Віктор Савицький зайняв посаду директора обласного театру імені Кропивницького в малоприємні 90-ті. Для театру то були дуже непрості часи.
– М’яко сказано, – не втримався Віктор Савицький, якого я запросила до розмови на правах старої знайомої. – Це були часи повного безгрошів’я. А в театрі – 27 подружніх пар. І у більшості діти ростуть. На той час обов’язки художнього керівника виконував Іван Васильович Казнадій, абсолютно творча людина, але, як не крутіть, а театр живе не тільки творчими проблемами.
– На голодний шлунок «Бути чи не бути?» по-іншому звучить. Даруйте… Отже ви прийшли в театр рятувати становище?
– Я б не взяв на себе сміливість це стверджувати. До речі, одночасно зі мною на посаду головного режисера прийшов Валерій Дейнекін. Нам комфортно працювалося. Він не втручався в мої справи, а я повністю замінив адміністративний склад театру. Однодумці потрібні не тільки в творчому відношенні.
– Вам багато що вдалося. Наприклад, покращити фінансове становище театру. Я пам’ятаю, що ваш ранок нерідко починався з офісу Ганни Антоньєвої – на той час головного спонсора. Не знаю, чия була ідея створити попечительську раду в театрі, але вона спрацювала! Вікторе Андрійовичу, а що вам самому в ці роки найбільше запам’яталося?
– Театр – це взагалі яскраве явище в моєму житті. Ви ж не думайте, що я – тільки господарник. За першою професією я – вчитель музики і співів, вважаю себе музикантом! Запам’яталося? Поїздка театру на міжнародний фестиваль у Москву з виставою «Шельменко-денщик». Я ж її й організував.
– І як це вам вдалося?
– Мені запропонував Богдан Ступка, тодішній міністр культури: «Поїдеш?» Ще б пак! Це була прекрасна поїздка. Учасниками фестивалю «Слов‘янський вінець» (так він називався) були чехи, болгари, білоруси…
– Вікторе Андрійовичу, мені здається настав час представити вас як людину нашого міста детальніше. А то у нас недомовки виходять. Ви в театр прийшли людиною з досвідом. А що було до цього? Не з Місяця ж ви впали!
– Ну, до цього було багато чого. В театр я прийшов людиною сформованою. Важливою сторінкою в моїй біографії вважаю створення і керівництво центром дитячої і юнацької творчості в селищі Новому, який очолюю і зараз після шестилітнього контракту з театром імені Кропивницького.
– Давайте не поспішати. Ви обмовилися, що створили цей центр. Ось з цього місця конкретніше.
– Після закінчення педагогічного інституту я працював вчителем співів у десятій школі селища Нового. І ось одного разу мене викликав директор ливарного заводу Микола Захарович Шамілов… Ви знаєте Шамілова?
– Запитуєте! На таких людях, як Шамілов, як покійний Василь Гутник (директор «Червоної зірки»), земля наша трималася. Чавуноливарний завод славився на весь Союз!
– Так ось, викликав мене Микола Захарович і запропонував створити підлітковий клуб, що невдовзі й було зроблено По суті, це був перший підлітковий клуб в нашому місті, у зв’язку з чим хочу подякувати нашим профспілкам і особисто тодішньому голові обкому профспілки Станіславу Янчукову. В 1985 році було розроблено концепцію клубу. Робота проводилась у гуманітарному та спортивному напрямках. І вже наступного, 1986 року один з найперших наших вокально-інструментальних ансамблів «Пам’ять» (згодом перейменований на «Евріку») завоював міжнародні нагороди. Ми тісно співпрацювали з адміністрацією ливарного заводу, проблем з найкращими музичними інструментами, костюмами для танцівників, спортивними снарядами у нас не було жодних. Ми розширювали штатний розпис, створювали нові гуртки. Але настали скрутні часи для заводу. Наш клуб «Юність» перейшов у підпорядкування селищної ради, а в 1997 році його мали закрити. І тоді я звернувся до Миколи Сухомлина, тодішнього голови обласної ради. Нам вдалося знайти підтримку у депутатів обласної ради. Центр продовжив своє існування, А мені Микола Олексійович запропонував директорську посаду в театрі.
– І ви погодилися! З вогню та в полум’я.
– Це ж – ТЕАТР!
Ще навчаючись в інституті, Савицький танцював в ансамблі «Юність», а з часом почав допомагати його керівнику Василю Босому як балетмейстер. В кінці 70-х вів ансамбль пісні і танцю профтехосвіти та класичний урок гімнастики на факультеті фізвиховання педінституту. Діяльність Савицького в галузі культури і мистецтва була, так би мовити, багатогранною. Звісно, все це дещо інше, ніж театральне священнодійство, але він розумів творчих людей, що дуже важливо. Прихід Савицького в театр у трупі сприйняли по-різному. Наприклад, артистка, а на той час завідуюча трупою, Євгенія Миронович говорила мені, що вважала своїм обов’язком допомагати Віктору Андрійовичу, адже театр для ньог – абсолютно нова стихія. А була ще одна людина. Я навіть не знаю, яку посаду займала Галина Зіновіївна Шабишева, її жартома називали «хазяйка театру». Вона знала все до останнього цвяшка! Таке враження, що навіть театральні дворняжки, яких вона підгодовувала, розуміли її з півслова і першими зустрічали вранці! Віктору Андрійовичу саме вона стала найпершою помічницею. Він згадує про неї з теплотою і сумом, бо вже закінчилось земне життя цієї жінки.
