У розвинутих країнах сучасний господарський механізм (система важелів, з допомогою яких регулюються економічні відносини) доповнюється національною інноваційною системою. В Україні ж стратегію як державного регулювання економіки, так і ринкового саморегулювання визначає економічний інтерес олігархату. І цей інтерес дуже рідко збігається з національним економічним інтересом. Відтак, якщо в умовах цивілізованої економіки система державного регулювання економіки спрямована на підвищення рівня життя найменш забезпечених верств населення та обмеження монополістичних тенденцій, то в Україні – все з точністю до навпаки.
«Ми є хлопці, хлопці-олігархи…»
В Україні сформувався специфічний тип господарського механізму, який базується не на дії ринкових регуляторів чи державного втручання в економіку, а на забезпеченні економічних інтересів олігархічного прошарку населення. Ринкові механізми при цьому спотворюються, а державні важелі впливу використовуються як ширма, за якою триває перерозподіл бюджетних коштів і доходів громадян на користь паразитарного класу.
Олігархи прикриваються державою та використовують силовиків
Слідчі органи та судова система в дуже багатьох випадках входять до складу господарського механізму, покриваючи незаконну діяльність, маніпулюючи законодавством, відмовляючись порушувати кримінальні справи або виносячи виправдальні вироки. Також поширеним явищем є вплив силових структур на дію ринкового механізму, зокрема обмеження допуску певних виробників чи продавців до певного сегменту продажів, до участі у тендерах (інколи й до їх економічного або навіть фізичного знищення), сприяння діяльності „потрібних” ринкових агентів, з кінцевою метою монополізації частки ринку, та отримання необмеженої економічної влади.
«Той мурує, той руйнує»
У секторі державного регулювання руйнують економіку України є нині такі дії: зміна власників засобів виробництва та майна через різні схеми, в тому числі й рейдерства стратегічного економічного ресурсу – землі; оформлення власності на третіх осіб, або закордонних суб’єктів для унеможливлення встановлення реальних власників та бенефіціарів, ухилення від сплати податків; застосування фірм-”прокладок” при укладанні державних контрактів для отримання значних прибутків при завищенні ціни угоди; маніпулювання тендерними процедурами, зокрема через застосування „спеціальних” умов; монопсонізація (створення умов, за яких існує лише один покупець) процесу закупівлі сільськогосподарської продукції у селян; недопущення до офіційної приватизації реальних конкурентоспроможних суб’єктів; незалежність діяльності митниці від державних та національних інтересів, що може працювати на закордонний капітал, у тому числі й країни-агресора.
Враховуючи всі перераховані тенденції, непрозорість системи державного менеджменту, загальний рівень тінізації економіки та особливості діяльності правоохоронних структур, наводити цифровий фактаж наявних зловживань дуже складно. Але при цьому можна навести реальні показники, що розробляють міжнародні організації, зокрема такі, як МВФ, Світовий банк, ООН, згідно з якими Україна має найнижчий рівень життя в Європі, 64% населення проживають за межею бідності.
Україна має найнижчий рівень життя в Європі
До основних завдань держави (за А. Смітом) належать: охорона від зовнішнього насильства (підтримання обороноздатності); охорона від внутрішнього насильства і несправедливості (забезпечення правопорядку), забезпечення правосуддя; надання всім членам суспільства так званих суспільних благ; збирання податків для виконання перших трьох функцій. Потреба підтримання обороноздатності була сприйнята сферою державного управління не як можливість нарощування ВВП та модернізації економіки, а як нове джерело перерозподілу коштів, шахрайства та тіньових схем. Забезпечення правопорядку існує і діє вибірково, у тих випадках, коли зачіпаються інтереси олігархічних структур. Новітня історія України знає випадки збройного протистояння різних силових відомств із людськими жертвами. Суспільні блага також є джерелом зловживання бюджетним ресурсом, варто згадати лише обсяги коштів, які щороку виділяються на ремонт автошляхів і подивитись на їх якість. Окремої уваги заслуговують витрати бюджету на футбольний чемпіонат „Євро-2012”, витрати на який планувались і здійснювались навіть після його закінчення…
Ринок чи базар?
Переважна більшість підприємств, що надають комунальні послуги є приватизованими і такими, що належать дуже обмеженому колу осіб. Таким чином, кожне підвищення комунальних тарифів перерозподіляє доходи від приватного малого бізнесу, який виробляє товари першої необхідності, до кишень олігархів, які є власниками природних монополій у нашій державі. У результаті – руйнування ринкової економіки і створення державної економічної монополії.
Меркантильний, виключно матеріальний інтерес не має патріотичного забарвлення, хоча може маскуватися під нього, якщо короткостроковий акт отримання прибутку збігається з національним інтересом. Втім, у більшості випадків отримання прибутку визначається лише особистим бажанням, ігноруючи інтереси інших осіб, потреби держави. Цікавим є те, що багато з цих олігархів прямо чи опосередковано фінансує північного агресора, отже складається враження, що населення України через ціни на комунальні послуги примушують фінансувати системні атаки на незалежність української держави.
Сировинна орієнтація економіки, небажання створювати товар з високою доданою вартістю, прагнення продавати енергоносії низької якості всередині держави за цінами якісних західних енергоносіїв сформували нераціональну структуру національного господарства. Натомість наявна система державного регулювання спрямована саме на таку модель економічної деградації країни на тлі збагачення 11 кланів.
Коли рейдером стає… держава
Якісна освіта – це те, чого, в більшості випадків не мають представники місцевого олігархату, хоча, як правило, можуть похизуватись навіть вченими ступенями. Саме тому олігархічна система не вважає освітній сектор важливим і намагається організувати його діяльність так, щоб він поступово самознищився. На макроекономічному рівні це відображається у скороченні витрат на освіту, підвищенні нормативів діяльності вузів та викладачів, зміні навчальних планів та робочих програм, збільшенні розмірів „неофіційних внесків” за різного роду адміністративні послуги (ліцензування, акредитацію, атестацію тощо). Вбачаючи таке ставлення регулюючих органів до локомотива економічного розвитку – закладу освіти – його окремі представники починають „запозичати” такі принципи поведінки з підлеглими та конкурентами. Головною формою діяльності вузів як регіональних, так і центральних стає рейдерство – прагнення отримати якомога більше ставок за рахунок більш слабких структурних одиниць навіть всупереч здоровому глузду, кадровим вимогам та громадській думці. Це чергове свідчення домінування матеріального мотиву та цивілізаційної деградації таких осіб, відсутності моральних та психологічних якостей, що характеризують „людину творчу” та людський потенціал.
Причина підвищення цін – монополізація економіки
У більшості країн інфляція викликається перебільшенням грошової маси над кількістю вироблених товарів. У Україні системне підвищення цін є наслідком монополізації певних секторів економіки (сільське господарство, продукти харчування, житлово-комунальні послуги, бензин та паливно-мастильні матеріали). Замість регулювання грошової маси, Центральний банк України регулює конкурентні відносини у банківському секторі. Унаслідок діяльності НБУ кількість банків в Україні системно скорочується, однак протягом останніх років жоден російський банк не зник, і їх позиції системно покращуються. Це означає, що українські банки складають дедалі меншу конкуренцію ворожим суб’єктам, внаслідок скорочення їх кількості.
Крім цього, одним з реальних механізмів фінансового шахрайства, девальвації гривні та виведення грошового капіталу за кордон є рефінансування, яке здійснює НБУ. Рефінансування – це надання тимчасових позик комерційним банкам для покриття їх касових розривів. Це один з обов’язків НБУ з метою запобігання банкрутства банків; банк, який не отримуватиме такої допомоги може дуже швидко зникнути. Цей елемент монетарної політики ніколи не розглядався як джерело корупції, хоча саме він призводить до зростання курсу. Наприклад: банк отримує 200 млрд грн. і використовує їх не на покриття розривів, а на придбання іноземної валюти. В результаті такого попиту курс валюти миттєво вирушає вгору, а гривня – відповідно – знецінюється. Після цього банк продає частку валюти, наприклад, еквівалентну 150 млрд грн. на момент придбання, але вже за новою, вищою ціною, що дозволяє йому повернути кошти НБУ, отримати долари, обвалити гривню, зробити населення ще біднішим через поступове зростання цін.
