Різні народи, країни, населені пункти намагаються правдами і неправдами “занурити” початок свого перебування на світі якнайглибше, бо чим раніше можна датувати цей початок, тим вагомішим буде їх місце в історії людства.
Кіровоградцям пощастило: нам не потрібно вигадувати собі давню історії, ми її й так маємо. Про це читачам “ВГ” розповідає кандидат історичних наук доцент КДПУ ім. В. Винниченка Сергій Шевченко.
– Сергію Івановичу, що саме свідчить про існування на території нашого міста поселень людей, що мешкали тут у давній час?
– Стародавню історію Кіровограда ілюструє низка речових джерел, виявлених на території міста, які сьогодні зберігаються в обласному краєзнавчому музеї. Тож спробуємо з їх допомогою здійснити екскурс у минулі тисячоліття.
Найдавніші експонати з фондового зібрання музею, виготовлені людиною, датуються в межах 10 – 40 тисяч років тому. Первісна людина вела кочовий спосіб життя, беручи у природи те, що могла взяти. Виготовляла з дерева, кістки й каменю знаряддя праці й полювання, зброю. У музеї знаходяться чотири пам’ятки періоду верхнього палеоліту. Першу з них – ножеподібну крем’яну пластину – 1981 року біля Балашівської греблі знайшов кіровоградський школяр. А на зорі незалежності України містянин на прізвище Малюк знайшов у Лелеківці на березі Інгулу крем’яний ніж, відщеп та нуклеус.
Часи неоліту (VI тисячоліття – перша половина IV тисячоліття до нашої ери) в музеї представлені ліпною посудиною й кам’яною сокирою з околиці міста. Тоді людина вже навчилася вирощувати рослини, вдосконалила прийоми збиральництва, мисливства, рибальства, транспортні засоби, розвивала житлобудівництво, підвищувала якість знарядь праці. На той час люди активно виготовляли шліфовані палки-копалки, мотики, жнивні ножі, зернотерки.
Найбільше стародавніх предметів в обласному краєзнавчому музеї – вісімнадцять – представляють епоху бронзи в Кіровограді. 1953 року під час копання могили на Кущівському цвинтарі родина Карандукових виявила майстерню з виготовлення кам’яних шліфованих сокир-молотків. У ній знаходилися, зокрема, чотири сокири, заготовка для сокири, чотири шліфувальні камені, два напівциліндри для свердління отвору, крем’яне вістря спису. Людина винайшла бронзу за кілька тисячоліть до нашої ери, перейшла до орного землеробства і тваринництва, почала виготовляти серпи, використовувати запряженого коня, колісний транспорт. Саме тоді, на думку кіровоградського археолога, кандидата історичних наук Нінель Бокій відбулося активне заселення території Кіровограда та його околиць.
“Наймолодшим” кіровоградським археологічним музейним експонатом є бронзове вістря стріли із Соколівських хуторів. Цю найпередовішу для VI – III століть до нашої ери зброю мали скіфи, котрі мешкали в нашому краї. Та коли настала сильна засуха, вони покинули його, залишивши по собі кургани (могили).
На курганних похованнях вихідці з Азії ставили кам’яних баб (ідолів). Декілька з них знаходяться нині за парканом музею (на знімку праворуч). Їх колись описав перший його директор Павло Рябков: “…Низьке чоло, плоске з широкими вилицями обличчя, завжди звернене на схід (звідти вийшли всі тюрксько-татарські племена), можливо, для нагадування про місцезнаходження батьківщини, вузькі очі, маленький рот, приплюснутий ніс”. У дорадянський час ці скульптури було звезено на подвір’я Єлисаветградського земського реального училища, музеєм якого завідував історик, археолог, викладач Володимир Ястребов.
