Цій темі була присвячена обласна науково-практична конференція "Рівний доступ до якісної освіти: упровадження інклюзивної моделі навчання в загальноосвітній простір", яка відбулася днями в Кіровоградському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (КОІППО) імені Василя Сухомлинського. У ній взяв участь і керівник Українського інституту корекційної та реабілітаційної валеології, старший викладач кафедри корекційної педагогіки КОІППО Рустам Тараненко (на знімку), який розповів про суть інклюзивної освіти та перебіг її впровадження в Україні загалом та на Кіровоградщині зокрема.
– Про інклюзивну освіту в Кіровограді неспеціалісти щось чули, але мало що зрозуміли. Розкажіть, Рустаме Костянтиновичу, що ж це за освіта така і яке її призначення?
– Для нашого суспільства це нова тема. Напрямок інклюзивної освіти виник у сімдесяті роки минулого століття в Західній Європі, а досяг свого найбільшого розвитку в дев’яності роки. Ініціатором упровадження інклюзивної освіти в Україні 2007 року виступив Усеукраїнський фонд "Крок за кроком", обласним координатором програм якого є кандидат педагогічних наук доцент заступник директора КОІППО Антоніна Кендюхова. Готовність до навчання у звичайних українських загальноосвітніх школах дітей з особливими освітніми потребами як у здорових учнів, так і їхніх батьків ще доволі незначна (за статистикою Міністерства охорони здоров’я України та Всесвітньої організації охорони здоров’я, кількість дітей в Україні, які мають ті чи інші вади здоров’я, складає понад дев’яносто відсотків. Тому ми кажемо про умовно здорових учнів, які також потребують навчання здоровому способу життя й лікування). Пов’язано це, насамперед, з непоінформованістю населення щодо суті інклюзивної освіти. А вона полягає в необхідності дати можливість усім дітям право на якісну освіту. Її корисність у тому, що учні з вадами розвитку звикають жити в середовищі своїх здорових чи то відносно здорових однолітків, беруть участь у шкільному й позашкільному житті навчального закладу, привчаючись таким чином до активного життя в соціумі. Їхні ж однокласники звикають толерантно сприймати людей з особливими потребами і ставитися до них як до рівних.
Поки що ж у нашому суспільстві панує упереджене ставлення до неповносправних людей. Для його зміни на позитивне нещодавно розпочато всеукраїнський експеримент з упровадження інклюзивної освіти в масові загальноосвітні школи. У Кіровоградській області участь у ньому беруть дві школи обласного центру – "НВО ЗОШ-інтернат І – ІІІ ступенів з утриманням дітей-сиріт та класами для дітей зі зниженим зором – центр позашкільного виховання" (директор – Сергій Сторчаус) та ЗОШ І – ІІІ ступенів № 35 (директор – Тарас Бабак). У першій з них навчаються учні з вадами опорно-рухового апарату, в другій – з вадами зору.
У науково-практичному забезпеченні реабілітації дітей з вадами психофізичного розвитку бере участь Український інститут корекційної та реабілітаційної валеології – об’єднання науковців та спеціалістів-практиків у галузях реабілітології, валеології, дефектології тощо. Значний внесок у розвиток реабілітаційної справи в Центральній Україні зробив доктор філософії, професор Анатолій Григор’єв, який сьогодні керує науковим проектом, результатом реалізації якого зокрема є вихід унікального десятитомного видання – "Енциклопедії фізичної реабілітації".
На даному етапі основна проблема при створенні умов для навчання разом дітей здорових та з вадами розвитку – у відсутності достатнього диференційованого підходу щодо навчання дітей різних категорій у масовій школі. Тому в школах – учасниках експерименту – створено окремі класи для дітей з вадами розвитку. Інклюзивна освіта потребує значних капіталовкладень. Окрім учителів-предметників та вчителів початкових класів, комбіновані класи, де навчаються і неповносправні, і здорові, потребують в ідеалі асистентів-педагогів з додатковою медичною освітою. У штаті загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивними класами обов’язково мають бути дефектолог, лікар-психоневролог, спеціальні психологи, інші спеціалісти. У ЗОШ № 35, наприклад, уже працює фахівець з фізичної реабілітації, а у школі-інтернаті – тифлопедагог. Без цих спеціалістів ніяк не можна обійтися, адже їхнє призначення – слідкувати за здоров’ям дітей з особливими потребами й поліпшувати їхній стан здоров’я.
