Валентина Миколаївна та Наталія Петрівна (імена змінені на прохання наших співрозмовниць) – з тих, хто тікав з окупованих Луганська та Донецька улітку минулого року. Тікали від обстрілів, рятуючи життя свої та своїх дітей. Їхали у невідомість, опинились у Кіровограді.
Тепер вони живуть у гуртожитку національного технічного університету. На батьківщині у них було житло, залишились рідні, які не побажали виїхати чи не змогли, друзі та знайомі. Тут же все потрібно починати з нуля, що вони і роблять, не нарікаючи на долю, не шукаючи винних у тому, що сталося.
Валентина Миколаївна приїхала із сім’єю з Луганська. Коли почались перші обстріли, думали, що відсидяться у підвалі. Але з кожним днем ставало все гірше. Зрозуміли, що наражаються на велику небезпеку.
– Моя маленька донька – пізня дитина, – розповідає жінка. – Тому ми завжди приділяли їй багато уваги. Тоді їй було шість років. Дні й ночі проводили у холодному підвалі, думаючи, що ось-ось все скінчиться. Я все ніяк не хотіла покидати своє житло. Але після одного з потужних обстрілів донька сказала мені: “Мама, я так мало пожила, що не хочу помирати”. Це було останньою краплею. Якраз мені зателефонувала моя знайома, яка виїхала раніше. Кричала: чого ви там сидите? Негайно тікайте, дитину рятуйте. Я навіть зараз дивуюсь, як вона мені змогла додзвонитись у підвал? Вона й дала нам номер телефону координатора-волонтера. Я зв’язалась з тією жінкою, вона допомогла мені придбати квиток, дала адресу, де нас будуть зустрічати.
Зібрали найнеобхідніші речі і вирушили на залізничний вокзал, де відбувалось щось неймовірне – перелякані люди кидались від одного потяга до іншого. Залізничне сполучення між містом і Україною вже було нестабільним. Бойовики постійно обстрілювали залізничні колії. Люди по декілька діб сиділи на вокзалі, чекаючи першої-ліпшої можливості покинути Луганськ. Ми теж просиділи два дні на вокзалі. Коли виїхали, то через обстріли стояли у Дебальцевому годин шість. Люди тоді виїздити боялись, бо думали, що поїзди будуть бомбити.
Спасибі координатору, що вирвала нас звідти, бо наші сусіди так і не зуміли виїхати. Тож, коли приїхали у Кіровоград, я познайомилась з цією жінкою. Звуть її Ірина. Ми обнялись, як рідні. Велика їй вдячність від усієї нашої родини. Нас добре зустріли, поселили у гуртожиток. Чесно, я думала, що буде набагато гірше. А нам привезли все необхідне для проживання. Волонтери дуже допомагали. Окреме спасибі й начальнику управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення міської ради Сергію Коваленку, який попри вихідний день зустрів нас на вокзалі, доклав чимало зусиль, щоб ми краще облаштувались на новому місці.
Донька пішла у 13-у школу. Зараз вона у третьому класі. Добре навчається. Нас дуже привітно прийняла директор школи. Дітям переселенців приділяють багато уваги. Небайдужі люди влаштовують свята, походи до лялькового театру, цирку, вручають подарунки. Радію з того, що донька досить спокійно сприйняла наше переселення. Добре, що ми довго не засиділись у підвалі, бо тоді б у дитини стрес був би величезний. А так, коли кажу, що колись додому будемо їхати, то вона відповідає, що не хоче покидати школу, друзів-однокласників, мовляв, мені тут добре і все подобається.
Зараз я тримаю постійний зв’язок із тими, хто залишився у Луганську. Вони мені розповіли, що будинок наш понівечили. Повиймали вікна-двері, тягнуть з нього все. Душа кров’ю обливається. Там зараз важко жити. Хоч і не бомблять, але простій людині сутужно – повна невизначеність. Грошей у людей обмаль – на життя не вистачає. Люди перебиваються випадковими заробітками. Ось у сусідки чоловік – будівельник. Так він підряджається на відновлення зруйнованих будинків, отримує мізер. Але і це добре, бо хоч якась копійка в домі. А так – тотальне безробіття. Пенсіонерам ще якось можна жити, а у молоді немає майбутнього. Дорожнеча. З малими дітьми дуже скрутно доводиться.
Спасибі добрим людям за допомогу, добре ставлення. Коли ми тільки тут оселись, то нам допомагали усім миром – і директор студмістечка КНТУ Тетяна Олександрівна, і вахтери гуртожитку. Приносили все, що могли: хто – каструльку, хто – одежину. Оточили нас турботою.
Ми ходимо на різні заходи, які влаштовують для переселенців, спілкуємось із своїми земляками. Познайомились з родиною з трьома дітьми. Наймолодша дитина народилась вже тут – у Кіровограді. Вони розповідали, що у їхній будинок влучив снаряд. Будинку вже немає. Дружина тоді була при надії. Боялись лише одного, щоб пологи не почались у дорозі.
І таких історій безліч, коли люди покинули все, а тепер у повній невизначеності.
Валентина Миколаївна вірить у те, що колись повернеться до рідної домівки. Мріє хоч одним оком поглянути, що від її будинку залишилось.
А от Наталія Петрівна з Донецька наважилась у вересні відвідати окуповане рідне місто. Там вона проживала у Куйбишевському районі, який дуже постраждав від обстрілів, бо недалеко від аеропорту.
Прямим влучанням снаряду в її квартирі повибивало вікна. Жінка вирішила не лише подивитись на те, що залишилось від її житла, а й відвідати стареньких батьків, які категорично не захотіли виїздити з рідного міста. А от її із сестрою вирядили у далеку путь.
– Як я добиралась до Донецька, то це окрема історія, – ділиться спогадами жінка. – Спочатку доїхала до Костянтинівки, звідти автобусом до Майорська. А там кілометрові черги. Автобусом під’їхати не можна. І потрібно кілометри три із сумками йти пішки. Людей безліч. Мені вдалося сісти лише у восьмий за ліком автобус. Мені тоді сказали, що це пощастило, бо люди інколи й добу стоять у черзі.
У Донецьку мене охопив відчай. Квартира розбита, люди ходять, похиливши голови, мало спілкуються. Всі мовчать, і я мовчала. Словом, поселився страх. Наш і Жовтневий райони розбомблені, а у центрі – чисто, гуляють перехожі. Ціни неймовірно високі – все у рублях. Ходиш вулицями – вони чужі. Наче в іншу державу потрапила. Я багато плакала. Через стрес навіть захворіла.
Який у нас був район! Зелений, облаштований, багатоповерхівки межують із приватним сектором, де люди побудували гарні будинки. Все понівечено, пограбовано! Люди покинули своє житло, бо там постійно стріляють.
Знайомі нещодавно побудували новенький будинок, тільки-но провели газ, як розпочались всі ті буремні події. У будинок влучив снаряд. Залишилось згарище. Люди – без даху над головою.
Та і для мене там немає майбутнього. З моєю пенсією там просто не вижити. Допомагають гуманітарні організації. Але ж на гуманітарку не проживеш. Прикро і те, що там люди повністю інформаційно ізольовані. Немає жодного українського каналу, відсутнє українське радіо. Тільки російське. І як їм пояснити, що ми тут більш-менш добре облаштовані. Звичайно, наше життя – не цукор. Але кому зараз легко?
Обидві жінки налаштовані досить оптимістично. Хоча нічого й не планують. Тут хоч є якісь умови для життя, а там все розбомблено. При цьому вони просять подбати й про тих, хто зараз тікає звідти від війни та повної безнадії. Переселенці нинішньої хвилі, як і ті, хто тікав влітку минулого року, приїздять також без засобів до існування. Вони потребують теплого одягу, предметів першої необхідності. Добре, що Червоний Хрест допомагає, волонтери. Але їхні можливості небезмежні. Людям потрібні посуд, постільна білизна, ковдри. А ще скаржаться: у них на кухні зламалась електрична плита. Як можуть викручуються – придбали самотужки маленьку, малопотужну. Суп доводиться варити по кілька годин. От би хтось допоміг нову плиту купити.
Як і всі ми, вони переймаються тим, що зросли комунальні платежі. Гуртожиток обходиться тепер дорожче. Але й то добре, адже винаймати квартиру – таких грошей немає.
Усе пізнається у порівнянні. Той, хто провів добу, тиждень, місяць під обстрілами у підвалі, каже: не вам скаржитись, ви не знаєте, що таке справжня біда. Вони не зневірились, переконались, що світ – не без добрих людей, а будь-які труднощі можна подолати. От тільки, як погодитись із тим, що в тебе забрали малу батьківщину, рідний дім, вирвали з корінням з рідної землі? Думають про це і мріють повернутись додому.
Оксана ВЕРСТЮК