– З давньою історією дещо розібралися, тож варто згадати і про перебіг розкопок на території міста…
– Цікаву інформацію дають описи, звіти, публікації про організовані і стихійні, самовільні, розкопки старожитностей. Одну з кам’яних баб, які знаходяться біля обласного краєзнавчого музею, вірогідно, привезли до міста з першого офіційно розкопаного 1763 року скіфського кургану Лита (Червона) могила, що на території нинішнього Знам’янського району. У грудні того ж року організатор розкопок, генерал-поручик, командир Нової Сербії Олексій Мельгунов, велів виявлені золоті ланцюжок та золоті уламки, 17 позолочених голубків, срібні, “з іржею”, речі, ручку кинджала тощо прийняти комендантові фортеці Святої Єлизавети для подальшого вивезення до Санкт-Петербурга, що й було зроблено вже теплої пори наступного року (на даний час частина з названих скарбів знаходиться в Державному Ермітажі). А до того декілька місяців спадок скіфів знаходився за валами укріплення.
1874 року на Балашівці, неподалік від Інгулу, розкопали два кургани. Знахідки засвідчили про використання давніми людьми обряду спалення небіжчиків (напівспалені кістки, залишки дерева, вугілля, горщик з попелом). Протягом наступних років тривали розкопки на курганах на шляху з міста на село Клинці. 1884 року професор Київського університету Володимир Антонович зі своєю помічницею К. Мельник у трьох курганах на міському вигоні за фортецею святої Єлисавети на глибині майже чотирьох метрів виявили поховання доби заліза, здійснені за ритуалом, який зустрічався в Моравії та на Кавказі (небіжчика виставляли на відкритій місцевості на певний час, після чого залишалися лише кістки, які й захоронювали). Поруч знаходилися тригранний бронзовий наконечник, стріли, денце й черепки великої амфори, кам’яне намисто, ручки невеликої посудини, пофарбованої в темний колір, маленька свинцева гирка. Схематичний план місцевості, складений під час цих розкопок біля річки Сугоклеї у присутності В. Антоновича, О. Русова, К. Мельник та А. Філоненка, зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. Там же знаходяться і схематичні плани 1890 року стародавніх городищ краю, у тому числі біля Єлисаветграда.
У Лелеківці, на березі річки Грузької, навпроти садиби селянина Ф. Брика, знаходився трикутний камінь з ямками, а у Варчиній Балці – камінь із зображенням підкови й палиці. Ширилися чутки, що вони вказували на заховані там скарби. Але нічні копачі їх не виявили. За переказами, неподалік від Балашівки та Інгулу, де наприкінці XIX століття був цвинтар, у давній час знаходилося містечко чотирикутної форми на підвищенні, оточене курганами. Поблизу Єлизаветграда, біля Водяної балки, було виявлено кільцеподібне городище з виходами, захищеними рядами бокових валів. Неподалік від міста була Велика могила. Північніше від Ковалівки Володимир Ястребов оглянув десять курганів. При прокладанні залізниці частину найбільшого з них зруйнували. Кургани біля Балашівки розкопував археолог К. Лишин. За переказами, був курган і на місці Кущівської церкви. Окремої публікації заслуговує історія поселень козацької доби на території Кіровограда.
Місцеві традиції археологічного дослідження регіону після Володимира Ястребова продовжив міський землемір Павло Рябков, який вважав руйнацію пам’яток старовини злочином проти науки і свого народу. “Знищити кургани – це все одно, що вирвати цікаву сторінку з історії нашого краю, де ще за чотири-три тисячі років до нашої ери жили люди із зародками високої культури”, – писав він 1914 року. Археологічні розкопки у Зінов’ївську проводили на території, відведеній під будівництво електростанції, а на початку XXI сторіччя уже в Кіровограді – на місці супермаркету “АТБ” на вулиці Попова – було досліджено курганне поховання, в якому знайшли атрибути поховального обряду, характерні для періоду за кілька тисяч років до нашої ери.
У роки незалежності України вийшли друком окремі брошури, книги, присвячені археологічному минулому Світловодська, Долинського, Новомиргородського районів. У книзі про історію села Турії Новомиргородського району йдеться про пошук його витоків ще від давньої грецької доби. Чому ж кіровоградці, серед яких найбільше в області археологів, істориків, краєзнавців, музейників, ледь не пишаються своїми 260 роками? Чому не зважуються зазирнути у стародавню історію поселень у межиріччі Інгулу, Сугоклеї, Біянки і Грузької, частину з підтверджень існування яких наведено вище?..
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
Фото Олега ШРАМКА
