"ВГ" продовжує цикл публікацій про перейменування вулиць Кропивницького, розповідаючи про людей та події, на честь яких їх названо.
Провулок Будьонного – провулок Павла Бута
Павло Бут (Павло Михнович, прізвисько – Павлюк) – гетьман Війська Запорозького Низового, керівник повстання 1637 року. Місце та рік його народження невідомі. Перша згадка про нього датована серпнем 1630 року, коли він брав участь у козацькій раді на Масловому ставі, а невдовзі повернувся в Чигиринський полк, де служив сотником. У серпні 1635 року Бут перебував у складі запорожців Івана Сулими, котрий зруйнував щойно збудовану фортецю в Кодаку. Схопленого, серед інших учасників виступу, його було засуджено до смертної кари у Варшаві, однак за нього заступився великий канцлер коронний Томаш Замойський, після чого Павлюка було помилували.
На початку 1637 року на чолі частини запорожців вирушив у похід на допомогу кримському ханові Інаєт-Ґераю, який намагався позбутися залежності від Османської імперії і вів боротьбу проти її ставленика Кантемира-мурзи. У результаті походу на Крим козаки здобули чимало зброї, захопили коней. Навесні 1637 року повернулися на Запорожжя.
Під час відсутності Павлюка в Україні почалися заворушення серед козаків з приводу невиплати їм урядом Речі Посполитої грошового утримання. Тож обурений Павлюк на початку травня 1637 року із загоном у двісті осіб, за допомоги черкаських реєстровців, захопив гармати в Корсуні та вивіз їх на Січ. Гетьман Василь Томиленко відіслав гінця до Павлюка з вимогою повернути на місце гармати, але той відмовився. Прибічники уряду, з частини старшини реєстрових, звинуватили Томиленка в потуранні черні, усунули його від керівництва та обрали гетьманом Саву Кононовича. Дізнавшись про переворот, Павлюк вийшов із Січі, та зупинившись кошем біля Крилова, відрядив загін козаків у Переяслав, де знаходився Кононович. Гетьмана було схоплено, привезено до Крилова та разом з кількома старшинами розстріляно. У цей час, у червні 1637 року, на Запорожжі відбувається козацька рада, на якій Павла Бута було обрано гетьманом Війська Запорозького. Одинадцятого жовтня 1637 року Павлюк видав універсал усьому українському козацтву, міщанству та поспільству із закликом усіх проти "ворогів народу руського християнського та давньої грецької віри", а сам, залишивши замість себе в Україні Карпа Скидана, пішов до Січі.
Після Кумейківського бою шостого грудня 1637 року Павлюк з частиною козаків відійшов на Південь, щоб зібрати підкріплення. Під Боровицею (поблизу Черкас) загін з’єднався з головними силами повстанців, що їх очолював Дмитро Гуня. Після капітуляції реєстровців під Боровицею 20 грудня Павлюк потрапив до рук польського гетьмана коронного Миколая Потоцького-"Ведмежої лапи" після того, як козаки-повстанці погодились видати ватажків після запевнень представника короля Адама Киселя. Той запевняв, що король помилує їх, а повстанці довіряли авторитету Киселя.
Однак на лютневому сеймі 1638 року шляхта зневажила як короля, так і Адама Киселя, який під час виступу нагадував, що інакше повстанці бились би до смерті. Зокрема, на голову Павлюка пропонували надягти розпечену корону, в руки дати розпечений скіпетр. Нагадування Киселя про добровільну здачу до уваги не взяли. Павла Бута стратили разом з іншими керівниками повстання у Варшаві на початку лютого 1638 року.
Вулиця
Ванди Василевської – вулиця Феодосія
Козачинського
Феодосій Козачинський – художник, представник реалістичного живопису, фундатор образотворчого мистецтва в Єлисаветграді, педагог. Народився він 1864 року в селі Глодоси (тепер – Новоукраїнського району Кіровоградської області) в багатодітній родині священика. Оскільки не отримав середньої освіти, це перешкодило йому закінчити Санкт-Петербурзьку академію мистецтв, до якої Козачинський вступив 1882 року вільним слухачем і навчався в Іллі Рєпіна. Після смерті батька сім’я не мала можливості платити за навчання в академії, але на підставі виданого "Свідоцтва про бідність" Феодосій Козачинський одержав безкоштовний білет на відвідування академії протягом п’яти років. З 1887 року змушений був перервати навчання.
У ті важкі роки, шукаючи заробітки на прожиття, Козачинський пропонував свої послуги петербурзьким видавництвам. Як ілюстратор співпрацював з провідними видавництвами, робив малюнки для журналів "Нива", "Північ", "Мальовничий огляд" та інших. Ілюстрував літературні твори: поему "Тамбовська скарбниця" М. Лермонтова та оповідання "Смерть Івана Ілліча" Л. Толстого, поему "Мертві душі" М. Гоголя. У 1900 році був змушений виїхати з Петербурга і оселитися в Єлисаветграді (нині Кропивницький), де керував рисувальними класами при Земському реальному училищі (1906–1921 рр.). Виховав плеяду талановитих художників, які прославили свою батьківщину далеко за межами України. Його учнями були Олександр Осмьоркін, Петро Покаржевський, Амшей Нюренберг, Олександр Фойницький та багато інших.
У 1913 році на 1-й Єлисаветградській художній виставці, членом комітету із влаштування якої він був, експонував понад 20 творів. У державному архіві Кіровоградської області є документ, який свідчить, що Феодосій Козачинський був одним із фундаторів картинної галереї в Єлисаветграді, її першим завідувачем-керівником художньої частини музею відділу образотворчого мистецтва. Його роботи перебувають у приватних зібраннях України та Росії.
Дванадцятого липня 1922 року єлисаветградська газета "Червоний шлях" повідомила: "На Петропавлівському кладовищі поховано художника академіка Феодосія Сафоновича Козачинського". Одна із версій його смерті: помер він від голоду. На сьогодні відомо сім живописних творів художника. Усі вони знаходяться в нашому обласному художньому музеї. Серед цих творів – пейзажі, сповнені життєрадісним настроєм, тонким сприйняттям природи, жанрова сцена "Бабуся з онукою", проте особливо сильне враження справляють портрети "Голівка горбатої дівчинки" та "Гімназистка".
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
