День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця, щороку відзначається 22 червня з 2000-го. Минуло 76 літ від того часу, як на нашу землю ступила нога загарбника. Все менше свідків тих страшних подій залишається серед нас. От і Михайла Івановича Каблуки, який народився і жив до війни у селі Велика Виска Маловисківського району, якого дитиною насильно вивезли до Німеччини на каторжні роботи (він поневірявся там аж до 1945-го, а потім ще п’ять літ служив у Радянській Армії в Берліні), вже два роки немає серед живих. Але залишились його спогади про ті трагічні події, які він, кіровоградський журналіст, написав незадовго до своєї смерті. Пропонуємо їх нашим читачам.
...Того літа у свої п’ятнадцять я закінчив десятий клас. Випускний вечір було призначено на 22 червня 1941 року. Хто міг тоді припустити, що ця дата стане фатальною не тільки для нас, випускників, а й для всього нашого народу? Того недільного дня, на який намічено було наш випуск, почалася війна. Ранкове повідомлення радіо про фашистський напад прозвучало як грім з ясного неба. Проте ніхто в ту мить не міг припустити, що то був початок великої, кривавої і тривалої бойні, в якій згорять десятки мільйонів людей.
Звичайно ж, раптовий початок війни захопив зненацька всіх. Однак виховані на героїчних фільмах типу “Граница на замке” та патріотичних піснях на зразок “Если завтра война”, ми були щиро впевнені, що наша Червона Армія швидко зупинить, а потім пожене назад підступного ворога і розгромить його на його ж території.
За кілька днів перед цими подіями ми, випускники, всім класом їздили до Кіровограда (тоді він називався Кіров) фотографуватись. Тоді вже утвердився такий звичай. Той довоєнний знімок десятого класу випуску сорок першого якимось дивом зберігся, не спопелів у вирі світової круговерті. Фотограф зафіксував нас на плівці молодими, наївними, безтурботними. Ми дивилися на світ щирими, широко розплющеними очима, які світилися добрими надіями. Хто міг тоді подумати, що ті наші юнацькі сподівання так жорстоко перекреслить війна?
Опівдні ми всі зійшилися до школи. На вечір, як і належало, запросили своїх батьків. Батько, пригадую, сидів у залі сумний, замислений. Та й усім іншим тоді було не до веселощів. За довгим столом сиділи наші вчителі – зосереджені, серйозні. Перекладаючи папери, директор про щось стиха перемовлявся із завучем. З усіх наших наставників ми його найбільше поважали. І не тому, що директор, а за те, що був прекрасним математиком, умілим педагогом, зовні суворою, а в дійсності доброю, справедливою людиною. По-хазяйському розсілася за столом прзидії наша “німкеня” Дар’я Захарівна. Вона, мабуть, єдина з усіх учительок, з якою ми сьогодні розлучаємося, сказати б її мовою, “без сожаления”. Наше ставлення до неї було однозначним і виражалося одним містким словом – зневага. Спочатку ми називали між собою “німкеню” “старуха Ізергіль”, а пізніше, коли вже вкотре впеклася нам своєю “дойче”, навічно охрестили її кличкою “старуха дер-ді-дас”. Нас особливо обурювало те, що Дар’я Захарівна, сама росіянка, багато років пропрацювала в українських школах, але українську мову відверто ігнорувала, не знала її й знати не хотіла. Ми їй відповідали на це подвійною зневагою...
Епізоди недавнього шкільного життя, власні думки й спостереження безладно, мов у калейдоскопі, мелькали в моїй уяві. Всі наші вчорашні пристрасті й переживання. Ми сиділи в залі принишклі, засмучені, чекаючи офіційної процедури.
Нарешті настала урочиста мить. Після короткого вітального слова директора ми почергово підходили до столу, за яким сиділи вчителі. Директор вручав нам атестати, поздоровляв, міцно тис наші руки. А ми, обернувшись до присутніх у залі, клялися бути вірними синами Вітчизни, не шкодувати заради її свободи ні крові, ні самого життя. Згодом залунала музика, почалися танці. А мені чомусь було так сумно й тоскно на душі. І, мабуть, не тільки мені. Та й чи могло бути інакше в перший день війни?
Потім ми, вчорашні десятикласники, що бачилися востаннє, зібралися у своєму класі, посідали за парти. Ми сиділи якийсь час мовчки, пригнічені, зажурені. Журились не тільки тим, що йдемо зі школи. Лякала невідомість. У наші двері вже стукала війна. З таким настроєм ми прощалися з дитинством, зі школою, з друзями. Відчувалося, що розлучаємося назавжди. Так воно й сталося. Майже всі хлопці нашого класу згоріли у вогненній круговерті. Після війни повернулися додому тільки четверо – Володя Малихін, Сергій Баканов, Сашко Візир і я.
...Село жило тривожним життям. Щодня на фронт вирушали групи чоловіків: спочатку – молодих, потім – старших і старших. Вже кілька тижнів гриміла війна. Проте, здавалося, що ті події відбуваються так далеко від нас, ніхто і в думці не припускав, що фронт може наблизитися до нашої Великої Виски. Щоправда, почали над селом, потужно завиваючи, пролітати німецькі бомбовози. Згодом лунали глухі вибухи, небо на південному сході сплахувало загравами. Нападники бомбили Кіровоград.
Усе частіше селом повзли тривожні звістки: там німці висадили десант, а там зловили ворожих диверсантів, які ракетами вказували фашистським льотчикам на об’єкти бомбування. Німці справді часто висаджували десанти, а ще частіше і у великій кількості засилали у наш тил шпигунів-диверсантів. Для боротьби з ними у Висці, як і повсюди, було створено винищувальний батальйон. До однієї з рот цього підрозділу увійшли й ми – вчорашні школярі. Ми ще в школі пройшли курс війської підготовки, уміли стріляти з гвинтівок. Ночами нас посилали на чергування, на пости. І не тільки тут, у Висці. Групами по 10 – 15 чоловік нас вивозили автомобілем на залізничну станцію Шостаківку та на Мар’янівський залізничний роз’їзд.
Приїхавши на місце, ми метрів за 200 від залізниці, прямо у пшеницях рили окоп, маскувались і залягали там, очікуючи диверсантів. Та користі від нашої “охорони” практично не було ніякої. Вся біда була в тому, що у нас не було жодної справжньої гвинтівки. На своєму “озброєнні” ми мали лише кілька виділених ОСОВІАХІМом навчальних гвинтівок “у розірізі”. Ці гвинтівки були начебто розрізані навпіл, щоб по них можна було вивчати і наочно бачити, як гвинтівка влаштована всередині і як вона діє. Стріляти ними, звичайно, не можна було. І якби справді вночі серед поля перед нами з’яивився озброєний диверсант, то що б ми, хлопчаки, могли вдіяти голими руками? А проте на охорону вжливих об’єктів нас посилали регулярно. Та скоро нашій службі настав край.
Якось уранці,вийшовши у двір, я почув приглушений гуркіт, який долинав із заходу. На вулиці сусіди перемовлялися: кажуть, нібито німці десь за Новомиргородом висадили десант. Та згодом той гуркіт ставав усе гучнішим, а десь під обід я побачив, як із заходу через поле біжать униз у балку, до села невеличкі групки червоноармійців. На схилі балки вони спершу почали окопуватися, та швидко залишили те заняття і побігли берегом до центру села. І тут раптом почали рватися снаряди. Я схопив і поклав до кишені комсомольського квтка і побіг до Сашка Візира (по-вуличному Сашко Лопуця) – мого однокласника, з яким дружив останнім часом. Він жив на нашій вулиці.. Порадившись, ми вирішили дременути в Кіровоград, до Сашкових батьків, які будували там хату, збираючись оселитися у місті.
– Перебудемо там кілька днів, поки наші знищать німецький десант, і потім знову повернемося у Виску, – впевнено сказав Сашко.