В театрі, як вже зазначалося, Савицький пропрацював шість років, а коли завершився контракт, поновлювати його відмовився. Цьому є різні причини, але, як він стверджує, «не для преси». На всяк випадок уточнюю:
– За театром не шкодуєте?
– Звісно, шкодую, – чесно зізнався мій візаві – Але… я повернувся додому.
– Тобто в селище Нове?
– У селище то в селище, точніше сказати, у свій центр «Юність». Тим більше, що я ніколи назавжди з ним не поривав. Там працювала моя дружина, і я, як казав Галушка, «був у курсі дєла». Був 2004 рік. Колектив вистояв, але із значними втратами. Наполовину було скорочено штат. Вирушили у самостійне плавання Микола і Ірина Русули зі своїм колективом «В гостях у казки». Тепер це школа естетичного виховання. А невдовзі ми взагалі опинилися на вулиці. Слава Богу, матеріальну базу вдалося зберегти… у підвалах дитсадка. Треба сказати, що за підтримки тодішніх міського голови Миколи Чигрина і голови обласної ради Василя Сибірцева ми зуміли переконати деяких депутатів, і нам виділили приміщення в житловому будинку по вулиці Металургів. Та що довго говорити про наше «ходіння по муках». Напівзруйноване приміщення власними силами ми облаштували, зробили його затишним. Працюємо. На сьогоднішній день центр має свої традиції, велику матеріально-технічну базу: хореографічні, атлетичні зали, бейсбольний та футбольний стадіони, прекрасні учбові класи. Тут діють 20 гуртків гуманітарного і спортивного напрямків. Охоплено понад 700 дітей різного віку не тільки із селище, а й із сіл Вільного, Обознівки, Катеринівки, Грузького, навіть з обласного центру. У нас – два зразкових колективи: гурт «Еврика», майже ровесник центру, і створений вже після мого повернення ансамбль бального танцю «Дебют», організований подружжям Лефторів.
– А я додам – вихованців легендарної Блюменталі Стрельбицької. Не дивно, що «Дебют» так швидко завоював популярність, брав участь не лише у всеукраїнських, а й у міжнародних фестивалях. Я знаю: ви багато можете розповісти і про ваших спортсменів, наприклад про бейсболістів, котрі навіть на європейських чемпіонатах виступають. Але зараз мені хотілось би запитати про вашу мрію, що вже почала здійснюватись. Маю на увазі участь у конкурсі проектів «Громадський бюджет». Детальніше можна?
– «Почала здійснюватись» – це не зовсім так. Я справді взяв участь у конкурсі з проектом «Місту – амфітеатр» і посів друге місце. Наше селище, яке знаходиться в межах території міста, славиться величезним потенціалом дитячих позашкільних закладів. Це і наш центр «Юність» – генератор й організатор заходів у селищі протягом 32 років, школа естетичного виховання, школа мистецтв. Знаєте, що сказав професор Анатолій Коротков? «Якщо наше місто – столиця хореографії в Україні, то селище Нове – міні-столиця в нашому місті». І ось при такій високій оцінці ми 35 років не можемо в повному обсязі продемонструвати свої творчі можливості. У нас немає приміщень для проведення культурно-масових заходів. Влітку ми їх проводимо просто неба. Про сучасний концертний комплекс ми мріяли вже давно. Був би «живим» наш ливарний завод, мрія збулася б. І все-таки є надія, що проект «Місту – амфітеатр» не буде поховано! Принаймні, я дав собі слово, що «в рибку витягнусь», як кажуть в народі, а досягну свого. Перемога в конкурсі «Громадський бюджет» (нехай і друге місце) гарантує створення амфітеатру в короткий термін. Земельна ділянка, на якій пропонується реалізувати проект літнього концертного комплексу, знаходиться в центрі селища. До речі, на цій ділянці вже діє спортивно-оздоровчий культурний комплекс «Юність» облаштований виключно нашими співробітниками. Сюди входять бейсбольний стадіон, міні-футбольне поле, два волейбольних та два баскетбольних майданчики, спортивне обладнання. Все це, зрозуміло, для користування громади селища Нового. Тож помоліться за нас, щоб у нас все вийшло з проектом «Місту –амфітеатр».
– У вас все вийде, – запевнила я, подякувавши за розмову.
Бесіду вела Валентина ЛЕВОЧКО
