За даними Вікіпедії, загальна кількість нагороджених на 1 січня 2011 року становить 978 чоловік (445 – посмертно). Прикметно, що майже половина Героїв Російської Федерації – це учасники чеченських воєн. За першу чеченську кампанію (1994-1996) цього звання удостоєні 175 чоловік, за другу (1999-2009) – 302! Крім того, серед Героїв Російської Федерації – 42 особи, які відзначилися у боротьбі з тероризмом у регіонах Північного Кавказу (крім Чеченської Республіки); 23 учасники бойових дій у Північній Осетії в 2008 році, а також 108 учасників Великої Вітчизняної війни, 26 учасників жовтневих подій 1993 року в Москві, 33 космонавти, 84 льотчиків-випробовувачів, 34 військових моряків, підводників та випробовувачів морської техніки й інші.
Зрозуміло, що серед Героїв Російської Федерації – чимало українців за походженням. За деякими підрахунками, всього їх – 22. Четверо з них – уродженці Кіровоградщини!
Корифеєм підводного суднобудування називають у Росії Миколу Йосиповича Квашу. Народився найвидатніший конструктор атомних підводних човнів ХХ століття 8 грудня 1928 року в Зінов’євську (так тоді вперше перейменували Єлисаветград) у родині залізничника. Прикметно, що його дитинство та юність до 20 років також минули у рідному місті. Не випадково у 2003 році напередодні свого 75-річчя у розмові з журналісткою Анною Коданіною Микола Кваша так тепло згадував ті роки та своє козацьке походження. Назавжди в його пам’яті залишився голодоморний 33-й рік: „Я, в то время четырехлетний пацаненок, есть хотел круглые сутки, но насытиться никак не мог – на столе у нас даже овощи были редкими гостями, чего уж говорить о хлебе! В конце концов, матушка, собрав нехитрые пожитки, снарядила меня в деревню к родственникам – авось поближе к земле и голод не так страшен... Как же я обрадовался, когда, добравшись наконец до бабушкиной хаты, увидел на столе самые настоящие деликатесы – печеную картошку, свеклу и тыкву! До сих пор ничего вкуснее в жизни не едал...”
А далі була німецько-фашистська окупація: „Чтобы хоть как-то помочь матери, я научился сапожничать: кому подметки на стоптанных башмаках менял, кому заплаты на ботинках ставил. За работу кусок хлеба за пазухой приносил или тарелку муки. Правда, мука чаще всего бывала вперемешку с песком, так что матушка, вынимая из печки каравай, предупреждала: "Жуй аккуратнее, а то без зубов враз останешься…"
Обдарований і розумово, і фізично хлопець міг стати і спортсменом, і артистом, але його заповітною мрією були море і небо. Відмінник у шкільному навчанні, Микола одночасно відвідував секцію боксу і...балетну студію.
Юнак перемагав на престижних республіканських змаганнях, не маючи гідних суперників серед боксерів-важковаговиків (понад 85кг), адже хлопці богатирської статури у післявоєнні роки в Україні були рідкістю. А захоплення танцями виявилося настільки серйозним, що Кваша у 1948 році блискуче закінчив Кіровоградську балетну студію. Про це можемо розповісти трохи докладніше.
Один з найулюбленіших і найталановитіших „учителів танців” у Кіровограді протягом декількох десятиліть (до війни і після) був Микола Ксенофонтович Анкудінов. У 1928 році після закінчення Київської державної хореографічної студії 24-річний балетмейстер приїздить до нашого міста. З 1929 по 1941 роки Анкудінов працював у Кіровограді керівником танцювального гуртка Палацу піонерів та школярів. А після війни, з якої Микола Ксенофонтович повернувся майором з двома бойовими орденами, організував балетну студію при Палаці культури заводу „Червона зірка”. Одним з перших в Україні Анкудінов здійснив постановку опери „Кіт у чоботях”, в якому діти співали й танцювали у супроводі оркестру та хору; потім – балетів: „Червоний мак” Р.Глієра, „Бахчисарайський фонтан” Б.Асаф’єва та ін. Згодом Ксенофонтов працював балетмейстером в українському театрі ім. М.Л.Кропивницького, театрі російської драми ім. С.М.Кірова, керівником місцевих танцювальних колективів.
