Понад усе на світі Лєнка не любила футбол і баяністів. Із футболом ще з дитинства не склалося: коли по телевізору показували матч, усі її мульті-пульті летіли коту під хвіст разом з «Вечірньою казкою», бо татко вболівали за «Шахтар».
А от до баяна як музичного інструмента вона, у принципі, жодних претензій не мала. Просто мама суворо наказувала обходити музикантів десятою дорогою. Мовляв, не повторюй моїх помилок! Бо сама колись втюрилася у Вітька по самі вуха – він так божественно грав на баяні. А як співав про кохання!.. Ну, чистий Трубадур із «Бременських музикантів»! Але з роками романтичний Трубадур перетворився на банального алкоголіка, який здебільшого пропадав по танцях та халтурах, відростив черевце і не переймався нічим, окрім футболу.
– Ще й руки з-під спини ростуть, молотка тримати не вміє, жодного цвяха в хаті не забив, тільки диван продавлює та їсть, – бідкалася мати.
Далі йшла розлога тирада про безвідповідальне батьківство, моральну незрілість і невиконані соціальні обов’язки, яка закінчувалася словами «жалко покинуть, бо все ж таки – твій батько…»
Тож образ чоловіка з баяном у руках викликав у Лєнки щось подібне до морської хвороби, коли, з одного боку, душа завмирає від романтичного плескоту хвиль і криків чайок. Хочеться пірнути русалонькою в синю глибину і ніколи не виходити на берег. Навіть якщо у воді плавають медузи та піраньї. А з іншого боку, до горла підкочує нестримний приступ нудоти, паскудно лоскоче ніздрі й так марудить під ложечкою, що хочеться і плакати, і сміятися, і лаятися непристойними словами. Так уже не раз траплялося з нею, коли батько по п’яні розтягував міхи і ридма виводив: «Увяданья золотом охваченний, я нє буду больше молоди-и-им!..» Мама з пов’язаним навколо голови рушником стояла на кухні й крадькома витирала непрохану сльозу. Лєнка, розкривши рота, слухала й думала: «Та хай їм грець! Не буду заміж виходити!»
А баяністів, як не дивно, тягло до неї, як мушку-дрозофілу до стиглого яблучка. Її тіло, думки і вчинки були ніби намагнічені баянними флюїдами, на які інші хлопці не реагували. Були серед них і спортсмени, і курсанти льотного училища, і навіть викладачі «педіну» – так студенти поміж собою називали педагогічний інститут. Та більшість залицялася не до Лєнки, а до її подружок: рум’яної реготухи Галочки (про яку казали: «Виросла на салі та на молоці») і Люськи – мовчазної білявки з тонкою талією та синіми колами під очима.
– Конспектую ночами класиків, – загадково мурчала вона, ховаючи довгу шию в кольорову хустку.
Злі язики торочили, що Люсьчині нічні походеньки були такі ж далекі від конспектування, як і Моніка Левінські – від саджання картоплі.
А на другому курсі до їхньої кімнати на сьомому поверсі гуртожитку прибився цей високий і постійно голодний незграба в потертих джинсах.
– Неплюйборщ, – коротко представився він.
Його щире українське прізвище так дисонувало з глибоко семітською зовнішністю, що професор на парі кілька разів перепитував, чи правильно написані в журналі його анкетні дані. Крім того, новачок сильно затинався, що сповільнювало швидкість трансляції його думок, приперчених незрозумілими слівцями на івриті та рокерським сленгом. Увінчувала два метри неслов’янської краси густа кучерява шевелюра.
– О, диви, Пушкін! – пирснула Галочка, і це прізвисько міцно причепилося до нового знайомого, якого насправді звали Дмитром.
«Здається, це мій герой!» – подумала Лєнка, і з глибин її душі вже почала підніматися хвиля солодкого щему. А серце, як захеканий заєць, торохкало: «Тільки б не музикант, тільки б не музикант!..»
Якось Пушкін увалився до кімнати з неоковирним клунком у руках і брезентовим мішком за плечима. Під цупкою тканиною підозріло вгадувалися контури баяна, а крізь дірку виглядав напис «Тульская гармонь».
– Йопсель-дропсель! – тільки й встигла вигукнути Лєнка, і її серце з розгону гепнулося в прірву відчаю.
