Майже рік тому, 30 серпня, Кіровоград сколихнула звістка про жорстоке вбивство 70-річної вчительки Людмили Щербакової, про що написала наша газета 11 вересня. Тоді хтось позбавив стареньку життя в її ж домі на Кущівці, завдавши нещасній численних ударів молотком, а потім – ножем. Наступного дня за підозрою у вбивстві міліція затримала кіровоградця Андрія Іванова 1993 року народження, а 10 травня вже цього року колегія суддів Ленінського районного суду Кіровограда винесла йому вирок.
Можливо, вирок Іванов почув би й раніше, але він на першому судовому засіданні, яке відбулося на початку березня ц.р., раптом заявив, що не вбивав! А як у нього опинилися золоті вироби, котрі він здав у день вбивства у ломбард і котрі належали покійній Щербаковій, відмовився пояснити. Його, мовляв, змусили підписати зізнання під час досудового розслідування правоохоронці, застосувавши до нього “психологічне і фізичне насильство з метою примусити його зізнатись у вчиненні вбивства, а слідчому та захиснику він не розповідав про це, бо був заляканий”. Але перевірка прокуратури Кіровоградської області з цього приводу, що тривала аж до травня, стосовно працівників Кіровоградського МВ УМВС в області не виявила в їхніх діях кримінального правопорушення, і доводи Андрія про застосування до нього недозволених методів слідства колегія суддів визнала не доведеними. Крім цього, судді врахували, що під час судово-психіатричної ескспертизи Іванов давав комісії експертів послідовні та логічні пояснення своїм діям у будинку вчительки, у тому числі описав, як убивав і чим. Тому експерти визнали його цілком осудним. Таким чином, судді дійшли висновку: у досудовому розслідуванні Андрій послідовно, логічно і детально розповів про те, як убивав беззахисну стару жінку, що підтверджується і проведеним через два дні після вбивства слідчим експериментом, де він показав, як позбавляв життя вчительку. Але згодом, “перебуваючи в ізоляції та усвідомлюючи невідворотність покарання, – зазначено у вироку, – змінив свої показання, аби уникнути його”. Обставиною, яка обтяжує покарання Іванова, на думку колегії, є вчинення ним злочину щодо особи похилого віку. А от обставин, які б пом’якшували його, судді не знайшли і призначили йому позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього його майна. Крім того, він має сплатити на користь держави витрати, пов’язані із залученням експертів, – 6 520 гривень.
Що ж могло спонукати молоду людину піти на найжахливіший серед усіх, які тільки можуть бути, злочин – вбити людину, котра йому довірилася і була абсолютно беззахисною перед ним, та й, врешті, занапастити і своє життя?
Усі, хто Іванова знає, характеризували його на суді як доброго, співчутливого хлопця, готового завжди допомогти, в тому числі й старикам. Так, голова Кіровоградської міської організації “Всеукраїнська спілка офіцерів” на суді розповідав, що Андрій “за дорученням спілки відвідував ветеранів війни.. добре до них ставився... поздоровляв їх зі святами, скарг від них на його поведінку ... не надходило”. Сусіди хлопця теж характеризували його як тихого, скромного. Перший секретар міськкому Компартії Валентина Шаповалова також поганого, за її словами, за Андрієм не помічала. А знала вона його тому, що він близько двох років займав посаду першого секретаря Ленінського районного комітету КПУ. Чому ж хороший добрий хлопець зміг здійснити звірське вбивство?
Серед місцевих журналістів почула і таку думку про Андрія Іванова: мовляв, він – це такий собі сучасний Раскольніков, котрий, як відомо нам з роману Достоєвського “Злочин і кара”, був переконаний, що деякі обрані люди, супер-герої, навіть мають моральне право на вбивство, прирівнював себе до Наполеона. Герой Достоєвського вірив, що злочин, здійснений зі шляхетних мотивів, можна виправдати і пробачити. Тому здійснив “шляхетний” злочин – убив стару лихварку, аби пограбувати її та вирішити якісь свої матеріальні питання, і заодно, як він вважав, знищив паразита.
Та загибла пенсіонерка Людмила Щербакова – в минулому вчителька 30-ї і 34-ї шкіл Кіровограда, викладач англійської, російської, німецької мов – на відміну від літературної лихварки, була дуже гарною, привітною, доброю, довірливою, інтелігентною людиною, як і її чоловік Анатолій Вікторович, котрий теж і вчителював, і займався селекцією рослин. (Він помер в той день, коли хоронили його дружину). Сусіди, і не тільки вони, про цих людей відгукуються дуже тепло, любили їх, поважали, допомагали їм в усьому, бо в стареньких дітей не було. Саме найближчий сусід Щербакових Дмітрій Пєрвий, який по кілька разів на день навідувався до Людмили Миколаївни, оскільки вона хворіла, а чоловік її на той час лежав у лікарні, і застав у неї на гостинах Андрія Іванова, а згодом знайшов її понівечене тіло.
Дмітрій Пєрвий у вересні минулого року розповідав нашому кореспонденту, що 28 серпня він, завітавши до Людмили Миколаївни з черговим візитом, застав її з гостем – молодиком Андрієм: “Потім Миколаївна розказала мені, що то – секретар райкому Компартії, приходив по внески, мовляв, партія його уповноважила робити це, бо комуністи похилого віку не можуть самі прийти в райком. Чи знала Миколаївна цього хлопця раніш? Знала. Він і минулого року до неї навідувався по членські внески її і її чоловіка. Дурив їх, звісно”.
Через день зранку Дмітрій знову зайшов до старенької сусідки, щоб полагодити замок у дверях, і знову застав у гостях у неї того ж Андрія. Вони пили чай з рулетиком, якого приніс гість. Відремонтувавши замок, чоловік пішов собі, а хлопець залишився. А коли увечері Дмітрій навідався до сусідки, то побачив її на підлозі і подумав, за його словами, що вона намагається дістати якусь річ, що закотилася під диван, і гукнув: “Миколаївно, вставайте, я сам дістану”. Та, підішовши ближче, вжахнувся – з її потилиці стримів ніж, а під тілом була калюжа крові, і виликав міліцію та “швидку”...
Правоохоронці наступного ж після вбивства дня затримали Андрія Іванова, який ось що розповідав на допитах.
Буваючи у домі Щербакових, він дізнався від довірливої Людмили Миколаївни, що в них у сім’ї є інвалюта, яку їм прислали родичі з-за кордону, а також кошти, відкладені на дрова та на заготівлю картоплі на зиму. Крім того, він помітив у жінки золоті вироби – кілька каблучок, ланцюжок, кулон та інше. Дізнався він і про те, що чоловік Людмили Миколаївни другий тиждень лежить у лікарні, значить, вона вдома сама.
Товариш же Іванова влітку 2015-го купив ноутбук “Леново” за 7600 гривень, а Андрій нібито запропонував йому налаштувати його. Той і віддав комп’ютер. Минуло три тижні, а Іванов і не думав повертати його. Як з’ясувалося під час слідства, він замість того, аби налаштовувати ноутбук, здав його в ломбард. Коли ж прийшов час викуповувати, він не в ломбард пішов, а до Щербакової і чомусь узяв молоток із собою разом із книжками на англійській мові, які обіцяв принести вчительці під час попереднього візиту до неї. По дорозі зайшов у супермаркет “АТБ” по торт-рулет. А оскільки вдома в нього не знайшлося пакета, куди б він поклав той молоток, то приніс його в магазин просто в руках та поклав у скриньку схову, що й зафіксувала камера відеоспостереження, і це стало одним із доказів вбивства саме Андрієм. Адже молоток Іванов після того, як пішов від Щербакової, викинув в Інгул, а потім, як ми пам’ятаємо, відмовився від своїх показань про вбивство.
Далі на допитах (чи то під тиском чи без) Андрій розповідав і демонстрував під час слідчого експерименту, що зафіксовано на відео: прийшовши до Людмили Щербакової, він віддав їй книжки і вручив рулетик. Звісно, гостинна жінка запросила його на кухню випити чаю, за чим їх згодом і застав сусід. Потім сусід, відремонтувавши замок, пішов. Зазбирався додому й Іванов, жінка пішла його проводжати до виходу з будинку. Гість як справжній джентльмен пропустив жінку вперед і, діставши з пакета принесений молоток, щосили гепнув ним її по голові. Людмила Щербакова впала обличчям вниз, а гість ще три чи чотири рази (точно він не пам’ятає) ударив її по голові. Побачивши, що старенька знепритомніла, а може, й померла, Андрій кинувся нишпорити по хаті. Золоті прикраси знайшов відразу, бо знав, де вони лежать. А от з грішми не вийшло – іноземної валюти не виявив, тільки 70 гривень у жіночій сумочці, які теж забрав. І тут почув, що недобита ним жертва хрипить. Молодик пішов на кухню, взяв там великого ножа і завдав ним жінці ударів: одного – в спину та п’ять чи шість – у голову. Жертва не кричала. Він зрозумів, що вона вже мертва. Ножа залишив у рані, але рукоятку завбачливо витер. Молоток же, ганчірку, якою витирав рукоятку, рукавички, котрі одягав при вбивстві, склав у пакет і забрав із собою, а згодом викинув у річку.
Потім Іванов, за його словами, викликав таксі, на якому доїхав до ломбарду, де заклав дві каблучки приблизно на чотири тисячі гривень. Пішов до іншого ломбарду, в якому викупив раніше ним закладений товаришевий ноутбук, зателефонував йому, призначив зустріч у кафе і віддав тому комп’ютер. Згодом, на судовому засіданні, той товариш згадував, що при зустрічі Іванов виглядав абсолютно спокійним і врівноваженим. Нагадаємо, від моменту вбивства на той час минулого всього півгодини. Далі Андрій зайшов у квітковий магазин, купив там букет – був запрошений на день народження похресниці на 16.00, куди згодом, перевдягнувшись попередньо вдома, і попрямував. А наступного дня вже опинився за гратами...
Повертаючись до порівняння Іванова з Раскольніковим, зазначимо, що останній після вчинення ним вбивства переживав глибоке духовне потрясіння, відчував себе чужим серед людей, був близьким до божевілля і навіть самогубства. Бо людина (якщо це дійсно людина) не може переступити закон без духовних страждань і мук совісті. Врешті, Раскольніков усвідомив, що він – ніякий не супер-герой, не Наполеон, а звичайна людина. І пішов у поліцію, де зізнався у скоєному.
Чи переживав подібні моральні муки Іванов, якщо дійсно вбив? Чи здатен він на таке? Адже всі (!), хто його знає, казали на суді про нього тільки хороше – і ввічливий, і спокійний, і ветеранів он як регулярно провідував та сердечно вітав з усіма святами...
Світлана НАДУТЕНКО
