Час був пізнім, близько половини одинадцятої вечора, але погода надворі стояла тепла, і вхідні двері в будинок, як це часто буває у жителів приватного сектора, були не замкнуті. Так що, чужинець зайшов у будинок безперешкодно. Першим його помітив Віталій, старший із дітей Олени. Він запитав у матері: "Хто це в нас у кухні?" Та – до незнайомця: "Ти хто?" Непроханий гість, який явно був п’яний, пробурмотів, що йде геть, і вийшов надвір. А через декілька хвилин повернувся. Олена на той момент з кухні вже вийшла, тому не бачила, як незнайомець ударив Віталія ножем. Здається, не помітив цього і сам Віталій. Коли чужинець уже залишив будинок, хлопець поскаржився матері: "Щось мені недобре…" І, ледь дійшовши до спальні, впав. Побачивши на тілі Віталія кров, Олена закричала до домашніх, щоб вони викликали міліцію й "швидку".
Прибули і медики, і правоохоронці. Але життя вже залишило Віталія. Убита несподіваним горем мати розповіла працівникам міліції про дивний візит п’яного чоловіка. Поки Олена відповідала на запитання слідчого, оперативники у пошуках підозрілих осіб прочісували Нову Балашівку та Озерну Балку. І треба ж, на вулиці Котовського – за півкілометра від домоволодіння, де сталася трагедія, – їм трапився дуже п’яний молодик у закривавленій сорочці. Патрульні виявили в рукаві його светра ніж зі слідами крові. (Потім Олена впізнала в цьому предметі свій ніж, що зник з її кухні.)
Доставивши цього суб’єкта (який весь час запитував: "Що мені за це буде?") в райвідділ, міліціонери встановили, що звати його Русланом і трудиться він у цеху з виготовлення меблів.
Ось що розповів працівникам міліції сам 29-річний мебляр. Того вечора у них на роботі відбулася, як зараз кажуть, "корпоративка" – справляли день народження одного зі співробітників. Ясна річ, випивали. Додому на Нову Балашівку Руслан добрався на “маршрутці”. Але з’явитися на очі співмешканки одразу не ризикнув, оскільки не хотів сердити її своїм п’яним виглядом. Вирішив деякий час провести у знайомого, жителя Озерної Балки. У пошуках його домоволодіння заблукав. Побачивши вікна, що світилися, зайшов у двір, що трапився йому на дорозі, потім – у будинок. За словами Руслана, він хотів запитати у господарів, де опинився. Але йому не сподобалося, як повівся господар, і Руслан ударив його ножем. (Щоправда, він стверджував, що прихопив ніж на роботі. Можливо, унаслідок сильного сп’яніння забув, що узяв його в кухні чужого будинку. А може, про всяк випадок повідомляв неточні подробиці, щоб потім водити за ніс слідство.) Того вечора Руслан зробив ще один необдуманий вчинок – з криком: "Не хочу в тюрму!" вистрибнув з
вікна міліцейського кабінету. Незважаючи на те, що довелося летіти з другого поверху, приземлився досить вдало – міліціонерам довелося попотіти, щоб зловити його вдруге.
А через деякий час Руслан, як кажуть у міліції, "пішов у відмову". Правда, він не заперечував того, що, заблукавши, побував у чужому будинку. Але категорично відмовлявся визнавати себе винним у вбивстві. І запропонував версію про те, що ніж йому підкинули працівники міліції.
Тим часом співмешканка Руслана подала в прокуратуру заяву з проханням притягти до кримінальної відповідальності працівників міліції, які, за її інформацією, катували її супутника життя. Прокуратура перевірила її скаргу і з’ясувала, що інформація про тортури стосовно Руслана не підтверджується.
Треба зазначити, що цей чоловік, потрапивши в слідчий ізолятор, не залишився сам на сам зі своєю проблемою. Адвокати, які захищали його, висували різноманітні припущення загибелі Віталія. Про деякі з цих версій мати загиблого не може говорити без сліз. Так, дехто наважувався заявити, що Віталія, можливо, вбив хтось із членів його родини.
А якось – ще тривало слідство – Олені і її чоловікові довелося приймати столичних журналістів. “Я попередила їх, що на телекамеру нічого говорити не буду, – згадує Олена. – Тоді гості сказали мені, що вони з газети. Розпитували, чи впевнена я в тому, що обвинувачений у вбивстві мого сина – саме той чоловік, якого я бачила в кухні перед загибеллю Віталія… А через кілька тижнів мені зателефонували знайомі й сказали: “Вмикай швидше телевізор, тебе показують у “Критичній точці”. Я увімкнула і побачила себе та свого чоловіка. Виявилося, що нас зняли прихованою камерою. У тій же передачі розповідалося, який чудовий той Руслан. Усе це на мене справило гнітюче враження. Мою дитину вбито, а мене ще й показують на всю країну, наче я в чомусь винна…”
На початку зими кримінальна справа стосовно чоловіка, обвинуваченого у вбивстві Віталія, потрапила до суду (його в першій інстанції розглядала колегія апеляційного суду області). Підсудний стояв на тому, що не вбивав. Його захисник намагався переконати суд у тому, що в його довірителя є алібі. Малися на увазі свідчення чоловіків, які пиячили з Русланом у день, коли було вбито Віталія. Оскільки те застілля тривало нібито аж до десятої вечора, то, на думку захисника, Руслан не міг устигнути до половини одинадцятої добратися до Озерної Балки…
Але суддівська колегія визнала Руслана винним в умисному вбивстві з хуліганських спонукань і призначила йому покарання у вигляді позбавлення волі на тринадцять років. Крім того, його зобов’язали сплатити матері вбитого п’ятдесят тисяч гривень як компенсацію за моральну шкоду. Олена не має ніяких ілюзій стосовно того, що вбивця її сина заплатить їй яку-небудь суттєву суму.
“Я хотіла, щоб його покарали, – каже Олена. – І його покарали. Це головне.”
До того, як зустріти у себе вдома на кухні свого вбивцю, Віталій прожив 23 роки. Він був розумним хлопцем, наполегливим і працелюбним. Йому подобалося вчитися. Комп’ютерами захопився, коли ще не мав власного. Опанував комп’ютерну грамоту в ігровому залі. І перевершив у цій справі багатьох однолітків. На роботу у фірму “Шторм” (місцевий інтернет-провайдер) Віталія взяли ще студентом технікуму. Службова кар’єра складалася вдало. Віталій планував через деякий час знайти роботу в столиці.
Незадовго до смерті Віталія його друг Сашко травмувався в автомобільній аварії, і потрібні були гроші на лікування. Віталій, який непогано заробляв, запитав у своєї матері дозволу на те, щоб дати товаришеві тисячу гривень. “Знаючи, що Сашко не з багатої сім’ї, я порадила Віталику, щоб так і зробив, – згадує Олена. – Але Віталій не встиг допомогти товаришеві. Тому після загибелі Віталія – не пам’ятаю вже, до похорону чи після, – я дала Сашкові ту тисячу. Так хотів мій син, і я не могла не виконати його волю”.
На похороні Віталія було багато молодих людей – колеги, колишні однокурсники, однокласники. Ніхто не хотів вірити, що їхнього товариша вже немає серед живих…