Згадалися й мамині слова, і татові концерти, і сплюндровані мультики, і продавлений диван. Люська картинно поправила хусточку навколо шиї та підвела очі під лоба, доки Пушкін порпався з торбами. Наступної миті на столі почали з’являтися пакунки з харчами: яблука завбільшки з кулак, золотава, щойно з печі, качка з хрусткою скоринкою, банка смальцю зі шкварками, торбинка з локшиною, судочки з котлетами, голубцями, варениками…
– Вєчєр перестає бути томним, – співуче промовила Галочка, яка, між іншим, давно зголодніла.
А тим часом кімнату заповнювали пахощі домашньої їжі, про яку студенти могли тільки мріяти. До наїдків додалася навіть пляшка домашнього вина, закупорена кукурудзяним качаном. Останнім із безодні пушкінської торби виринув пакет, із якого стирчали дві курячі лапи.
– Ось, с-с-справжня д-д-домашня к-к-курочка. М-м-мати передала: нехай дівчата зварять б-б-борщ, – поглядаючи на Лєнку, наче кіт на мишу, промимрив Пушкін.
Та ж удавала, що читає модний журнал. Щоправда, тримала його догори ногами. Люська з Галочкою про щось таємниче перешіптувалися, але точно не про способи приготування курячих котлет. Їх цікавила персона молодого викладача фізкультури, який жив по сусідству і на якого в Люськи були види.
Маю зауважити, що в роки, коли розгортався цей сюжет, добірну курку в магазині купити було непросто. А те, що час від часу «викидали» в продаж під виглядом свіжої курятини, народ охрестив «синьою птицею» за відповідний колір жилистої й погано обпатраної тушки. Тож домашній вгодованій курочці з м’ясистими стегнами, які тонули в мереживах янтарного жиру, дівчата зраділи, хоч і не вміли готувати. Харчувалися вони, в основному, у студентській їдальні. Вряди-годи варили куплені в гастрономі пельмені. Зрідка смажили картоплю, а потім, наївшись від пуза, падали горілиць на ліжка й починали мріяти про знатних женихів, нові чобітки та недосяжні для бідних студентів французькі парфуми. Намріявшись і належавшись, подруги наряджалися, бризкалися духами «Ландиш сєрєбрістий» і йшли «на зйом». Так вони поміж собою називали традиційний спосіб знайомства в парку, кафе чи кінотеатрі.
От і цього разу, накидавшись сільськими різносолами, подружки зібралися на променад. Пушкіну ввічливо подякували і випроводили під якимось смішним приводом.
– Ой, а що ж робити з куркою? – згадала Галочка, коли всі троє стояли в коридорі на високому старті.
– Вертача – невдача! – зітхнула Лєнка, а потім неохоче повернулася до кімнати, засунула курку в пакет «Мальборо» і вивісила за вікно (в холодну пору року цей спосіб ставав у нагоді, бо в кімнаті не було холодильника).
Після цього компанія, «диша духамі і туманамі», вирушила на гульки. Вони повернулись опівночі й одразу завалилися спати. Звісно, вранці про курочку ніхто й не згадав. Та й, по правді сказати, було не до неї: на носі маячила сесія, а разом з нею – заліки, шпаргалки, безсонні ночі та спроби надолужити згаяне. Бо, як відомо, «от сесії до сесії живут студєнти вєсєло» й особливо не переймаються навчанням. Тепер же, напередодні іспитів, вони відчайдушно гукали у відчинену кватирку невідомого Шару. Це загадкове створіння, як і Снігову людину, ніхто ніколи не бачив, однак усі вірили в його існування і в силу магічного заклинання.
– Шаро, прийди! – то тут, то там опівночі лунало з вікон гуртожитку.
– Зараз прийду! – чулось у відповідь із корпусу, де жили студенти істфаку, і всі голосно реготали.
Сесія плавно перетікала у святкування Нового року, потім приходили зимові канікули, розлуки зі сльозами і клятвами в «любові до гроба». Студенти роз’їжджалися по домівках, щоб відіспатися, наїстися маминих пиріжків і зустрітися зі шкільними друзями.
Наступний семестр починався вже ближче до весни, коли танули сніги. Сонечко пригрівало, вулицями струменіли потічки, і, щоб не намочити ноги, дівчатам доводилося перестрибувати через них. За цей час Пушкін став своїм у дошку і навіть ночував у їхній кімнаті, коли Люська попереджала, що «затримається цієї ночі в читалці» (хоча всі давно знали, що в неї роман із фізруком). Галочка не заперечувала, а Лєнка змирилася з думкою, що її обранець – музикант, і навіть серйозно замислювалася над питанням: а чи не провести їм разом романтичний вечір?