– Чи є в нашій державі приклади не часткового, як у Кіровограді, а повного застосування інклюзії в загальноосвітніх школах?
– Таких шкіл небагато. Вони є в Києві, Львові, Івано-Франківську, Сімферополі. Усеукраїнський експеримент якраз і повинен продемонструвати, яким чином можна створити умови для навчання дітей з особливими освітніми потребами в масових школах. Однак і система спеціальних шкіл для дітей з вадами фізичного та психічного розвитку ще довго існуватиме. Адже не всі учні названої вище категорії, на жаль, зможуть навчатися в загальноосвітніх школах навіть за масового впровадження інклюзивної моделі освіти. За медичними, психологічними, педагогічними показаннями частина з них не спроможна перебувати у звичайних школах. Іншим же потрібно дати цей шанс. Тим паче, що багато батьків правдами і неправдами намагаються влаштувати своїх дітей з вадами розвитку в загальноосвітні заклади. Хоча для них часто найсприятливіші умови для навчання й розвитку можуть створити у спеціальних школах.
Для масового упровадження інклюзивної освіти в Україні потрібні будуть кадри, яких зараз обмаль. Лише три вищих навчальних заклади – Національний педуніверситет імені Михайла Драгоманова, Кам’янець-Подільський державний педуніверситет та Слов’янський державний педуніверситет – готують дефектологів, а Полтавський національний педуніверситет імені Володимира Короленка – логопедів. Для всієї країни за умов упровадження інклюзивної системи освіти цього явно замало. Не набагато більше й ВНЗ, які випускають фізичних реабілітологів. У Кіровограді їх зараз навчають на факультеті фізичного виховання КДПУ імені Володимира Винниченка та в інституті розвитку людини "Україна". До того ж досі в Україні не внормовано статусу фізичних реабілітологів, яким часто після завершення навчання відмовляють у прийнятті на роботу в лікувальних і навчальних закладах. Одна з причин – відсутність прирівнення їхньої спеціальності до професії лікаря.
– І що ж у такому випадку слід робити освітянським і медичним чиновникам, від яких, напевно, і залежить – бути чи не бути інклюзивній освіті в Україні?
– Названі недоліки слід виправляти. За результатами всеукраїнського експерименту буде внесено необхідні уточнення до Плану дій щодо запровадження інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на 2009 – 2012 роки. Школи потребуватимуть значної кількості спеціалістів нових для них професій – логопедів, фізичних реабілітологів, корекційних педагогів тощо. До цього вже слід готуватися зараз, аби через брак спеціалістів не було загальмовано реалізацію вкрай необхідного нашому суспільству плану впровадження інклюзії.
Упевнений, що наступний етап його реалізації після періоду експерименту – це впровадження у масових школах інклюзивних класів, у яких навчатимуться від одного до шести учнів з особливими фізичними потребами. При цьому загальна кількість учнів у таких класах не повинна перевищувати дванадцяти осіб, аби педагог-предметник чи вчитель початкових класів мали можливість приділити достатньо уваги всім учням. У таких класах передбачена й посада педагога-асистента, який допомагає опановувати неповносправним дітям навчальну програму і працює з ними в позаурочний час. За названих умов діти цієї категорії не відриваються від учнівського колективу, беруть активну участь у його житті й нарівні з іншими опановують шкільну програму. Необхідності створення передумов для всього цього й була присвячена науково-практична конференція в КОІППО. У ній взяли участь близько п’ятдесяти осіб з усієї області. Нині робота інституту та управління освіти і науки ОДА спрямована на активне поширення в освітянських колах області ідей інклюзивної освіти, адже навіть зараз небагато педагогів глибоко розуміються на ній. Одним із висновків конференції стало рішення широко висвітлювати ідеї інклюзії в засобах масової інформації, аби підготувати суспільство до її упровадження й показати доцільність і користь інклюзивної освіти для всього суспільства.
Розмову вів
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА
