1. Дитинство
Підприємлива родина єлисаветградського міського інженера Євгена Теодоровича Тамма (1867-1947) стояла біля витоків буровугільної галузі в краї, але знаменита не тільки тим. Сам глава сім’ї був сином переселенця Теодора Тамма, що переїхав до Росії в середині ХІХ століття з Тюрінгії (Німеччина). Батько Євгена, котрий поклав початок єлисаветградській гілці роду, оснащував млини. Тут одружився з дочкою херсонського поміщика. Помер у Баден-Бадені зовсім молодим.
Згодом Євген Теодорович вивчився в Петербурзькому технологічному інституті на інженера. Це значило, що механіка, електрика, хімія, будівництво потрапляли в сферу його компетенції. Одружився 1894 року з Ольгою Михайлівною Давидовою (1869-1943), котра на той час закінчила із золотою медаллю Павловський інститут шляхетних дівиць у Петербурзі. Це був закритий заклад семирічного навчання з 10-річного віку. Дівчатка там і жили, щоб не потрапити під поганий вплив відкритого середовища. Крім загальноосвітніх предметів, вони навчались гаптуванню, кравецтву, веденню домашнього господарства. Могли заробляти на життя, служачи домашніми вчительками і гувернантками. Порядки в інституті були строгі – підйом о шостій ранку, харчі скромні, обходилися мінімумом одягу та взуття. Кожен клас із сорока учениць засинав в одній загальній спальній кімнаті.
Випускниця Лідія Воронова (Чурманова), ставши письменницею Чарською, так описувала прогулянку дівчаток вулицями Санкт-Петербурга: «Мы, одетые в одинаковые зеленые пальто и вязаные капоры с красными бантами на макушке, шли парами. Впереди классная дама, сзади швейцар в ливрее. – Что это? Приютских девочек ведут? – остановилась какая-то старушка. – Parlez franzais! (Говорите по-французски!) – приказывала классная дама, обиженная тем, что ее воспитанниц приняли за приютских».
Батько Ольги Михайло Олександрович служив у Єлисаветграді і вийшов у відставку в чині генерал-майора. Походив із зросійщених грузинів Давидових, які виїхали з Кахетії ще в 1666 році. По материнській лінії Ольга належала до сім’ї Кобилянських, предок яких – курінний отаман Запорозької Січі одружився з дочкою кримського хана Гірея. Оповідь дана для означення атмосфери, в якій виховувався майбутній академік.
За протекцією старшого брата Євген їде на будівництво Транссибірської залізничної магістралі. Молода родина перебирається на Далекий Схід. І ось 8 липня 1895 року, коли Євген Теодорович і дружина Ольга Михайлівна проживали у Владивостоці, у подружжя народився первісток, котрого назвали Ігорем. У 1898 році сім’я морем через Японію та Одесу повернулася із заробітків до Єлисаветграда, куди її главу запросили керувати «Єлисаветградським Водосвєтом», тобто, відати водопостачанням, трамваєм і збудувати міську електростанцію та зайнятися її експлуатацією. Сімейство старшого брата залишилося у Владивостоці і навіть брало активну участь в українському житті цього міста в Зеленому Клині в пізніші роки.
Прийшов час, і майбутнього нобелівського лауреата привели до гімназії. Про родовідне дерево свого однокласника фрагментарно розповів у спогадах Фауст Нікітін: «На одному з уроків учитель П.Є.Брикало торкнувся питання про національну належність кожного з нас і про те, якими ознаками ми керуємося для її визначення. Усе нам здавалось ясним і зрозумілим, поки черга не дійшла до Ігоря Тамма. Він щиро не міг зрозуміти, до якої національності себе віднести: дід з батьківського боку – виходець із Тюрінгії, а мати по одній лінії – українка з домішкою кримськотатарської крові, по другій – із обрусілого грузинського роду…». Чи був Ігор Тамм надто помітним гімназистом? Ні, його успішність не виділяється серед інших. В обласному архіві Кіровограда знайшовся розрядний список шостого класу гімназії, де вчився Ігор Тамм. Він на п’ятому місці. Та й гімназію закінчує зі срібною, а не із золотою медаллю. Ось неповний нагородний список його випуску: Б.Гессен – золота медаль, Г.Поляновський та І.Тамм – срібні медалі.
Єлисаветградська гімназія давала досить пристойну освіту, якщо вимогливість викладачів поєднувалася з бажанням вчитися у самих учнів. Тамм відзначався такою якістю. «Коли Гора Тамм почув, що йому вивели трійку (з латині), він миттю підняв руку і попросив викликати його для виправлення оцінки. Дубняков (вчитель латини) здивувався і сказав: «Виправляти нічого. Тамму й так поставлена краща оцінка для учня, я сам знаю латинь на чотири. І тільки Господь Бог може знати на п’ять. Якщо ж Тамму того замало, то можна додати йому ще плюс. Пізніше на педагогічній раді гімназії внесли деякі поправки, бо в табелях стояли вже нормальні оцінки» (спогади того ж Фауста Нікітіна).
2. Юність
Ігор закінчив Єлисаветградську чоловічу гімназію в 1913 році. У тому ж 1913-му разом з однокласником Борисом Гессеном, сином управителя одного з єлисаветградських банків, мабуть начитавшись Вальтера Скотта, Артура Конан-Дойля і Роберта Стівенсона, поїхали навчатися до їхньої «альма матер» – Единбурзького університету в Шотландії, де й осилили перший курс. Тогочасний щоденник, ведений дещо розчарованим студентом (жовтень 1913) рясніє записами: «…Лекцій з фізики зовсім не слухаю, беру тільки 100 годин роботи в лабораторіях (фізика першого року мені вже відома), зате зразу беру другий та третій курси з математики», «…Стосовно того, щоби тут в Единбурзі назовсім залишитися, мені й на думку не спадало. Добре тут якийсь рік провести, а за більше красно дякуємо. Ні університет, ані студенти, чи життя тутешнє мені не по нутру. В Росії, серйозно, все краще». Це мати Ольга Михайлівна привчила сина довіряти щоденнику свої думки й аналізувати та описувати власні діяння.
З тих цитат дізнаємося про невисоку, на погляд юного Тамма, якість шотландського закладу, що давав тільки інженерні знання. Неспроста ж на початку літа 1914 року студент від’їхав додому, щоб вступити на фізико-математичний факультет Московського університету. Втім, не виключено, що ставлення британців до студента німецьких коренів напередодні глобального імперіалістичного конфлікту було не найкращим. Тут слід додати про Бориса Гессена, з яким разом вступали до університету. Він теж залишив навчання в Шотландії, щоб продовжити його в університеті Петербурга-Петрограда.
А трохи пізніше й справді вибухнула Перша світова війна. У 1915 році студент Ігор в патріотичному пориві добровольцем поспішив на фронт, кілька місяців перебував там у складі санітарного загону. За наполяганням сім’ї повернувся до Москви продовжувати навчання. У вересні 1917 року Ігор Тамм одружився з Наталією, сестрою однокласника Кирила Шуйського, з якою познайомився в 1911 році й листувався, коли був у Единбурзі. Шуйська походила з досить багатої родини херсонських поміщиків, власників будинку в Єлисаветграді та низки помість і кінного заводу, що в радянський час додало тривог родині молодших Таммів.
Брав активну участь у революційних подіях 1917 року, став членом виконкому Єлисаветградської міської управи (ради), був, навіть, депутатом від Єлисаветграда на 1-му з’їзді Рад в Петрограді, що проводився 3-24 червня. Належав до фракції з 32 меншовиків-інтернаціоналістів, підпавши під вплив колишнього старшого на два роки однокласника Бориса Гессена, який свого часу одержав золоту медаль за навчання і з котрим Тамм студіював в Единбурзі. Той став тоді політичним наставником Ігоря, а коли пов’язався у 1919 році з більшовизмом, повів за собою і Тамма. Однак потім вже Гессен переглянув свої орієнтири під впливом Ігоря, котрий знов навернувся до меншовицьких поглядів.
Тамм закінчив Московський університет влітку 1918 року, але додому не поспішав. Батько Євген Теодорович припрошував у ті непевні часи приїхати й допомогти у розробці родовища бурого вугілля, відкритого під Єлисаветградом, дослідженого й описаного ще наприкінці XIX століття академіком генерал-лейтенантом корпусу гірничих інженерів Г.П.Гельмерсоном. Професор В.Н.Червінський відзначив високу якість цього палива, а тепер при сприянні німецьких фахівців, що наїхали в обозі кайзерівських військ, складалася сприятлива обстановка з підготовкою копальні до експлуатації. Гетьман Скоропадський намагався підняти запущену економіку і створював для ентузіастів можливості зайнятися приватним бізнесом. У тому самому 1918 році шеф німецької розвідки Вальтер Ніколаї таємно спорядив на «чужу» територію (Херсонщину тоді окупувала Австро-Угорщина) групу з трьох чоловік зібрати якнайбільше відомостей про вугілля під Єлисаветградом. Агенти навели контакти з місцевою технічною інтелігенцією німецьких коренів і швидко склали повну характеристику родовища. Вона вражала. Та розвиток історичних подій вніс тоді суттєві корективи – в Німеччині вибухнула революція. Політична нестабільність в районі Єлисаветграда також не сприяла становленню тутешнього бізнесу.
Про старшого Тамма залишилися ще дореволюційні спогади як про сміливу людину. Тоді під час одного з єврейських погромів він один з ціпком пішов на юрбу чорносотенців і розігнав їх. А коли до міста в 1920 році увійшов Будьонний і наказав розстріляти міського інженера, бо не було електрики, то теж не впав ниць перед грізним «воєводою». Радист при командармі (майбутній академік) Олександр Мінц розповідав, що старий Тамм, аби появився струм, забувши про буре вугілля, порадив поспилювати телеграфні стовпи і кинути в топку електростанції. Цим і врятував собі життя.
Колишній же студент і майбутній вчений-нобеліант чомусь подався тоді до Сімферополя, де на той час панували денікінці, а потім врангелівці. Пишуть деякі джерела, що зі спеціальною розвідувальною метою.
3. Білі, чорні, червоні й зелені
Дочка Ігоря Тамма Ірина з розповідей батька, який полюбляв погомоніти про минуле, додаючи кожного разу нові штрихи, згадувала: «Дивовижно цікавими, захопливими були татові оповідання про часи громадянської війни. Йому кілька разів доводилося перетинати лінію фронту: адже навчався у Москві, а батьки і дружина жили в Україні. Мені запам’яталось, як тато, вибираючись із захопленого білогвардійцями Києва, зумів потрапити на поїзд, що йшов до Одеси. Щоб його не пізнали в Єлисаветграді, він минув рідне місто, не виходячи з вагона. Однак далі Новоукраїнки поїзд не пішов: попередні ешелони були пущені під укіс махновцями. Остерігаючись облав на вокзалі (без документів), тато рушив на пошуки ночівлі до містечка за дві версти від станції. Вранці, сильно зголоднівши, знайшов заклад, що спокусливо називався рестораном. Не встиг нічого замовити, як до зали ввалився денікінський патруль: перевірка документів. На щастя, в ресторації знаходились двоє офіцерів. З молодшим з них батько позайомився в поїзді. Звали його мосье Жорж (він був грек, призваний до французької армії). Мосье Жорж зрадів «старому» знайомому, кинувся до тата і представив його своєму приятелю-полковнику. Мосье Жорж знав, що у тата немає документів, і, миттєво оцінивши ситуацію, вигукнув: «Мабуть, пристойного сніданку ми тут не знайдемо! Пішли, полковнику, пошукаємо щось краще».
Коли солдат біля дверей запитав у батька документи, полковник кинув: «Пропустити. Цей пан зі мною». Пошуки харчування виявилися невдалими, і тоді полковник запросив усіх до себе у вагон. Іззовні – товарняк 18-го року, а всередині – прекрасно обставлена кімната.
Ледве вони розмістились навколо розпаленої буржуйки і полковник дістав харчі, хтось ударив у двері. «Відчиняй!» – новий патруль. Полковник трохи відхилив двері і на запитання, чи немає когось стороннього у вагоні, відповів заперечно, але, уже взявшись за трапезу, поцікавився:
«Хоч паспорт у вас є? Я ж, бач, толком і не знаю, хто ви такий».
Іншого разу батько перетинав лінію фронту у зворотньому напрямку. За ним ув’язався зовсім незнайомий попутник, і вони налетіли на червоний патруль. Татові знову поталанило: командир патруля виявився недовченим студентом. Аби переконатися в правді татових слів про те, що він фізик, командир запропонував розв’язати математичну задачу: «Якщо вирішиш – відпустимо вас обох, а ні – поставимо до стінки. Термін до ранку».
Їх заперли на сіновалі, видали недогарок свічки, огризок олівця та клапоть паперу. Задача була важка (здається, вимагалось вивести формулу розкладання функції в ряд Тейлора). Попутник відразу заспокоївся і захріп. А тато ніяк не міг зосередитись. Під ранок нарешті зібрався з думками, але тут прокинувся товариш по нещастю й узявся його смикать. Батько зовсім заплутався. Йому ніяк не вдавалося знайти кляту помилку. Хоча вірне рішення так і не знайдено, командир переконався, що підозрілий безперечно знайомий з вищою математикою.
«Знаєш, якщо чесно, я й сам розкласти функцію вже не зможу... Призабув усе. Три ж роки, як університет покинув». Татового супутника відпустили, а його самого – ні, зате нагодували. Йому в статусі полоненого довелося відступати разом з червоним загоном. Замість Єлисаветграда тата занесло до Харкова . Там одному із солдатів доручено здати його в ЧК. Випадково в газеті, вивішеній на станції, йому кинулося в очі прізвище редактора – Гайсинський . То був приятель Євгена Федоровича. Скориставшись тим, що конвоїр Харкова не знав, батько обрав маршрут мимо приміщення газети. Порівнявшись з ним, він упросив бійця піднятися на пару хвилин на другий поверх. На щастя, двері відчинила дружина редактора, і тато прокричав їй, що його ведуть у «чрезвичайку». Гайсинський телеграфував Євгену Федоровичу, дідусь дав знати татовій кузині Марії Аркадіївні, яка працювала в апараті Крупської. Та звернулася до Дзержинського, котрий і наказав у Харків, щоб Тамма відпустили, «якщо за ним нічого немає». Батька звільнили».
Ось тут на рампі під софітами з’являється двоюрідна сестра Ігоря Тамма Марія Аркадіївна, котра працювала в Москві при дружині першої особи в радянській Росії. Ясна річ, мала політичну вагу в новому істеблішменті, якщо вмить достукалася до самого Дзержинського. І справді, зі співробітниками Крупської уникали конфліктувати всі, крім Сталіна, котрий вводив власну монополію на істину. Леонід Млєчин у книзі «Крупская» так і писав: «Она старалась превратить свое ведомство, которое заняло особое место в системе органов власти, в мощный пропагандистский аппарат. В Главполитпросвете работали две тысячи человек. Главк, по существу, конкурировал с партийным аппаратом… Крупская, как положено умелому руководителю, бдительно охраняла свою сферу влияния от конкурентов. Она считала, что отдел агитации и пропаганды ЦК партии слишком разросся и вышел за пределы своих полномочий. Поставила вопрос о разграничении полномочий Главполитпросвета и агитпропа ЦК. В то время оспаривать всевластие партийных аппаратчиков еще считалось возможным».
Отже, згадана Марія Аркадіївна була однією із згаданих 2000 службовців Надії Костянтинівни. Яке її прізвище і по якій лінії, батьківській чи материнській, була родичкою, – невідомо. Отже, хто цікавиться біографією Тамма та його ріднею, може «пошерстити» штат працівників Наркомпросу і главку в ньому, що називався Главполітпросвєт.
Тут ще впадає у вічі непрактичність Ігоря Євгеновича: ну навіщо називатися фізиком і привертати до себе зайву увагу? Якби не це, то пригода закінчилася б тихо-мирно, як для його невідомого супутника, хоча то міг бути навіть сам Сідней Рейлі. Але тоді пропала б одна захоплива інтрига, а народилася б інша. А людина влаштована так, що, на жаль чи на щастя, сама собі знаходить проблеми на власну голову.
4. Молоді науковці
З осені 1919 року Тамм почав свою діяльність як викладач фізики спочатку в Кримському університеті, а з 1921-го – в Одеському політехнічному інституті під керівництвом відомого фізика Леоніда Мандельштама. З 1922 року – Москва.
З листів дружині до Єлисаветграда кінця 1922-початку 1923 років видно, що переїзд одеського шефа до Москви змусив і Тамма освоювати столицю. А там уже встигли обжитися два науковці, обидвоє Бориси – фізик Гессен і біолог Завадовський, котрі й однокласника тягли до купи. З тих пір Тамм працював з Борисом Гессеном пліч-о-пліч. Біографії обох колишніх єлисаветградців так тісно переплелися, що про Гессена варто сказати кілька слів. Після Едінбурга шляхи земляків розбіглися – Борис подався до Петрограда. Однак швидко зорієнтувався і, не без протекції Троцького, уже робив наукову кар’єру в Білокам’яній. А Ігор ще шукав місце під сонцем, і лише після південних митарств надумав осісти у Москві в тіні куратора Мандельштама.
Вища школа була тоді в глибокому завалі. Більшовики наламали дров, перекривши кисень для вступу до університетів нащадкам імущих класів з їхньою гімназійною підготовкою. Ставка робилася на дітей робітників та селян, котрі не мали базової освіти і приймалися до вишів без екзаменів за соціальними квотами та за клопотаннями військових установ і частин, що підлягали розформуванню після закінчення воєнних дій. Штат викладачів також підбирався протекційними методами на основі лояльності до влади, особистої симпатії та родинних стосунків. Тому й провалилася освітня реформа, що корупційна складова знайшла місце в соціумі. Нарком освіти Луначарський був фігурою номінальною – усім заправляла його заступниця Надія Костянтинівна Крупська.
Московські фізики групувалися швидше за політичним, ніж науковим принципом, і все зводили до філософських установок. Тамма ж доймало питання, що таке матеріалізм в точних науках. «Я взагалі не розумію цього – є наука, і все», – писав він. З працевлаштуванням спочатку не все складалося, як треба, рівень колег-науковців здавався недостатнім. А тут ще й науковий поводир Мандельштам поки що не нагрів місця в Москві, від’їхавши до Петрограда.
Але пізніше життя потроху налагодилося. Правда, в спогадах дочки подана не надто райдужна побутова картина. Дружина з донькою Іриною в 1923 році перебралася до Москви – певно, робота, житло і утримання сім’ї досягли допустимого рівня. Ігор навіть хвалиться своїми науковими успіхами і визнанням серед своїх та зарубіжних колег. Це видно з чорнового варіанту листа батькам у Зінов’євськ, датованого весною 1925 року. На цей час старі зібралися переїздити до Києва. Цим, певно, поривається останній зв’язок Таммів з нашим краєм.
За таких умов до 1931 року і Гессен уже професор фізики МДУ, директор НДІФ МДУ. А від часу створення фізичного факультету Московського університету і до грудня 1934-го – його декан. З 1935 року суміщав посади директора НДІФ МДУ і заступника директора Фізичного інституту АН СРСР. Член редколегій часопису «Успехи физических наук» і Великої радянської енциклопедії. 1 лютого 1933 року Гессена обрано членом-кореспондентом Академії наук СРСР за напрямком суспільних наук (філософія).
1930 року Тамм стає професором і завкафедрою теоретичної фізики МДУ, яку займав до 1937 року, коли був увільнений після арешту й розстрілу друга Гессена за участь того в «троцькістсько-зінов’євському терористичному центрі і контрреволюційній троцькістській роботі». Доктором фізико-математичних наук Ігор Євгенович став 1934 року, тоді ж обраний членом-кореспондентом Академії наук СРСР.
У 1936-му арештували і через півроку розстріляли молодшого Ігоревого брата інженера-хіміка Леоніда, заступника головного інженера Головного управління Наркомату важкої промисловості СРСР. Його, як і Гессена, стандартно звинуватили в приналежності до троцькістсько-зінов’ївської терористичної організації. Інкримінували підготовку до вибуху на коксових батареях на Донбасі, де він часто бував у відрядженнях.
А тут наспіла і війна. Під час окупації померла мати Ігоря. Батько і сестра Тетяна жили в окупованому німцями Києві, користуючись пільгами для фольксдойчів, й у 1944-му, після визволення, потрапили під недремне око і тиск радянських спецслужб без огляду на те, що нічим не заплямували себе перед радянською владою.
Ігоря Тамма, обкладеного з усіх боків підозрами, обминула арештантська і розстрільна доля. Очевидно, вороги народу хоча й були непотрібні режиму, але фізики-теоретики виявились, навпаки, найпотрібнішими.
5. Побут майбутнього академіка
Перебравшись на зорі своєї наукової кар’єри до Москви, Ігор Євгенович Тамм через три роки одержав кімнату в гуртожитку від Університету ім. Свердлова, де викладав. Приміщення було велике і світле. З одного боку житлового простору сімейство «таммівців» влаштувало «спальню», посередині «їдальню», з іншого боку – відгороджений шафою і комодом «кабінет» господаря з письмовим столом і великим м’яким кріслом. У 1926 році до дочки Ірини додався ще й син Євген. У пристановищі родини поселилася також двоюрідна сестра дружини Лідія.
Згодом малоцікава робота в «свердловському» університеті почала набридати екстраверту Тамму, захотілося піти в «чисту науку» (в МДУ). Але непогана оплата до певного часу тримала його на старому місці. Врешті-решт, «чиста наука» нікуди не втекла. Для прожиття родини Наталії Василівні довелося тоді носити до ломбарду фамільні дорогоцінності зі свого посагу. Їх так згодом і не викупили. У 1929-1930 роках родину видворили з гуртожитку. Вдалося поселитися в іншому помешканні тільки завдяки рішучості та впертості тітки Ліди, котра здійснила самозахоплення недобудованої квартирної площі в колишній Шереметєвській конюшні на розі вулиць Грановського і Герцена, яку переобладнували під жильців. Велике приміщення новосели розділили вздовж і впоперек на чотири частини. Вхід вів з двору у темну кухню із завішеною полотном ванною, навпроти вхідних дверей – Ігорів кабінет, справа – двері в їдальню, а звідти – у спальню. Опалення було пічне, туалет на вулиці. Тут же поселився і тесть Василь Іванович. Заробляв тільки Ігор Євгенович. Тітка Ліда жила сама по собі зі своєї копилки. Купівля нею шафи для одягу здавалася грандіозною подією. Скоро із шафи стали зникати панчохи хазяйки. Спочатку вона грішила на малих Іру і Женю, але скоро вияснилося, що то миші звили з пошматованих панчох кубло і вивели мишенят. Допікали й пацюки, бо саме тоді ламали рундуки в Охотному ряду, і звірята брали в осаду навколишні будівлі. Потім Тамми поселили у себе ще й племінника Наталії Василівни, сина сестри Малуші, котра в Одесі дуже бідувала. Хлопчина пожив у них недовго, бо його, взявши у 8-й клас, змушували доносити, що діється в домі науковця. Школяр не витримав «опіки» органів і розповів про все діду Василю Івановичу. А коли той задрімав, молодший Василь викинувся з вікна і розбився. Таку ось загадкову похмуру історію розповіла у спогадах дочка Тамма Ірина.
Його оселя, якою б не була і де б не знаходилася, ніколи не зачинялася для гостей. Поль Дірак кілька разів із задоволенням відвідував Тамма в тридцяті роки, поселяючись в його розділеній фанерними перегородками совдепівській «квартирі». Якось навіть відмітив певний комфорт в «зручностях у дворі» – там замість свічки появилася електрична лампочка.
Влітку діти з матір’ю і дідом зазвичай їхали на село. Батько відпочивав із сім’єю зрідка. Його вабили гори, або намічалося відрядження за кордон. Бувало, що й просто стеріг оселю. Але в 1937 році відправилися на річку Тетерев під Києвом разом. Добирались від залізничної станції до місця на волах. Поселились у мазанці з глиняною долівкою. Минуло кілька днів, і сестра Тетяна з Києва привезла Тамму виклик до НКВС. Той швидко зібрався, попрощався з дружиною і, нічого не сказавши дітям, поїхав. Шлях до Києва, а звідти до Москви, зайняв чимало часу – відпускник на призначений термін спізнився. Йому веліли з’явитися завтра вранці. І тут щасливцю надзвичайно поталанило: на ранок в газетах появилася стаття Сталіна «Про перегини». Коли наступного дня знову прийшов на Луб’янку, з ним тільки провели профілактичну бесіду і благополучно відпустили.
У побуті наш земляк був дуже доступний. До нього сучасники не зверталися у скрутну хвилину, кажучи, що «інші добрі душі, можливо, відгукнуться на прохання, але Тамм на допомогу прибіжить сам». З грошима він розлучався легко навіть у найгірші свої часи і роздавав нужденним, заявляючи жартома, що «все одно не в силах всі їх витратити».
6. Буровугільний бум
Коли Ігор приїжджав у гості до батьків у Київ на Брест-Литовське шосе, № 98, спогадам не було кінця. Завжди родина поверталася до картин давнини, намальованих у Єлисаветграді, де старий міський інженер був найактивнішим їх творцем. Євген Теодорович тому й задавав тон тим балачкам. Найпопулярнішою була тема бурого вугілля із щирими жалями, що родині не вдалося тоді постригти купони з прибуткового діла в зоряний для неї час Гетьманату. Серед найважливіших тогочасних господарських питань постало забезпечення підприємств і населення міста паливом. Особливо після того, як Донбас захопили денікінці, відрізавши увесь південь України від донецького вугілля. Уже тоді місто одержало певну кількість палива, яке знадобилося, щоб пережити холодну зиму 1919-20-го років.
Надій зачепитися у вугільному бізнесі Євген Теодорович не полишав впродовж майже всього періоду НЕПу. Однак, відчувши перші «заморозки» в державній політиці щодо приватної ініціативи та підприємництва, почав задумуватися про неухильний плин часу. Дружину також тривожила проблема влаштування доньчиного майбутнього, лікування її злоякісної пухлини, а молодшому сину треба було дати освіту, яка прокормила б його. Ба, й справді, місто, якому вони віддали половину відведеного їм активного життя, в усіх сенсах деградувало при новій владі просто на очах. Тому родина, маючи певні статки, надумала вибратися на «багатші села». Спродавши все, що можна, Тамми наприкінці 1925 року рушили на проживання до Києва.
На новому місці родині знайшлося житло, а Тамму-батьку й робота в тутешній міській інфраструктурі, аналогічна єлисаветградській. Після виходу на пенсію в 1934 році, щоб звести кінці з кінцями, він спочатку влаштувався старшим науковим співробітником інституту водного господарства. Потім Ігор Євгенович замовив слово за батька, і той перейшов до геологічного інституту АН УРСР. Це вже було набагато ближче до копальницьких інтересів старого, що назавжди його захопили у Злодійській балці на околиці Єлисаветграда.
Дочка Тетяна працювала в різних науково-навчальних закладах (технікум «Охмадита», інститут цукрової промисловості, індустріальний інститут).
Вона закінчила педагогічні курси (німецька мова) при Коледжі нафтохімії та нафтопереробки, де навчався й молодший син Леонід. Як видно, батько не полишав мрій, аби діти знайшли себе в органічній хімії. Адже буре вугілля – це, фігурально кажучи, – тверда нафта.
Після арешту Леоніда в 1936 році батька й дочку звільнили з роботи, але за клопотанням Ігоря Тамма, котрий всією сім’єю приїхав підтримати рідних, обох поновлено в 1938 році.
Коли старі Тамми від’їхали із Зінов’євська, там відбувалися події, лише опосередковано пов’язані з їхнім родом. Відкриття діючої буровугільної шахти «Піонер» відбулося аж через десятиріччя, в 1931 році, після спорудження у 1930-му районної електростанції, що влітку давала струм, як ГЕС на Інгулі, а взимку працювала, як ТЕЦ, на місцевому вугіллі. А незабаром і шахта «Піонер-біс» видала продукцію. Архівні матеріали свідчать, що геологи оцінювали запаси Балашівського родовища як дуже значні. Вугілля мало прекрасну якість, неглибоке залягання (до 70 метрів). Воно масово йшло на експорт. Але експлуатація копалень продовжувалася недовго. Через часті затоплення підземними водами «Піонер» закрили ще на початку 40-х років, а «Піонер-біс» – у 1947 році.
Тутешнє буре вугілля у 1941-44 роках, як і в громадянську війну, дуже цікавило Німеччину. Тоді широку вибірку балашівського запасу вела відома німецька організація «Тодт», а не менш відома фірма ІГ Фарбеніндустрі виконувала глибоку його переробку. А найвідоміший німецький льотчик-винищувач Еріх Хартман, на жаль, відмітився сімнадцятьма літаками і в небі Кіровограда. Він із своєю частиною, що базувалася тут, ніс певний час повітряну охорону місцевих копалень. Адже буре вугілля – не тільки паливо, але й унікальна речовина для хімічної промисловості. А прагматично-педантичні тевтони не могли пройти мимо ресурсів, що тільки чекали дбайливих рук. З нього продукують бензин, нестачу якого Німеччина постійно відчувала, спирт, нафталін, лікарські засоби, гірський віск, вугле-лужні реагенти, гумінові кислоти, що є стимуляторами росту й розвитку рослин. У Німеччині з бурого вугілля виготовляли й виготовляють понад 100 найменувань різних препаратів, від медикаментів до косметики.
Як бачимо, ця сировина має дуже широке використання. Занепад галузі таїть серйозні негативи не тільки для нашої області, але й для всієї країни. Буре вугілля – це стратегічна сировина, від якої значною мірою залежить економічна та енергетична незалежність будь-якої держави, її подальший розвиток і процвітання.
Ігор Тамм вже ніколи не приїздив до міста свого дитинства та юності. Утім, є глухі згадки, що він все-таки ніби побував тут у роки після розробки ним теоретичних основ ядерної зброї.
(Далі буде)
Леонід БАГАЦЬКИЙ