І от нарешті цей момент настав. У вихідні Галочка з Люською поїхали на багаті села, аби поповнити запаси провіанту, і Лєнка лишилася в кімнаті сама. Убравшись у свій найкращий халат із червоними трояндами, вона, немов Клеопатра на ложі кохання, звабливо напівлежала на ліжку. Цю позу вона підгледіла у французькому кіно і ретельно відрепетирувала перед дзеркалом. Її чорне волосся зміїлося по плечах, на вустах – червона, як кров, помада, очі підведені стрілками. Довершував образ жінки-вамп аромат французьких духів «Крістіан Діор», позичених «по случаю» в старшокурсниці Каті. На столі мерехтіла запалена свічка, парував гарячий чайник і виблискувала щойно відкрита банка варення. Тихенько мугикав радіоприймач.
У двері постукали. На порозі з’явився скуйовджений Пушкін із тортиком і букетом гвоздик. Лєнка наказовим жестом показала йому, щоб сідав до столу. Не відводячи погляду від її полум’яних вуст, Дмитро щось розгублено белькотів про гарний день і сонячну погоду.
Із приймача линула ніжна мелодія. Вони сиділи один навпроти одного і чинно пили чай, теревенили ні про що і слухали джаз. Потім їхні руки зустрілися в напівтемряві, у трепетній тиші назрівав поцілунок. Ось він, той найвідповідальніший момент, який назавжди змінить їхні життя!
– Л-л-л-лєночка, й-й-й-йа-а хочу…
Вона світилася від щастя і всотувала його слова всіма фібрами душі. Чекала на них, мріяла і сподівалася почути саме цієї миті. Примруживши очі, Лєнка вже подумки чула марш Мендельсона і бачила себе у весільному білому вбранні. Навколо – усміхнені гості, мама з татом, Люська з Галочкою, знайомий фізрук…
Раптом Дмитро замовк. Олена розплющила одне око, потім друге – і побачила дивну картину. Стривожений Пушкін сидів посеред кімнати і пильно до чогось принюхувався.
– О, тобі до вподоби мої парфуми! – сказала Лєнка. – Це «Крістіан Діор», Франція.
– Та ні, Л-л-л-єночка! Це не духи. Це щось інше.
Довгий пушкінський ніс напружено сопів, його ніздрі часто і жадібно роздмухувалися, як у мисливського собаки.
– У-у-у т-т-тебе нічого н-н-не зіпсувалося?
Лєнка ображено обсмикнула полу халата, різко випросталася – і ввімкнула світло.
– Сам ти зіпсувався! Я йому – джаз, я йому – свічку, я йому – можна сказати, інтим, а він – «щось зіпсувалося»! Баяніст хріновий!
Про всяк випадок вона підняла руку і принюхалась до своєї пахви. Та ні, неначе все добре. Пахне «Крістіан Діор». Звідки він узяв? Від цих думок романтику прекрасного вечора ніби корова язиком злизала. Натомість відкрилася нова реальність: місцями обдерті стіни давно неремонтованої кімнати, скрипуче ліжко, розхитані стільці та вистиглий чай…
Аж тут її нюх упіймав слабкий відгомін якогось духу – їдкого, неприємного і набридливого, як муха. Але звідки він? У кімнаті прибрано, посуд вимитий, сміття винесене, одяг у шафі випраний і випрасуваний. Звідки?!
Струсивши з плечей привид ліричного настрою, Лєнка почала завзято нишпорити закутками. Вона висувала шухлядки, залазила під ліжка, обнюхувала кожен черевик і навіть переставляла книги на полиці. Шурувала шваброю під тумбочками. Змахувала пил віхтиком. Пшикала з пульверизатора. Марно! Нестерпний солодкуватий душок не зникав. Навпаки, він ставав дедалі сильнішим. Спантеличена Клеопатра металася кімнатою з віником у руках і не розуміла, що відбувається.
– Щось мені млосно, в-в-в-ідчини к-к-к-ватирку! – сповзаючи зі стільця на підлогу, слабким голосом благав зблідлий Пушкін.
– Тільки не помирай, коханий! Зараз я врятую тебе!..
Лєнка вилізла на вікно і, ледь не вирвавши ручку разом із рамою, розчинила настіж кватирку. Наступної миті сталося непередбачуване. Їх накрило хвилею «амбре», яке раніше просочилося до кімнати ледь уловимим струмочком. За вікном висів забутий пакет із домашньою куркою. Вірніше, з тим, що від неї залишилося…
Людмила МАКЕЙ
