29 вересня 1897 року під час чергового засідання Єлисаветградської міської думи обговорювалося актуальне на той момент питання про виділення міста в самостійну земську одиницю. Згодом новостворена особлива комісія спільно з міськуправою визначила прийняте позитивне рішення як „акт полной справедливости”.
Розширення території міста, розвиток будівництва, промисловості, зростання кількості населення (за 9 місяців 1913 року населення Єлисаветграда збільшилося на 2067 чоловік і становило на 1 січня 1914 року 77 тис.) потребували від міської адміністрації вирішення нагальних проблем: наділення земельними ділянками, забезпечення водою, транспортом, електроенергією тощо. Життя змінювало вигляд колишньої фортеці.
Водогін у Єлисаветграді було збудовано в 1897 році. Перші 4 роки він знаходився в управлінні інженера М.Алтухова, який його створював, потім став власністю міста. За 15 років довжина водогону збільшилася в 2 рази. Питаннями водо- та електрозабезпечення займався талановитий інженер – технолог Є. Тамм, чия діяльність у нашому місті заслуговує поваги та доброї пам’яті. Він досліджував нові місця (балки на Кущівці та Завадівці) для розширення мережі водогону. 19 березня 1914 року на засіданні “Товариства охорони народного здоров’я” було зачитано лист інженера Тамма, в якому висловлено думку відносно майбутнього будівництва туберкульоз- ного санаторію на 30 місць на Озерній Балці. Інженер вважав, що вибір ділянки забудови невдалий, оскільки там знаходяться “водосборы горводовода” і сусідство санаторію може погано вплинути на хімічний склад води.
За проектом Тамма було збудовано міську електростанцію, яку ввели в дію в 1907 році. Як свідчать дані Міністерства фінансів, на той період лише 86 міст імперії мали електроосвітлення. Тамбовський міський інженер приїздив для ознайомлення з досвідом єлисаветградців щодо забезпечення міста електроенергією. В 1909 році до Єлисаветграда прибув представник фірми Вестгауза, маючи на меті перевірку обладнання, яке встановлено на міській електростанції. Газета „Голос Юга” повідомляла про результати інспекційної поїздки інженера фірми: місто повинно було заплатити за виконану роботу 10 тис. крб., але комісія вирішила вирахувати 700 крб. за незначну роботу, яку фірма мала б виконати за свій рахунок. Тобто чиновники не поспішали розбазарювати кошти міського бюджету. Стан енергозабезпечення обговорювався на засіданнях (навіть надзвичайних) міської думи. Дискусія з цієї проблеми неодноразово відображалася на шпальтах газет. Так, засідання міської думи, що відбулося 12 жовтня 1909 року вирішувало питання історичне (в значенні таке, що має певну історію, неодноразово обговорюване) про забезпечення залізничного вокзалу електроенергією. Як аргумент „за” було подано розрахунки, що при розцінках в 10 коп. за кВт до міської казни надійдуть 6600 крб. за рік. У цей же час приватні абоненти платили по 26 коп. за кВт і „благами цивілізації” користувалися з 17.30 до 21.00, але все більше городян клопотало перед міськуправою про приєднання їх помешкань до електромережі. З цього приводу на засідання міськдуми запрошували Тамма, де він давав пояснення, що з огляду на перевантаженість електростанції та відсутність резервних машин підключення нових користувачів неможливе. У 1912 році, зважаючи на збільшення попиту на електроенергію, „городским управлением” відкрито другу електростанцію.
Єлисаветградська влада виходила з пропозиціями щодо забезпечення міста електроенергією на досить-таки відповідальний рівень, тим самим демонструючи державний підхід. Підтвердженням цьому може бути той факт, що в січні 1915 року, коли гриміла Перша світова війна, міськуправа Уфи звернулася до єлисаветградської з проханням повідомити, чи має міська електростанція запаси вугілля для роботи вуличних ліхтарів. Тамм дав позитивну відповідь, але зазначив, що вугілля занадто різнорідне (тому що закуповують його в різних місцях) і виникає потреба в заміні самих ліхтарів. Єлисаветградська управа склала звернення до уряду про необхідність надавати допомогу містам, а саме: дозволити запуск ризького заводу „по изготовлению углей”, котрий закрили як німецьке підприємство.
Протягом 1910-1914 років у місті з’явилися нові трамвайні маршрути, які пролягали по мосту, вулицях: Великій Перспективній, Двірцевій, Петрівській, Михайлівській. На засіданнях думи обговорення „трамвайних” справ не було рідкістю. Влада, допускаючи можливість збільшення розміру плати за проїзд на нових або подовжених лініях, не давала згоди на встановлення вартості квитка в розмірі 10 коп. за проїзд з пересадкою та 7 коп. – прямого напрямку.
Єлисаветград розростався за рахунок передмість. Це викликало потребу в будівництві мостів, „устройстве мостовых”, подовженні вулиць, тому місцеві газети повідомляли, що на Катранівці, в Сугоклеївському селищі відбулося прорізання нових вулиць, зведено Миронівський міст, по якому можна було потрапити з Бикової вулиці до центру міста.
