінградський рок-клуб, і вони стали увесь час проводити там. Маріанна була його однодумцем і справжнім помічником. Вітя працював кочегаром, сторожем, мив лазню. Я їх підтримувала як могла, допомагала винаймати квартиру. Потім були зрідка концерти на квартирах. Якось я запитала: ”Вітю, скільки ж ти на них заробляєш"? – “Ну, рублів п’ятнадцять”, – відповів. Я слухала його перші записи, і мені здавалося: непогано, не гірше, ніж у інших. Але я ніяк не чекала такої величезної популярності, яка прийшла потім. Бачите, усі твердять, що праця робить людину, а вийшло навпаки. Вітю “зробили” свобода і можливість розкрити себе".
Юрій Белішкін, менеджер групи “Кино”: “Він усе робив дуже легко, якщо вже за щось брався. Коли отримував водійські права, а було це, якщо не помиляюся, восени 89-го, я сидів третім у машині, де Віктор з інструктором здійснювали ”першу ходку". Так от, він сів і поїхав. Я не повірив, що він зробив це уперше, але так і було. Так само і англійську вивчив – з нуля, за півроку. І коли ми були в Данії, у Копенгагені, він давав інтерв’ю на радіо англійською. Відважно у нього це виходило".
Майк Науменко, лідер групи “Зоопарк”: “Цой дуже уміло використовував людей. Він завжди знав, як заводити потрібні знайомства, й був дуже холодний і обачливий в стосунках. Мені не подобалося те, як він змінився останніми роками. Ймовірно, це хвороба, якою перехворіли багато рок-музикантів. Гроші, дівчатка, стадіони – і ти починаєш забувати старих приятелів, задираєш носа і вважаєш себе суперкрутим. Що ж, не він перший і не він останній. Усі ми люди”.
Джоанна Стінгрей, американська рок-музикантка, "зведена сестра радянського року": "Я познайомилася з Цоєм в 1984 році. Він був тоді сором’язливим, замкнутим, говорив повільно, низьким голосом. Щось у ньому мені відразу сподобалося. Можливо, те, що, на відміну від багатьох інших, він не намагався зі мною негайно подружитися тільки тому, що я – американка. Спочатку ми були приятелями, і тільки з часом він став одним з моїх найкращих друзів. Я пам’ятаю, як в 1985 році я йому сказала, що рано чи пізно він обов’язково приїде до мене у гості в Лос-Анджелес і ми поїдемо в Діснейленд, а потім на берег океану. Але він мені відповів, що я не “врубаюся” і що я дуже наївна. У 1988 році те, що Віктор вважав нездійсненним, сталося. Він полетів в Америку. Я чекала цього моменту так довго, що вирішила витратити усі заощаджені гроші, щоб зробити для нього цю подорож незабутньою. Зустрічати його і Юрка Каспаряна в аеропорту я вирушила в узятому з цієї нагоди напрокат білому лімузині, з баром і телевізором. Два тижні ми провели, як діти, насолоджуючись життям. Віктору усе дуже подобалося. Ми скакали на конях, каталися на снігомобілях, їздили на океан, були в Лас-Вегасі. Ходили магазинами і, нарешті, поїхали в Діснейленд, який сподобався Віктору найбільше. І коли ми гуляли цією казковою країною, він увесь час повторював: “Я знову почуваюся дитиною".
Сергій Лисенко, відомий український режисер, автор фільму "Конец каникул" – першого фільму за участі Віктора (тоді, у 1986 році, Лисенко ще навчався на п’ятому курсі Театрального інституту імені Карпенка-Карого): "Думка зробити фільм за участі групи “Кино” спала мені на думку році так в 85-му… У 86-му перебудовою в Києві ще і не пахло. Мені треба було знімати дипломний фільм, я вирішив зробити щось подібне до музичного відео. Ніхто не здогадувався, про що йтиметься, мені повірили на слово. Тільки запитали: “А що за хлопці”? Я відповів: “Дуже талановита група з ленінградського рок-клубу, усі тексти у них завірені, так що можете не турбуватися”... Ми зустрілися з Цоєм в легендарному кафе “Сайгон”. І, чесно кажучи, тільки Віктор увійшов до кафе, я вже зрозумів, що це Він. Не тому, що він виділявся своєю корейською зовнішністю – просто у нього була така енергетика, що його неможливо було не помітити.
Зйомки почалися у 86-му. Сюжет дуже простий: хлопець (його грав Цой) співає свої дивні пісні, а його друзі та найближче оточення не розуміють його, сміються над ним. Потім герой стає таким, як усі: одружується, у нього народжується дитина, але пісня продовжує звучати в його душі, і одного прекрасного дня він кидає усе, щоб знову піти за своєю мрією. Цой, звичайно, своєю грою вніс у фільм неабияку долю соціальності і, можливо, висік якусь іскру, яка мерехтить у фільмі досі. Цой не був актором в звичному розумінні цього слова. Він міг називатися за сценарієм Васею, Колею, це було неважливо. Він завжди залишався собою. Він ніби підім’яв фільм під себе.
Зйомки проходили в Києві відразу після Чорнобильської трагедії, тому у мене про ті часи залишилися подвійні спогади: з одного боку, абсолютно вимерле місто, з іншою – в цьому місті Цой з його енергетикою… Частину фільму ми знімали на Березняках, на озері Тельбин, і потім фанати “Кино” під деревом, де стояв Цой, прикріпили папірець і дуже зворушливо заклеїли його згори целофаном, щоб дощ не змив напис: “Тут в 1986 году Виктор Цой снимался в фильме”. Туди досі приносять живі квіти.
Під час зйомок мене ніхто не контролював. А коли я почав монтувати картину, по місту поповзли чутки, що Лисенко назнімав якихось фашистів і наркоманів… А кого ж ще? Якщо вони в чорному, довговолосі, значить, фашисти або наркомани.. Керівництво інституту було в шоці. "Ти що назнімав? У такому вигляді це не може з’явитися, ми не можемо допустити, щоб в ідеологічному вузі...“ і так далі. І тоді мені запропонували переробити фільм. В числі переробок, наприклад, пропонувалося наступне доповнення: на комсомольських зборах різко засуджували поведінку головного героя. Ще тоді була дуже актуальна тема зоряних воєн, Рейган, імперіалізм… І у мене інтелігентно так поцікавилися: чи не можна усю цю історію у фільмі перенаправити… проти Рейгана? Ніби наша відповідь Рейгану, але на мові цього самого вашого року! Втім, мені запропонували і такий варіант: усі роблять вигляд, що ніякого фільму не було, його кладуть на полицю, а я захищаюся своєю переддипломною картиною. Я сказав, що фільм спотворювати не буду, і вибрав другий варіант. І тут грянув знаменитий V з’їзд кінематографістів, організували конфліктну комісію, яка розглядала фільми, покладені на полицю. Дізнавшись про існування комісії, я тихенько узяв під пахву картину і поїхав у Москву. Незабаром звідти прийшов лист: ”…комісія проглянула дипломну роботу режисера Лисенка… і знайшла її цілком відповідною для того, щоб вона, принаймні, існувала“. Мене з цим фільмом почали запрошувати на різні рок-фестивалі, кіносеанси...
Я досі не упевнений, що Цой дивився фільми зі своєю участю, мій фільм. Хочу сподіватися, що дивився. Він взагалі був байдужий до того, що відбувається навколо нього…
Мене вражає найбільше ось що: йдучи по місту, я бачу підлітків, які, коли Цой загинув, ще під стіл пішки ходили.. А зараз вони сидять на Хрещатику і співають: "Если есть в кармане пачка сигарет..."