Одним словом, Микола Ксенофонтович – знакова постать в історії хореографічного мистецтва Кірово- градщини, якій маємо завдячувати популярністю цього виду мистецтва у регіоні та чудовим традиціям і досягненням сьогодення. Як одного зі своїх кращих вихованців, Анкудінов запросив Квашу в трупу обласного українського драматичного театру ім. М.Л.Кропивницького. Миколу Йосипович згадує: "Спросил я совета у отца, а он возьми и скажи: ты, Микола, – хохол, петь и танцевать и так обязан. Нужно о серьезной профессии думать..."
Навіть після закінчення школи із золотою медаллю вступити до Одеського вищого морехідного училища Кваші не вдалося – не прийняли документи: на заваді стало перебування в окупації. Натомість юнак вступає до Харківського авіаційного інституту, але невдовзі дізнається, що випускників з „окупаційним минулим” розподілятимуть на роботу не на авіаційні заводи, а на фабрику...алюмінієвого посуду. Тоді Кваша переводиться на енергомашинобудівний факультет Харківського політехнічного інституту і в 1953 році з відзнакою закінчує його з дипломом спеціаліста по двигунах внутрішнього згорання суднобудівного ухилу. Микола Йосипович отримує направлення у місто Горький (Нижній Новгород) на машинобудівний завод „Красное Сормово” – одне з найбільших оборонних підприємств СРСР, на якому працював конструктором, старшим інженером, начальником конструкторського бюро автоматизації виробництва. А тоді був запрошений на роботу в надсекретне підприємство військово-промислового комплексу – Центральне конструкторське бюро „Лазурит”, яке було створено на базі заводу „Красное Сормово” для проектування бойових та спеціальних підводних човнів, а також підводних споруд і засобів. У ЦКБ за роки його існування було побудовано та переобладнано 420 підводних човнів, у тому числі атомних і титанових, озброєних крилатими ракетами; велику кількість глибоководних апаратів та іншої військово-морської техніки.
Внесок нашого земляка у зміцнення обороноздатності Радянського Росії, а потім Російської Федерації – величезний! Кваша брав безпосередню участь у проектуванні всіх підводних човнів ЦКБ, про що свідчать понад 50 авторських свідоцтв і патентів на винаходи. У 33 (!) роки Микола Йосипович призначається головним інженером ЦКБ „Лазурит”. Понад 20 років був одночасно генеральним директором та генеральним конструктором цього знаменитого підприємства. Він – головний конструктор унікального повністю (титанового) атомного підводного човна (проект 945) "Барракуда", визнаного кращою в світі субмариною ХХ століття.
До речі, барракуда – це морська щука, яку називають тигром моря і найкращим плавцем серед риб. Субмарина – дітище Кваші – своїм зовнішнім виглядом, стрімкими і плавними формами корпусу нагадує цього океанського хижака, розвиває високу швидкість на будь-яких глибинах. „Барракуда” призначалась для стеження за стратегічними підводними човнами та авіаносцями з метою гарантованого їх знищення на початку військового конфлкту.
У 1983 році для перевірки на практиці техніко-тактичних можливостей "Барракуди" Микола Йосипович особисто взяв участь у першому автономному поході підводного човна тривалістю понад 100 діб. Жоден високоточний датчик країн НАТО і США за цей час не зафіксував присутності радянської субмарини у своїх водах! Коли значно пізніше американські фахівці роздобули перше фото „Барракуди”, то опублікували його у спеціалізованому журналі з коментарем: “Такие подводные лодки останутся непревзойденными в обозримом будущем”.
Указом Президента Російської Федерації № 2110 від 6 грудня 1993 року „за мужество и героизм, проявленные при выполнении специального задания главному конструктору ЦКБ "Лазурит" Кваше Николаю Иосифовичу присвоено звание Героя Российской Федерации с вручением знака особого отличия – медали "Золотая Звезда" (№ 57)”.