І тепер кіровоградці бачать міст цікавої архітектури, дозвіл на будівництво якого надано постановою міськдуми від 25 лютого 1913 року. Акціонерне товариство Р. та Т. Ельворті отримало право збудувати через Анненський провулок „висячий мост” для з’єднання заводських корпусів. Договір уклали представник міськуправи С. Гангеблов та повірений АТ англієць А. Юнгман. Умовами договору передбачалося, що термін використання мосту – 50 років. Товариство повинне вносити щорічно плату в розмірі 50 крб. за використання міської землі. Крім цього, АТ приймає на свій рахунок витрати щодо замощування мозаїчної мостової частини Вигінної вулиці від початку Костельної до Анненської вулиць, а також ділянки від Анненської до Чигиринської вулиць. Зазначалося, що міськуправа теж буде брати участь у замощенні вулиць, виділивши на це 4 тис.крб.
Статистичні дані, опубліковані в щорічному додатку до газети “Голос Юга”, свідчать, що витрати з міського бюджету на благоустрій в 1912 році зросли на 74636 крб. порівняно з 1902 роком. Це ж джерело повідомляє, що на 1 січня 1913 року замощено 31012 кв. саженів міських вулиць. Технологічний процес мав свої особливості – так, для замощення Двірцевої вулиці використовувалися тесані кубики („осколки”), а для Олексіївської – цілі шматки („ряды”). Матеріал для бруківки використовували з місцевих каменоломень. Стан тротуарів не залишав байдужою місцеву владу. Поліцмейстер давав вказівку приставам зобов’язувати домовласників “под личную ответственность следить за устройством тротуаров”. Ті, хто не звертав уваги на вимоги, притягався до відповідальності. Було введено заборону на провезення по місту сипучих речовин без брезентового покриття. Власники, які мали візницький промисел, давали підписку про виконання даної вимоги. В жовтні 1909 року на засідання міськдуми виносилося питання про встановлення плати за тимчасове перекриття тротуарів при проведенні будівельних робіт. Нововведення знайшло підтримку не у всіх гласних. Свою думку вони висловили на шпальтах газет: „Пусть управа покажет обывателю пример, заплатив хоть в пользу какого-нибудь благотворительного учреждения „сколько следует” за занятие улицы и тротуара! Сколько времени она занимает строительным материалом улицу перед зданием думы?”
Ознакою технічного прогресу стало активне використання на початку ХХ століття телефонного зв’язку. Місцева телефонна станція невпинно розширювала свою мережу: в 1909 році вона мала 220 абонентів, а в лютому 1915 року – 512.
З початком Першої світової війни розпочався складний період у діяльності місцевої поштово-телеграфної станції. Відчувався брак кадрів. У 1915 році було оголошено про наявність 18 вакансій, на роботу запрошувалися чоловіки, які мали освіту не нижче міського училища та жінки з гімназійною освітою і обов’язковим знанням однієї іноземної мови. Та все ж начальник Одеського поштово-телеграфного округу Воронков, оглянувши цього року нове приміщення єлисаветградської пошти, відмітив, що війна не вплинула на розвиток в нашому місті служби, яку він контролює.
Цікавою подією в житті Єлисаветграда стала підготовка до участі у Всеросійській виставці міського благоустрою, проведення якої планувалося в 1913 році в Петербурзі. Організатор виставки – Імператорське російське технічне товариство мало на меті надати допомогу органам міського самоврядування в „постановке городского благоустройства согласно требованиям науки и техники”. При виставці, як передбачалося, працювали б спеціальні з’їзди, де розглядалися б питання, пов’язані з плануванням території, замощенням вулиць, установкою холодильного обладнання та іншими важливими сторонами життєдіяльності сучасного міста. На виставку запрошувалися представники європейських фірм, знайомство з їх діяльністю та продукцією могло принести користь. 17 листопада 1912 року в Єлисаветграді відбулося засідання міськдуми, на якому розглядалася можливість участі нашого міста в роботі виставки. Напередодні гласний І. Дубринський в своєму клопотанні зазначив необхідність прибуття єлисаветградської делегації до столиці, звернувши увагу своїх колег на те, що вже було пропущено виставки в Берліні та Катеринославі. 17 листопада не відразу була відпрацьована спільна думка про те, що має представляти наше місто на виставці („наши бочки Петербургу не нужны”). Пропонувалися різні варіанти („представить по примеру Костромы свод неудовлетворенных потребностей” для збільшення фінансування). Слушною стала пропозиція міського голови Г.Волохіна послати моделі, креслення, картограми, які б демонстрували галузі міського життя та господарства. До роботи залучалися П. Рябков, Є. Тамм, В. Любельський.
Зрозуміло, що століття зі своїми досягненнями, поразками, війнами змінювало місто, його назву, душу, колорит. Архівні документи свідчать, що не тільки раціоналізм нових часів, а й світосприйняття, переконання тих, хто представляв міське самоврядування, сприяли розвитку Єлисаветграда, який „ не загубився в імперській глушині”. Можна згадувати своєрідність єлисаветградської архітектури, піклування влади про озелення міста (свята деревонасадження організовувалися і в роки Першої світової війни) та про намагання створити городянам зручні умови для життя (дума відмовила інженеру Ч. Шопинському в його клопотанні про побудову чавуноливарного та механічного заводу на розі Вокзальної вулиці та Двірцевого провулку, тому що Ковалівка вже густо заселена й там „неможливо буде скоро дихати”). І якщо вчені – наші сучасники пророкують перетворення міст на бетонні джунглі, не треба так старанно прискорювати це безрадісне майбутнє.
Л. ПАСІЧНИК,
головний спеціаліст
обласного державного архіву
