Віднедавна в приміщенні складу громадської організації «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» (раніше – «Серця матерів Кіровоградщини»), що на першому поверсі колишнього Будинку побуту (вулиця Преображенська, 2), діє громадський простір «Кропхаб» (Krop:hub), у перекладі з англійської – «кропивницький вузол». Створили його члени названої громадської організації в партнерстві із Центром ресоціалізації військових «Коловорот», ветерано-волонтерським центром «СМАйЛ» («Соціальна мотивована адаптаційна локація») та місцевою організацією Асоціації жінок України «Дія».
Метою створення цього громадського простору, за словами його керівниці, очільниці ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» Інни Колпак, є повернення учасників війни на сході України додому не лише у фізичному розумінні цього слова, а й у психологічному, допомогти їм і їхнім родинам жити нарешті повноцінним життям, залучення якомога більшої кількості кропивничан і гостей з інших куточків України до спілкування з ветеранами й до дієвої їм допомоги.
Одразу за вхідними дверима в капітально відремонтоване приміщення, яке пів року тому нагадувало занедбане бомбосховище, на гарних плакатах з портретами підприємця й мецената Євгена Чикаленка та драматурга, режисера й актора Марка Кропивницького написано такі слова першого з них: «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені» та другого: «Не потрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок… Зрадити моєму народові, піти у найми тут “власть предержащим”, які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати на користь милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують все, що я залишив». Ці слова одразу налаштували автора написаного на відповідну патріотичну хвилю за декілька хвилин до початку розмови з Інною Колпак у «Кропхабі».
Солдати виконали свій обов’язок, суспільство теж має виконати свій перед ними
– У нашому обласному військовому госпіталі після війни на сході України її учасники проходять реабілітацію лише 21 день, а цього недостатньо. Тому волонтери продовжують працювати з ними та їхніми рідними і як психологи, і як люди, яким не байдужа їхня подальша доля, – розповідає керівниця громадського простору. – Наприклад, психолог Андрій Фоменко з «Коловороту» провів уже чотири психологічних тури з мобілізованими в Карпатах, кропивничани підтримали проєкт ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» «Горнятко», завдання якого – психологічна терапія з допомогою опанування гончарним ремеслом. До створення нашого громадського простору ми не залучили жодного найманого робітника. Усю чоловічу роботу тут виконали атовці, навіть електрику нам провели хлопці, що пройшли війни в Афганістані й на сході України. Ми платили тільки за матеріали, за які повністю ще й не розрахувалися. «Кропхаб» став об’єднавчим місцем з теплою енергетикою, тут наче намолено. Усі, що приходять сюди, кажуть: почуваються як удома. Атовців чекаємо в будь-який час, для них тут завжди є безкоштовні кава, чай та дружня розмова. На всі наші заходи для інвалідів, що мають посвідчення учасника бойових дій, та родин загиблих вхід безкоштовний, а для ветеранів – за півціни. За всі інші акції, які в нас відбуваються, їх організатори сплачують благодійний внесок, бо маємо платити за оренду приміщення (довелося його орендувати, інакше не могли б тут зробити ремонт) та електроенергію…
Розпочавши ремонтувати приміщення теперішнього «Кропхабу» минулого травня, члени ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» до середини жовтня перетворили похмуре обдерте складське приміщення, у якому довелося демонтувати чимало металевих балок, вивезти декілька вантажівок будівельного сміття, у стильний громадський простір, для якого за зароблені гроші замовили металопластикові вікна, металеві двері, а далі довелося й власні кошти докладати. Дизайн у стилі loft (у перекладі з англійської «горище», «мансарда») для «Кропхабу» придумали художниця Тетяна Дзядик і донька Інни Колпак Катерина Колтунова. Тож усі його двісті квадратних метрів – це нестандартний декор та аксесуари у вигляді плакатів, графіті й абстракцій на стінах, великі вікна й сцена, висока стеля з відкритими комунікаційними конструкціями, ніби недбало оштукатурені бетонні стіни та цегляна кладка, а ще – металеві діжки, що нагадують про Помаранчеву революцію та Революцію гідності, столи й сидіння наче з радянського актового залу, шинквас, себто прилавок-стійка, але не для пива чи іншого алкоголю, а для чаю й кави з кавової машини, яку взяли в кредит, і багато різноманітних речей – одяг, взуття, килими, програвач з радіолою, платівки, книги. Є навіть виставка-продаж картин. Художниці Тетяна Дзядик та Інна Вишневська, переселенка з Донецька, що приїхала до Кропивницького 2014 року в літньому одязі з чотирма дітьми й двома собаками, якій волонтери допомогли виживати і яка здавна сама стала однією з них, займаються тепер з атовцями арттерапією, що є одним із засобів психологічної реабілітації, а також навчають інших охочих дорослих малюванню.
Багато з названих речей залишилося в громадському просторі від часу його врочистого відкриття 19 жовтня, про початок якого сповістили маршами музиканти військового оркестру третього окремого полку спеціального призначення ім. князя Святослава Хороброго. Після цього того дня там пройшли майстер-класи, благодійний аукціон, презентація нового роману Василя Шкляра «Характерник» за участі автора й музично-поетичний марафон.
– Благодійний аукціон, виставка-продаж картин і заплановане на сьоме грудня відкриття в «Кропхабі» благодійної крамнички під назвою DobroStore та ще деякі «фінансові» заходи, як і наш благодійний фонд «СМАйЛ», – це не мета, а спосіб заробити на оренду й оплату електроенергії, а ще треба утеплити навесні стіни з вулиці, бо тут у нас немає опалення. Партнери з UDEN-S подарували нам п’ятнадцять економних керамогранітних обігрівачів, і ще вони один виставили на розіграш: після придбання лотерейного квиточка всього за 20 гривень кожен його власник має шанс виграти керамогранітний обігрівач UDEN-S! Розіграш відбудеться 26 грудня. Усі зібрані кошти підуть на добрі справи: на розвиток простору, на підтримку ветеранів і нинішніх військових, – з вогником в очах розповідає Інна Колпак. – Так сталося, що з часом найактивніші волонтери переорієнтувалися з допомоги нашим військовим харчами, речами й обладнанням на емоційну допомогу їм, ресоціалізацію й адаптацію в мирних умовах, на те, чого найбільше потребують нині ветерани та їхні родини. Маємо сили й бажання це робити. Може, й хотіли б усе це кинути, але відчуваємо відповідальність перед загиблими, скаліченими й маємо їм дякувати. На цьому «дякуємо» й тримаємося та робимо те, чого не можемо не робити. Проводимо як заходи для ветеранів і їхніх родин (і психологічні, і розважальні), після яких ніхто з них одразу не розходиться (дружини хлопців теж спілкуються між собою, вони вже давно подружилися), так і для широкого кола кропивничан за участі атовців, зокрема й патріотичні для молоді. Наш хаб – це такий собі вузол, зосередження добра, тепла, ініціатив, креативу для міста, щоб люди роззнайомилися, зрозуміли, що одна людина – у полі воїн і може дуже багато зробити. А двоє, троє, десятеро – це вже дуже багато людей і корисних справ.
– За півтора місяці діяльності «Кропхабу» до нас уже звернулося чимало людей, охочих провести тут свої заходи за благодійний внесок на добру справу для ветеранів, – зазначає його очільниця. – Після відкриття у нас уже відбулася презентація видавництва «Фонтан казок», на якій дитячі письменники Олег Чаклун і Сашко Дерманський декламували власні вірші й казки, а слухали їх діти з альтернативної школи «Крок», ЗОШ № 4, гімназії імені Тараса Шевченка, центру освіти і розвитку Mozaїka та інші. А ведуча заходу письменниця і журналістка Олена Горобець прочитала вірш із власної збірки «Киця з Кропивницького». Перед дорослою аудиторією виступило письменницьке подружжя з Луцька Володимир Лис та Надія Гуменюк. Кропивницький історик Юрій Митрофаненко на прикладах доводив, що радянський фільм «Весілля в Малинівці», де перекручено реальність і зображено в карикатурному вигляді борців за українську державу на початку минулого сторіччя, стосується нашого краю. Розпочав свою діяльність і кіноклуб, на якому любителі кіномистецтва не лише мають можливість подивитися шедеври світового кіно, а й навчитися основам режисури. До нас звернулися також з пропозицією бути місцем проведення дитячого науково-розважального дійства «Лабораторія «Амазонія», на що ми радо погодилися. Нещодавно в «Кропхабі» побували на зустрічах з військовими, ветеранами й сім’ями загиблих воїнів Ада Роговцева, Ахтем Сеітаблаєв, Світлана Орліченко та Катерина Степанкова, а також Сергій Притула, які завжди підтримують їх і своєю творчістю, і теплом своїх сердець. А в День волонтера, п’ятого грудня, плануємо провести зустріч волонтерів і колишніх та нинішніх військовослужбовців з родинами загиблих атовців, дати можливість показати всім їм, які таланти вони мають та допомогти їх розвинути.
Шлях від страху до «СМАйЛа» та «Кропхабу»
Мало хто з кропивничан не бачив, як на початку 2014 року на площі Богдана Хмельницького, під самісіньким пам’ятником гетьманові, з’явився великий військовий польовий намет, у якому волонтери з ГО «Серця матерів Кіровоградщини» розпочали збирати харчі, одяг, обладнання тощо для потреб наших військових, які на Донеччині й Луганщині часом не мали найнеобхіднішого.
– Після початку російсько-української війни від розпачу й хвилювання за долю країни, близьких, рідних і знайомих багато людей, яких згодом назвали волонтерами, почали зносити в місця збирання все необхідне для наших військових на сході України, – розповідає очільниця названої громадської організації, яка з часом набула дещо зміненої назви. – А через те, що разом це робити легше, було створено нашу громадську організацію. Згодом у підприємиці Олени Марцифей виникла ідея поставити намет на площі Богдана Хмельницького. Вона знала, куди піти, де написати заяву, з ким домовитися. А я – кому допомагати, як збирати й куди відправляти. Домовилися, що намет простоїть чотири дні, а так сталося, що майже вісім місяців…
Ці дні перетворилися на місяці, бо щодня приходили все нові й нові люди й приносили потрібне і їм, бо розуміли, що на війні воно нашим солдатам іще більш необхідне. Щодня із центру міста до багатьох військових частин, у яких служили контрактники, мобілізовані й добровольці з Кропивницького та області, відправляли по декілька машин зібраного. Однак з часом у наметі навіть тоді вже не лишалося вільного місця, тож на прохання голови Кіровоградської обласної ради Олександра Чорноіваненка волонтерам надали в користування приміщення колишньої хімчистки Будинку побуту. Тож до і після згортання намету вже туди небайдужі несли необхідне для армії, а волонтери сортували його, пакували й відправляли на фронт. Там же і плели маскувальні сітки для наших солдатів.
– Усі роки війни у весь свій вільний час допомагали українській армії й мерзли заради цього в наметі та на складі Оксана Аветисян, Ліля Козак, Юля Мартинюк-Жосан, Катерина Бобровницька-Кравцова, Олена Шпиливенко, Наталка Заяць, Олена Медведовська, Світлана Аталикова й інші жінки та їхні чоловіки, – продовжує Інна Колпак. – Учителька трудового навчання з 20-ї школи Олена Горобець пошила безліч флісових штанів, шкарпеток, балаклав, шапок для хлопців, а волонтерка Інна Шевченко сплела дуже багато паракордових браслетів, які можна використовувати і як мотузки для витягування автомобілів, і як джгути. Спочатку в наметі, а потім на складі у нас постійно були демобілізовані хлопці з різних військових частин і ті, що перебували у відпустці чи приїхали по зібране для побратимів. З багатьма із них ми перезнайомилися заочно по телефону, а коли вони поверталися з війни, то приходили подякувати і залишалися з нами. Було страшно, коли хлопці дзвонили й ми чули, що відбувається на війні. У нас завжди горіла свічка й стояла ікона, яку нам подарував наш покійний друг отець Юрій з бобринецького храму, який був і волонтером, і на фронт їздив підтримувати солдатів.
– Коли почали повертатися хлопці, то ми побачили, як вони кардинально змінилися й не завжди розуміли, як їм поводитися в мирному житті, – згадує керівниця “Кропхабу”. – Зокрема, на це звернули увагу й засновник «Коловороту» ветеран АТО Євген Близнюк, і психолог із цієї організації Андрій Фоменко, і я та інші колеги-волонтери. А ще на війні хлопці усвідомили, що «Україна понад усе» – це не просто слова, а й те, з чим далі житимуть. Зараз вони потребують однодумців, своєї атмосфери, місця, де їх розумітимуть, бо не секрет, що наше суспільство й досі не зовсім усвідомлює, що відбувається в країні, що війна не десь в іншій частині світу, а за небагато сотень кілометрів. Хлопці збиралися на цьому складі й спілкувалися між собою. А ми їм чай і каву носили, а самі ставали збоку й плели собі мовчки маскувальну сітку, бо знали, що їм потрібно виговоритися…
Із цього розуміння й виникло усвідомлення, що атовці потребують серйозної психологічної допомоги. Так з’явилася ідея створити соціально-адаптаційний центр, так звану соціально мотивовану адаптаційну локацію, скорочено «СМАйЛ». На реалізацію задуманого відгукнулася міська влада, виділивши для центру одноповерхове приміщення колишньої вечірньої школи. Члени громадської організації «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького» та центру ресоціалізації військових «Коловорот» узялися за роботу й провели у «СМАйЛі» чимало заходів для психологічної адаптації мобілізованих і обов’язково їхніх родин, бо мобілізовані й добровольці приходять зовсім іншими людьми з війни, аніж були до неї. Вони часто не розуміють своїх дружин, які залишалися вдома й самотужки розв’язували проблеми, а ті не розуміють чоловіків, того, наскільки їм було страшно і що вони пережили. Жінки хочуть, щоб чоловіки були такими, як до війни, а ті вже інші. Тому такі заходи необхідні, щоб менше було розлучень, щоб діти лишалися в повних сім’ях. Були й різдвяні зустрічі для ветеранів, родин загиблих та нинішніх військовослужбовців, і спільні походи, і спілкування атовців з молоддю.
Та розпочавши таку надзвичайно потрібну справу в давно не ремонтованому приміщенні школи, волонтери побачили, що на ремонт 800 квадратних метрів, над якими ще й дах протікає, ніяких громадських грошей не вистачить. Тож і вирішили перетворити свій склад розміром 200 квадратних метрів на громадський простір, який став би для наших захисників другою домівкою. Так і виник «Кропхаб», двері якого тепер завжди відчинені для атовців і тих, хто розуміє: ресоціалізація травмованих війною – справа не лише держави, а й кожного її громадянина, внесок якого в загальну справу сприяє її успіхові.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