Крім того, уродженець Кіровоградщини – почесний громадянин Нижегородської області (1996), лауреат премії уряду Російської Федерації за створення ефективних багатофункціональних рятувальних глибоководних апаратів у титановому корпусі (1998), почесний доктор Нижегородського державного технічного університету, лауреат міжнародної премії Ертсмейкер у номінації "За сохранение и развитие интеллектуально-кадрового потенциала пред- приятия в период переходной экономики" і т.д. Помер Микола Йосипович 4 листопада 2007 року. А в грудні 2008 року в Нижньому Новгороді на фасаді будинку № 178 по вулиці Комінтерну урочисто відкрито меморіальну дошку Герою Росії, керівнику ЦКБ "Лазурит" Миколі Кваші.
Наступного нашого земляка – Героя Російської Федерації — детально представляти й не треба: хто з мешканців області не чув про космонавта Юрія Івановича Маленченка? Народився він 22 грудня 1961 року в м. Світловодськ. У 1978 році із золотою медаллю закінчив Павлівську середню школу. Того ж року вступив до Харківського інституту радіоелектроніки, але після першого курсу, мріючи літати, продовжив навчання у Харківському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків. З 1983 року служив у винищувальній авіації Одеського військового округу. У 1987 році був зарахований у Центр підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна. У 1993 році закінчив Військово-повітряну інженерну академію імені М.Є.Жуковського. Перший космічний політ тривалістю понад 125 діб Маленченко здійснив 1-4 листопада 1994 року командиром корабля „Союз ТМ-19” та орбітального комплексу „Мир”. Уродженець Кіровоградщини, таким чином, став 78-м космонавтом Росії та 311-м астронавтом світу. Указом Президента Росії № 2107 від 24 листопада 1994 року „за успешное осуществление полёта и проявленные при этом мужество и героизм Юрию Ивановичу Маленченко присвоено звание Героя Российской Федерации с вручением медали «Золотая Звезда» (№95)”.
Другий політ Маленченка тривалістю понад 12 діб відбувся у 2000 році (з 8 по 20 вересня) у складі російсько-американського екіпажу на багаторазовому кораблі „Атлантіс” (STS-106). Третій – з 24 квітня по 28 жовтня 2003 року в складі сьомої експедиції до Міжнародної космічної станції тривалістю понад 184 діб. Цей політ Юрія Маленченка запам’ятався особливо: перебуваючи у космосі, наш земляк 10 серпня...одружився. Це було перше в історії людства небесно-земне весілля (наречена ? американка російського походження Катерина Дмитрієва ? перебувала у Х’юстоні, штат Техас). За незвичайною церемонією одруження по телебаченню стежила вся планета.
З 10 жовтня 2007 року по 19 квітня 2008 року як командир корабля і бортінженер Маленченко взяв участь у 16-й основній експедиції на МКС. Це був четвертий політ Героя, який майже 192 доби. А загалом, у космосі наш земляк провів понад 514 діб. Він – Народний Герой Республіки Казахстан (1995). Полковник повітряно-космічних сил Росії. З 2004 року – почесний громадянин м. Світловодська.
З 2009 року перебуває в запасі. Юрій Маленченко – доволі успіший бізнесмен: Голова Ради директорів іпотечної корпорації „Дом вашей мечты”. 23 грудня 2008 року Президент Російської Федерації Дмитро Медведєв вручив йому орден „За заслуги перед Отечеством” IV ступеня.
Два інші Герої Російської Федерації – уродженці Кіровоградщини – військовослужбовці (морські піхотинці), які відзначилися під час першої Чеченської війни (1994-1996). Сергій Сергійович Шейко народився 23 січня 1967 в Олександрії. У 1989 році закінчив Далекосхідне вище загальновійськове училище ім. К. К. Рокосовського (взвод морської піхоти). Проходив службу в окремій 336-й гвардійській бригаді морської піхоти Балтійського флоту. Командував взводом і ротою. Учасник бойових дій на території Чеченської Республіки з січня по березень 1995 года, командував ротою морської піхоти у вуличних боях у Грозному. Відзначився особистим героїзмом та воїнською майстерністю, його рота навіть у найжорстокіших боях та найекстремальніших ситуаціях практично не мала втрат. Ось яким Шейко запам’ятався свідкам тих трагічних подій: „...Боевики называли их «морскими дьяволами», а за голову командира назначили 2 тысячи долларов. Не по дням, а по часам цена эта начала расти в геометрической прогрессии. А он и не скрывался от их возмездия. Его видели всюду в неизменном белом шарфе, столь резко контрастирующем с пыльной формой и грязным, разукрашенным под «коммандос» лицом. Шел навстречу пулям, не кланяясь. Еще вчера он как снег на голову обрушился на отряд бандитов в узком ущелье, а уже сегодня вместе со своей группой взял штурмом дворец Дудаева и водрузил над ним Андреевский флаг и флотскую тельняшку...”
