7. Сангвінік
У 1928 році голландський фізик Пауль Еренфест виклопотав Ігорю Тамму грант для наукового відрядження за кордон. Тоді ще практикувалися такі стажування радянських вчених. Сталін згодом, як говорили заздрісники, «прикрив лавочку», дізнавшись, що фізик Георгій Гамов залишився у США, а Петро Капіца купив земельну ділянку в Англії і почав споруджувати там будинок за власним проєктом.
Десь півроку Тамм як стипендіат пропрацював у найкращих лабораторіях Голландії та Німеччини. Нахапався нових ідей. Адже під час стажування познайомився з Альбертом Ейнштейном, Полем Діраком, Максом Борном та іншими ученими «зубрами». Батько теорії відносності навіть редагував і друкував статті Тамма в своєму журналі, чим той надзвичайно пишався. Наш сангвінік із нахилами холерика був дружелюбно прийнятий академічним середовищем Європи, яке й саме вважало, що геніальна ідея повинна бути достатньо божевільною. Тамм же був надзвичайно сприйнятливим до «божевільних» ідей. І не лише наукових. Взяти хоча б його входження у досить зрілому віці з іншими відомими ентузіастами до комісії Академії наук СРСР, створеної 1958 року для пошуку «снігової людини». Це була не тільки протокольна участь, а й конкретні альпіністські мандри до Паміру, Алтаю та інших місць, де нібито знаходили сліди того феномену природи.
До речі, був учасником сходжень на вершини Фітнаргин (1929), Тютюргу-Баші, Башиль-Тау (Центральний Кавказ, 1930), Ак (1934), Казбек (з півночі,1935), Аддала (Дагестан, 1935), Ельбрус (1936), пік Іне, Белалакая, Сіфруджу (1938), пік Ферсмана (Хібіни, 1939). Кілька з цих експедицій – першосходження. Післявоєнні маршрути пролягли на вершини льодовика Шині-Бимі (Памір, хребет Петра Першого), першого маршруту навколо піка Нансена (Тянь-Шань). Останні гори Ігор Тамм підкорив у 1966-му, коли йому йшов 72-ий рік. Мав і зарубіжні досягнення в альпінізмі. Повторив пройдений кимось раніше тільки один раз скельний маршрут вищої категорії «Фатальна тріщина» на острові Скай (біля берегів Шотландії, 1931). Ігорю Євгеновичу ще закидають і полювання за легендарними скарбами минулих цивілізацій. Численні маршрути непосидючого «невиправного оптиміста», як він сам себе називав, друзі й недруги пов’язували саме з такими зацікавленнями.
Він часто потрапляв у пригоди, інколи небезпечні. Як, наприклад, одного разу зірвавшись у прірву, в останню мить ударом льодоруба зупинив падіння й обережно видряпався наверх. Іншим разом тонув у морі. В таких випадках згадував українську приказку: «Не трать, куме, сили – спускайся на дно». І, диво(!), благополучно уникав смертельної небезпеки.
Учень Тамма Євген Фейнберг описував наставника поза наукою таким: «У товаристві, або, як тепер по-панібратськи кажуть, в компанії, Ігор Євгенович – невичерпний оповідач, котрий сам насолоджується своєю розповіддю. Він залюбки стає центром уваги, готовий взяти гарячу участь в усяких вигадках, шарадах, іграх, жартівливих спортивних змаганнях, радіє, коли перемагає, люто кляне себе за поразку. Але й тут, у гаморі та веселощах, залишається незмінною його – і вроджена, і вихована – гречність: він ніколи не заступить іншого, готовий слухати чужі оповідання, не перебиваючи, подає репліки так і в такі моменти, що вони не заважають, а допомогають співбесіднику й іншим слухачам».
Обожнював шахи, всюди знаходив партнера і грав з надзвичайним темпераментом, щиро переживаючи як успіх, так і поразку. Можна сказати, не приходив, а прибігав з дошкою під пахвою посовати фігури. А ще «підбивав» компанію перекинутись у карти. Однак цінував не тривіального «дурня» чи щось подібне, а гру інтелектуалів – вінт. Навчивши картярству молодь, «аксакал» відчував справжнє задоволення від красивої, тонко розіграної комбінації. І по ходу не соромився шпетити за промахи нетямовитого напарника. Бувало, показував картярські фокуси, а потім пояснював, як вони виконуються.
Малорослий, меткий у рухах, думках, діях, Тамм говорив швидко, майже скоромовкою. Добре володів англійською, французькою, німецькою мовами, гірше італійською і голландською і, ви не повірите, українською. Працював він теж дуже швидко. Стосик аркушів, списаних обчисленнями, ріс на очах. Ходила примовка: «Разве можно придумать такое – Игорь Тамм в системе покоя». Він пізніше скаржився, що на старості працездатність його підупала. Тепер він може виконувати розрахунки, тримаючись тільки на каві, лише одну добу, тоді, як замолоду міг пропрацювати невтомно цілих дві.
Як бачимо, хоч на першому місці в єлисаветградського вихідця завжди була тільки наука, але й інших радощів життя він не цурався.
8. Чиста наука
Повернувшись із зарубіжних студій, Тамм пише фундаментальний курс «Основи теорії електрики» (1929), який тільки за життя автора перевидавався 8 разів і перекладений багатьма мовами світу. Академік Андрій Сахаров називав цей курс одкровенням для студентів його покоління.
У тридцяті роки Тамм створив квантову теорію розсіювання світла в твердих тілах (1930) і теорію розсіювання світла електронами (1930). У 1931-му науковець знову їздив у закордонне відрядження. У квантовій теорії металів спільно із Семеном Шубіним розробив основи квантово-механічної теорії фотоефекту на металах (1931). Показав можливість існування особливих станів електронів на поверхні кристалів («рівні Тамма», 1932). З 1934 року працює у Фізичному інституті Академії наук (ФІАН).
Творчий тандем видатного вчителя і талановитого учня, котрому без захисту дисертації присуджено докторський ступінь, міг би плідно тривати й далі, якби вони працювали деінде, а не в СРСР. Тридцятилітнього Шубіна «фізики» з НКВС традиційно, як для того часу, звинуватили в контрреволюційній троцькістській діяльності. Він у таборі й помер. Чиста наука була не такою вже й чистою. Сам Тамм пізніше казав, що в нього виросли тільки два учні такого високого рівня – Шубін і Сахаров.
У 1936-1937 роках Тамм з Іллею Франком розробили теорію, що пояснила природу явища, яке виявив Павло Черенков, вивчаючи середовища, чутливі до заломлення гамма-променів. Тамм і Франк результативно дослідили електрони, що рухаються швидше, ніж світло. Отже, вони також стали співавторами теорії ефекту Черенкова-Вавілова. За цю роботу трійці дослідників (Сергій Вавілов на той час уже помер) у 1958 році присуджена Нобелівська премія.
Член-кореспондент АН СРСР Фейнберг згадував: «Як мені відомо, для Тамма ця нагорода виявилась зовсім неочікуваною. Почувши про рішення Нобелівського комітету, я кинувся до Ігоря Євгеновича в кабінет й почав збуджено вітати його. Спокійно і навіть дещо повільніше, ніж звичайно, походжаючи кімнатою із закладеними за спину руками, він серйозно відповів: «Так, звісно, це дуже приємно… Я радий… Дуже радий… Але, знаєте, тут й деякий смуток…». Здогадатися було неважко: це тому що премію присудили не за ту роботу, яку він вважав своєю найкращою, – не за бета-сили.
Війна внесла корективи в академічну діяльність Країни Рад. Науку мобілізували для обслуговування запитів фронту. Тамму, евакуйованому із сім’єю до Казані, також запропоновано кілька проблемних, але третьорядних тем, орієнтованих на фронтові потреби, які він швидко вирішив, як кажуть, «лівою ногою». Вони були надто легкі для його рівня.
Тим часом 29-літній Георгій Фльоров у зимовому бліндажі під гасовою лампою вкотре переглядав німецький науковий журнал позаминулорічної давності. Що ж капітана увесь час тривожить?
Раптом аж підскочив! Часопис став утроє тонший, з нього чомусь геть зникли статті з ядерної фізики! Перед війною широко дебатувалося про величезну енергію, заховану в атомному ядрі. Чи не взялися німці за вивільнення тієї енергії заради створення «зброї відплати», про яку так багато галасують фашистські пропагандисти? І там є нобелівські лауреати Вернер Гейзенберг (1932), Отто Ган (1944), Макс фон Лауе (1914). А ще Фріц Штрасман, Пауль Хартек, Вільгельм Грот, Манфред фон Арденне, Карл Фрідріх фон Вейцзеккер, Ганс Гейгер, Вальтер Боте, Йозеф Маттаух – одні тільки імена чого варті!
Обміркувавши кожну літеру, написав листа Сталіну зі своїми припущеннями, сумнівами, висновками. І, дивно, послання знайшло адресата. Не минуло й тижня, як учорашнього лаборанта викликано до Москви в Інститут атомної енергії, що налагоджував дослідницьку роботу. Забіжимо наперед: Георгій Миколайович Фльоров став академіком, Героєм Соціалістичної Праці, орденоносцем, лауреатом трьох Державних і однієї Ленінської премій. От що значить – вчасно прочитати зарубіжне наукове видання!
Отже, Тамм теж знав, що ведеться інтенсивна розробка атомного проєкту, комплексував від своєї незатребуваності. Звертався у найвищі інстанції про підключення до роботи, але секретар ЦК Андрій Жданов чомусь незлюбив фізика-теоретика і категорично викреслював з усіх списків, що торкалися цієї секретної сфери. Швидше, тому, що в жилах ученого текла німецька кров, а його батько і сестра залишилися в окупованому гітлерівцями Києві. Та й з гебістських каналів, ті, кому треба, знали про страченого як ворога народу його молодшого брата.
І тут парадокс. академік Петро Капіца, наприклад, руками й ногами відбивався від участі в тих дослідженнях, навіть ціною втрати посад та гонорарів, і досяг свого, а Ігор Тамм, навпаки, ніяк не міг туди увірватися. Коли ж після смерті Жданова його за протекцією Ігоря Курчатова все-таки запросили до «клубу обраних», то Макс Борн заморозив з Таммом стосунки, як і з колишніми своїми співробітниками, що пізніше працювали над ядерною зброєю (Роберт Опенгеймер, Едвард Теллер та інші). Над цим розмірковували потім і радянські науковці Гінзбург, Фейнберг, Сахаров, знаходячи пом’якшуючі обставини, в першу чергу – для себе, оскільки й самі були причетні до гонки за ядерний пріоритет. Таким чином і участь Ігоря Євгеновича набувала виправдального відтінку. Цю філософсько-етичну дилему до цих пір ставить перед собою людство. Порядний в особистому плані Тамм, певно, також мучився нею, але вигляду не подавав. І це ще один нюанс «чистої науки».
(Далі буде)
Леонід БАГАЦЬКИЙ
