Дев’ятого травня, у День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, у селищі Новому мало відбутися врочисте відкриття нової пам’ятної дошки на обеліску Слави, однак у зв’язку із карантином в Україні, пов’язаним із поширенням коронавірусної інфекції, цю подію перенесено. Можливо, це станеться 22 червня – у день початку німецько-радянської війни, яка стала частиною Другої світової.
На меморіальній дошці на обеліску Слави над братською могилою в селищі Новому російською мовою вказано імена семи загиблих воїнів («Рядовой Зверев Ф. И., гвардии сержант Карасов А. И., рядовой Кузьмин М. Ф., гвардии рядовой Наводничий А. В., гвардии лейтенант Смоленский М. Ф., гвардии рядовой Чапа П. А., гвардии капитан Шапошников В. А.») та сказано про 41 невідомого похованого там воїна, які полягли на території донедавна Новенської селищної ради (тепер – Новенський старостинський округ Кропивницької об’єднаної територіальної громади) під час Кіровоградської наступальної операції (5 – 16 січня 1944 року). У військових документах про втрати радянських військ цю територію іменовано як «залізничний роз’їзд Лелеківка», «колгосп ЛТК» і невстановлений документально радгосп «Лаврентіївський» (імовірно, це радгосп імені Кірова між нинішніми селищем Новим та селом Обознівкою).
Історик і письменник член Національної спілки краєзнавців України кропивничанин Василь Даценко (лауреат обласної краєзнавчої премії ім. В. М. Ястребова, автор багатьох статей на тему збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війні в центрі України) взявся дослідити архівні й інші матеріали, аби прізвища донедавна не відомих бійців з братської могили в селищі Новому стали відомими. Проаналізувавши доступні архівні документи узагальненого електронного банку даних Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації та опрацювавши інші джерела, Василь Даценко дізнався про конкретні втрати радянських військових частин, що вели бої в районі залізничної станції Лелеківка під час наступального бою 7 – 8 січня 1944 року та оборонних боїв 10 – 16 січня 1944 року. Крім того, з’ясував, що на залізничному роз’їзді Лелеківка дислокувалися 12-й та 481-й окремі медико-санітарні батальйони (ОМСБ), померлих у яких ховали поруч з медсанбатами. Василь Всеволодович дізнався, що в новенській братській могилі віднайшли вічний спочинок 59 воїнів, імена яких тепер стали відомими (докладно читайте про це у «Вечірній газеті» № 9 від 6 березня цього року в публікації “Повернені з небуття”).
Ініціювала це дослідження й виготовлення та встановлення нової меморіальної дошки на обеліску Слави з іменами похованих під ним почесний житель селища Нового, що багато років обіймала керівні посади в царині культури Кіровоградської області, Віра Махоріна. Вона ж побувала в обласному комісаріаті, де домовилася, що рідним похованих під обеліском Слави в селищі Новому із Полтавської та Харківської областей повідомлять про віднайдення через багато років після війни місця їх останнього спочинку.
У публікації про дослідження Василя Даценка у «Вечірній газеті» № 9 вказано номери мобільних телефонів Віри Махоріної та ще кількох новенців, які допомагають їй повернути з небуття імена полеглих 1944 року під станцією Лелеківкою солдатів. Завдяки цьому до Віри Іванівни вже зателефонувала кропивничанка Ніна Ткаченко, яка виявилася родичкою двох загиблих, чиї імена є на давно встановленій меморіальній дошці. Ідеться про гвардії молодшого лейтенанта Смолінського Івана Федоровича (1924 – 15.01.1944) та гвардії рядового Наводничого Олександра Васильовича (1907 – 13.01.1944). Жінка та її рідні завдяки Василеві Даценкові тепер дізналися, що насправді гвардії молодший лейтенант Смолінський Іван Федорович похований у братській могилі в селі Грузькому, де увічнений написом на плиті. А гвардії рядовий Наводничий Олександр Васильович, згідно з даними Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації, у виданні «Книга пам’яті України. Кіровоградська область» значиться загиблим у селі Новоандріївці, а похований у селі Обознівці Кропивницького району (рік народження вказаний 1914-й).
Відгукнулися й рідні призваних на війну з Полтавської області й полеглих на станції Лелеківка та похованих неподалік від неї. Ідеться про таких бійців, як Гетя Андрій Петрович (з’ясувалося, що саме так звучить прізвище загиблого, а не Ретя, як записано у військовому документі) й Крупа Максим Дмитрович. Вірі Махоріній зателефонували Любов Петуховська, родичка Геті Андрія Петровича, та Максим Крупа, родич Максима Дмитровича Крупи, й висловили вдячність за віднайдення місця поховання їхніх рідних, а також повідомили, що члени їхніх сімей обов’язково приїдуть на відкриття нової меморіальної дошки з іменами їхніх рідних на обеліску Слави в селищі Новому. Це вшанування має бути гідним тих людей, що віддали своє життя задля нашої свободи й незалежності. У Кіровоградському обласному військовому комісаріаті вже потурбувалися про те, що на цій церемонії будуть як військовий оркестр, так і почесна варта.
Насамкінець варто подякувати Вірі Махоріній та іншим добродіям, які їй допомагають у справі встановлення імен загиблих під час звільнення Кіровограда в роки радянсько-німецької війни 1941 – 1945 років. Адже повідомлення, що батьки, діди, прадіди людей не пропали безвісти, а покояться в конкретному місці, – надзвичайна подія. У зв’язку із цим зазначу, що не всім так щастить. Наприклад, у автора написаного воювали у Другу світову обоє дідів. Один, Соломонюк Юхтихій (Євтихій) Захарович, повернувся з війни, а другий, Лісниченко Антон Іванович, пропав на ній безвісти. І пропав навіть двічі. Свого часу родичі розповіли мені, що колону призовників із Савранського району Одеської області, в якій був і мій дід, розбомбили німці на її шляху до залізничної станції. Сталося це в липні 1941 року. У документі Савранського районного військового комісаріату під назвою «Іменний список безповоротних втрат за період Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., виявлених у Савранському районі Одеської області станом на 15 листопада 1946 р.» (копію із цього сканованого документа ще до початку нинішньої російської агресії проти України я зробив із сайту Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації «Подвиг народу», де зібрано документи, пов’язані у учасниками німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр.) названо 35 уродженців села Осички Савранського району. І в графі «Коли й чому вибув» навпроти 17 імен сказано, що вони пропали безвісти з липня 1941 року – серед них і червоноармієць Лісниченко Антон Іванович. Але над даними про нього написано ще й те, що вже молодший сержант Лісниченко Антон Іванович помер від ран 6 березня 1943 року. І наскільки я знаю, моя бабуся Лісниченко Марія Андріївна отримала того року повідомлення, що він пропав безвісти під Сталінградом. Відтоді, як зробив копію названого вище документа, усе міркую, збіг це чи містика, адже народився я 6 березня 1964 року – рівно через 21 рік після того, як мій дід помер від ран на війні.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