З початку російської агресії українська національна валюта девальвувала у 3,5 раза, в той час як російський рубль знецінився лише в 3 рази. І це за умов, що країна-агресор знаходиться під багатьма санкціями, які ускладнюють надходження до неї іноземної валюти. Україна ж навпаки функціонує у межах світового сприяння у сфері світової торгівлі. Отже, наша девальвація – внутрішня і рукотворна. При цьому імпорт російських товарів до України системно зростає, і, за такою логікою, ми – майже єдина країна у світі, хто підтримує економіку держави, що на нас напала.
Державна політика у сфері надання дотацій також має виключно суб’єктивний характер, дотації надаються окремим представникам та окремим компаніям. Все це сприяє погіршенню конкурентного середовища, скорочує обсяг незалежних один від одного товаровиробників, призводить до посилення монопольної влади отримувачів дотацій та зростання цін у галузі.
Як бачимо, всі ці риси властиві ХХ століттю і не мають ніяких реальних економічних, наукових чи будь-яких інших результатів. Сенсом діяльності такої системи є формування двокласового суспільства: панівного класу, що складається з політичної та економічної „еліти”, класу споживачів та „планктону”, який існує для годування правлячого класу. Така система не прагне до розвитку, її метою є консервація статус-кво.
Наслідки – невідворотні?
Збереження такої системи державного впливу призведе до низки негативних наслідків, що викладені нижче.
Економічними наслідками реалізації державою економічного інтересу олігархії є:
• трансформація економічної системи, зокрема поступове зменшення частки малого та середнього бізнесу порівняно з великим бізнесом, що має лобістів у владних структурах;
• банкрутство всіх галузей економіки за винятком житлово-комунального господарства та виробників продуктів харчування через тотальне скорочення рівня життя та неспроможність населення задовольняти навіть первинні економічні потреби;
• знищення середнього класу, остаточне розшарування суспільства на малозабезпечених та дуже багатих;
• моральна та кваліфікаційна деградація системи державного управління через виконання нею хибних завдань;
• поступова ліквідація освіти як економічної галузі, через безперспективність її окупності;
• тотальна монополізація всіх економічних та політичних процесів;
• поступова деградація вітчизняного виробництва через відсутність інвестицій монополій у модернізацію виробництва та орієнтацію на сировинний експорт;
• перехід абсолютної більшості об’єктів приватної власності, зокрема нерухомості та землі до власності олігархів.
Суспільні наслідки наведених тенденцій полягають у наступному:
– відсутність не те що дії, а навіть перспектив роботи „соціальних ліфтів”, зневіра у майбутнє;
– негативні демографічні тенденції, депопуляція та відтік мізків, скорочення тривалості та якості життя;
– руйнування правових засад функціонування держави, відповідальність перед законом лише найбідніших верств населення;
– знищення свободи слова, прозорості використання державних коштів;
– згортання процесів демократії, можливості впливу громадян на суспільні та економічні процеси;
– втрата цивілізаційних перспектив;
– повзуче поглинання України сусідньою країною-агресором.
Беручи до уваги те, що регулюючі органи системи державного управління виконують не властиві їм функції, треба відмовитись від них і повернутись до звичайних завдань, визначених часом і досвідом розвинутих країн. А саме – обмеженню монополізації, сприянню економічній свободі, підвищенню рівня життя населення та збільшенню його тривалості.
Роман ЯКОВЕНКО, кандидат економічних наук м. Кропивницький