Шейко був представлений до звання „Герой Росії” (посмертно), але нагороджений не був, оскільки вижив. На сайті Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища про подвиг свого вихованця розповідається наступне: „...В одном из самых первых своих боев в середине января 1995 года, при выполнении ответственного задания, командир штурмовой группы Шейко не вернулся из разведки. Гвардии капитана Шейко С.С. был представлен к званию Героя России, посмертно. Спустя трое суток после своей “гибели”, Сергей – грязный, голодный, контуженный, но донельзя счастливый, оттого что выполнил боевую задачу и не потерял ни одного человека из группы, появился в батальоне...
Сначала «Зорька» (радиопозывной Шейко) не вышел на связь в урочный час, затем сообщили, что все морпехи полегли, то ли напоровшись на засаду, то ли попав под артиллерийский обстрел, а уже потом в штаб бригады официально сообщили о героической гибели офицера и аврально приступили к оформлению наградного листа.
– Что ж ты ... молчал столько времени, ? резонно поинтересовался комбат. – Исключительно в целях конспирации, группа находилась в непосредственном контакте с боевиками, – столь же резонно, хотя и более сдержанно ответил Зорька». И добавил: – А после было очень много боевой работы, боевики пошли на нас из всех щелей.
За этот подвиг капитан Шейко С.С. был награжден орденом Мужества”.
У травні-червні 1995 року на посаді заступника командира десантно-штурмового батальйону морської піхоти Балтійського флоту наш земляк знаходився у другому відрядженні у Чеченській Республіці. Знову відзначився у бойових діях, цього разу в гірській частині Чечні. Його підрозділ завдав значних втрат бойовикам. За мужність та героїзм, виявлені при виконанні спеціального завдання, Указом Президента Російської Федерації від 28 серпня 1995 року гвардії капітану Шейко Сергію Сергійовичу присвоєно звання Героя Російської Федерації.
У 2000 році Шейко земляк закінчив Загальновійськову академію, а в 2005-у – Академію Генерального штабу ЗС РФ. Гвардії полковник.
Одночасно із Сергієм Шейком, але в іншому військовому підрозділі, воював у Чечні уродженець с. Бандурового Гайворонського району (народився 19 жовтня 1955 року) Григорій Михайлович Замишляк. Закінчив середню школу в рідному селі. У Збройних силах з 1973 року, служив у повітряно-десантних військах у Прибалтиці. У 1977 році закінчив школу прапорщиків. З 1977-го проходив службу в 61-й окремій бригаді морської піхоти Північного флоту. Був командиром взводу, старшиною роти, інструктором повітряно-десантної служби, старший прапорщик. Учасник першої чеченської війни з 10 січня 1995 року. Відзначився у кровопролитних січневих вуличних боях під час штурму Грозного. У складі свого підрозділу вів бій у центрі Грозного. Замінив пораненого офіцера і майже три тижні командував взводом. При штурмі Будинку Уряду під сильним вогнем противника організував винесення поранених, особисто врятував кількох бійців. Отримав поранення в ногу, залишився в строю, особисто знищив 5 вогневых точок ворога. У рукопашній сутичці в одному з будинків знищив 3-х бойовиків. Від розриву гранати був тяжко поранений у стегно, але залишився в бою і знищив 2-х кулеметників. За мужність і героїзм, виявлені при виконанні спеціального завдання, указом Президента Російської Федерації от 20 березня 1995 року уродженцю Кіровоградщини присвоєно звання Героя Російської Федерації з врученням особливої відзнаки – медалі «Золота Зірка» (№134). Після тривалого лікування у госпіталі Замишляк за станом здоров’я був звільнений із Збройних сил. Живе в Астрахані. З 1996 року працює цивільним спеціалистом у Міністерстві оборони Російської Федерації ? начальник десантного містечка в навчальному центрі гвардійської бригади морської піхоти Каспійської військової флотилії.
Володимир Босько