І ми побігли підтюпцем через село. А позаду нас все більше наростав гуркіт. Швидко перебігли центральну вулицю (Большу), вийшли на околицю і попрямували битим шляхом у напрямі до міста. Цією ж дорогою відступали й поодинокі групи червоноармійців. Не пройшли й кілька кілометрів, як по шляху почали рватися снаряди. Щоб не потрапити під обстріл, звертаємо ліворуч. Йдемо понад Шостаківським лісом, спускаємося у балку, швидко переходимо село Івано-Благодатне і петляємо далі балками у напрямі на південний схід. Он через бугри простяглася довга стрічка протитанкових ровів. Їх викопали ми, хлопці й дівчата вищанські, разом із сотніми жителів навколишніх сіл. Копали зовсім недавно, тажнів два тому. Та, мабуть, наш труд був даремним. Ніякої лінії оборони тут нема. Та й чи наступатимуть німці цими балками. Помчать он тим битим шляхом своїми танками прямо на Кіровоград. Так думали ми, поспішаючи чимдуж уперед, щоб вийти з-під обстрілу. Отак бігцем, прямуючи балками, перейшли села Грузьке, Обознівку, Лелеківку. На околиці міста під лісосмугою метушились червоноармійці: копали окопи, зводили укріплення. Нас ніхто не затримав, і ми поспішили на Новонекрасівку, в ще недобудовану Сашковими батьками лампачну хату. Там ми сподівалися перебуть лиху годину. Та вставши наступного ранку, були вкрай здивовані. Над містом зависла тривожна зловісна тиша. Над “Заготзерном”, залізничною станцією клубочились стовпи диму. Ми вибігли на вулицю, пройшли трохи до центру. Ніде не побачили жодного військового. Жодного міліціонера. А потім прислухавшись до уривчастих фраз людей, які кудись поспішали, ми довідались, що наші війська залишили місто. Тоді ми із Сашком вирішили теж тікати звідси. Вибігли на знам’янський шлях і попрямували на схід. Дорога була запружена біженцями. Тисячі людей (хто – на підводах, хто – пішки) поспішали вибратися з міста. Проте недовгою була наша мандрівка. Не встигли ми дістатися Глибокої Балки, як попереду на шляху почали рватися снаряди. Люди кинулися врозтіч. Почувши вигуки: “У Суботцях – німецькі танки!”, ми повернули назад. Якщо дорога на схід перерізана, то куди ж іти? Прийшли ми назад до міста. У глухому закутку саду (на садибі Сашиних батьків) закопали комсомольські квитки.
Цілих два дні в Кіровограді було безвладдя. Наші відступили, але німці не вступали до міста, чогось вичікували. Може, побоювались, що червоні підготували їм пастку? А в місті тим часом почалися грабежі. Повсюди палали пожежі.
– Ходім побачимо, що там робиться, – запропонував Сашко.
Я мовчки попростував за ним, хоч і невтямки мені було, на що ми маємо дивитися. Але те, що побачив, надзвичайно вразило. На Новомиколаївці багато людей поспішало з мішками, від яких тхнуло горілим. Виявляється, то вони встигли нагребти з-під вогню пшениці із складів “Заготзерна”. Вивезти її наші не встигли і, щоб не дісталася німцям, запалили склади. Я дивувався: нащо було спалювати дорогоцінний хліб, можна ж було роздати його нашим людям?
Потім ми пішли із Сашком до центру. Куди не глянеш – повсюди люди несли на плечах мішки, ящики, вузли. Серед білого дня, користуючись безвладдям, жителі громили і грабували склади, магазини. Біля однієї крамниці ми побачили натовп людей і підйшли ближче. Виявляється, у підвалі цього будинку був винний склад, тепер уже розгромлений. П’яні чоловіки несли вино у відрах, каструлях, котелках...
Аж тут раптом налетіли німецькі літаки, почали рватися бомби. Ми заскочили до виритого у сквері окопу-щілини. Таких окопів було викопано у місті чимало, щоб людям було де сховатися під час нальотів авіації. Пересиділи там якийсь час, поки стихли вибухи. І поспішили до Сашкової хати. На вулицях лежали вбиті люди, поруч – мішки з награбованим...
Через два дні до Кіровограда вступили німці. Тепер мені не лишалось нічого іншого, як повертатись додому. Сашкові батьки порадили, як мені швидше і безпечніше дістатися до Виски. Я не петляв бічними вуличками, а вийшов на центральну вулицю Карла Маркса і перетнув нею все місто. На вулиці було безліч німецьких солдатів з автоматами, пихатих офіцерів. Я з острахом позирав на них, але нікому з них не було ніякого діла до мене. Ніхто мене не зачепив. І ось уже я на околиці міста, яке тоді закінчувалося одразу за будівлею обласного суду. По висківській дорозі безперервним потоком їхали на схід німецькі автомобілі із солдатами і військовим спорядженням. Боячись, щоб мене не затримали німці, я звернув із шляху і попростував степовими путівцями, між нескошеними ще житами і пшеницями. Через кілька годин без пригод добрів до рідного села. Мати зустріла мене плачем і примовляннями. Увесь цей час, поки я мандрував, вона перебувала у тривожній невідомості... Адже, коли втікав з дому, я їй нічого не сказав. До того ж, і батька не було вдома. Він у складі винищувального батальйону відступав на схід. Та десь кілометрів за 20 – 25 їхній групі теж перетнули дорогу німецькі танки. Довелось повертатись назад. Через кілька днів батько прийшов додому.
Почалась нова сторінка нашого життя – під німецьким чоботом.
