Сто років тому, коли, так як і в ці дні, із ще зеленого дерева зрідка падав пожовклий лист, у селі Мартоіванівці, що під самісінькою Олександрією, у сім’ї Трохима Шаповалова на світ з’явився син, якого нарекли Олексієм. Через двадцять років він стане сміливим новопразьким підпільником, відважним партизаном Чорного лісу, а згодом – легендарним розвідником у тилу ворога.
Ніби зовсім недавно можна було бачити його в приміщенні облдержадміністрації – у кімнаті, де розміщувалось відділення Фонду миру. Він був головою цього фонду. Уже хворий, але з усіма привітний, дотепний… Кожний після зустрічі з ним (незалежно від своєї посади) обов’язково потім як приємною подією ділився з товаришами по роботі, а то й удома:
– Знаєте, оце зустрів Шаповалова… Трохи подався Олексій Трохимович, але бадьорий! Недавно переніс інфаркт, та й роки… але тримається.
Щоб бути таким відомим і шанованим усіма, достатньо було і його післявоєнних заслуг. Олексій Трохимович тривалий час працював у Монголії, обіймав керівні посади в органах державного управління обласного рівня, був секретарем обласної організації профспілок. Але завжди залишався доступною всім, доброю, справедливою і сміливою людиною. Не терпів брехні, фальші, фанфаронства.
Пам’ятаю, коли він приїхав в Устинівку ще в шістдесятих, ми із захопленням дивились на цю красиву людину, не усвідомлюючи до кінця, що це «сам Шаповалов», легендарний розвідник, герой восьми книг і кількох фільмів.
За обідом хтось із нас запитав у нього:
– Недавно прочитав повість «Не відкриваючи обличчя». Ви не читали її?
– Та читав, – зневажливо кинув Шаповалов.
– Не віриться, щоб молода симпатична героїня чотири роки працювала в німецькому кабаре, спілкуючись щоденно з офіцерами, вивідувала в них дані для нашої розвідки і перехитрювала їх у всьому. Наприклад, залишалася незайманою. Хіба таке було можливим?
Шаповалов засміявся, а потім і каже:
– Я тільки до половини дочитав, та й кинув, бачу – брехня! Автор по-книжковому уявляє роботу розвідника, поверхово, з чиїхось розповідей…
Судити так, звичайно, Олексій Трохимович мав виключне право, бо саме його, підпільника і партизана, після закінчення агентурного відділу спецшколи Розвідувального управління Генштабу було направлено заступником командира розвідувальної групи Євгена Березняка, що діяла в районі Кракова. Перед групою поставили дуже відповідальне завдання: завербувати польських і німецьких патріотів, організувати і вести розвідку німецьких військ, розташованих у Кракові та його околицях, розкрити рубежі оборони противника і здійснювати контроль за його розташуванням і переміщенням.
Уже саме десантування групи було складним, бо проводили його з великої висоти, а потім після приземлення треба було заховати парашути й поодинці добиратися на явочну квартиру, в якій уже працювала раніше доставлена сюди радистка Ірина Вологодська. Олексію Шаповалову, мабуть, довелося найтяжче. Бо літак він залишив останнім, і його віднесло від Кракова найдалі. Після приземлення потрібно було перейти встановлений німцями «новий» польсько-німецький кордон, який пильно охороняли. Та проявивши витримку і вміння швидко орієнтуватись в будь-якій обстановці, він благополучно добрався до явочного місця, швидко познайомився з польськими патріотами й залучив їх до розвідувальної роботи. Але справжньою удачею групи було залучення до «роботи» співробітника гестапо Гертмана радисткою Вологодською. Обставини вербовки Гертмана були дещо незвичайними. Гестапівцям удалося запеленгувати рацію Ірини й арештувати дівчину під час чергового сеансу радіозв’язку. Допитував дівчину Гартман, і, мабуть, у цьому було її щастя, бо цей молодий тактовний німецький офіцер відзначався нетиповими для гестапівця манерами. Заперечувати свою приналежність до розвідки Ірина вважала безглуздям, бо при арешті в неї була знайдена рація, але вирішила не тільки не здаватись, а навпаки – здійснити сміливий план. Бачачи, що допити з кожним днем усе більше перетворюються на розважальні розмови, Вологодська відважилася схилити гестапівця до співробітництва з радянською розвідкою, мотивуючи цю пропозицію неминучим розгромом фашистської Німеччини.
Гартман дав згоду, вміло організував її втечу й домовився про зустріч з керівником агентурної сітки Шаповаловим на явочній квартирі.
– Готуючись до цієї зустрічі, я багато передумав, – розповідав нам Олексій Трохимович. – А що, коли Гартман, організувавши втечу Ірини, вирішив упіймати крупну фігуру?
Та, зваживши всі за і проти і вживши необхідних заходів обережності, Шаповалов зустрівся з німцем. Розвіюючи підозри нашого розвідника, Гартман сказав, що на зраду армії фюрера його спонукали втрата віри в її перемогу, його негласна участь у змові проти Гітлера й очікування репресій, і частково… чари нашої розвідниці.
Пізніше він повідомив номери німецьких частин і з’єднань, дислокованих у районі Кракова, і все, що цікавило нашу розвідку. А Шаповалову вручив посвідчення, яке давало право вільно ходити по місту та його околицях, навіть у районі розташування штабів й інших військових об’єктів.
Завдяки цьому Шаповалов організував і провів більше двохсот різних диверсій, а також нальотів радянської авіації. А найголовніше те, що групі вдалося при відході німців врятувати Краків, який мав бути підірваним. Олексій Трохимович був нагороджений, крім радянських, престижним польським орденом «Хрест за хоробрість» і удостоєний честі бути почесним громадянином міста Кракова. У повоєнні роки він неодноразово бував у там.
Варто зазначити, що Олексій Трохимович залишався мужньою людиною до останніх днів свого життя. Уже тяжко хворим і, напевне, знаючи про близьку кончину, він був, як завжди, життєрадісним, бадьорим, а про свою майбутню кончину говорив жартома.
Якось уранці, зустрівши нашу групу «Здоров’я», що поверталася зі стадіону, Шаповалов привітався і сказав, сміючись:
– Як же я вам заздрю, що ви свіженькими помрете, а я отаким немічним.
Цієї чудової і славної людини не стало 1 січня 1992 року. Помер Олексій Трохимович не вдома, а у своєї дочки в Києві, його поховали на Байковому кладовищі, куди провести його в останню путь прибула велика група кіровоградців.
Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ
