Людина здавна обживала благодатне межиріччя Інгулу, Сугоклеї та Біанки. Це засвідчують археологічні розкопки та випадкові знахідки старожитностей. У часи Запорозької січі на території, яка сьогодні входить до Кіровограда, виникли козацькі зимівники, котрі виросли потім у поселення господарів краю.
У другій половині ХVІІІ століття природний автохтонний розвиток регіону змінює С.-Петербург. 11 січня володарка імперії Романових, донька Петра І Єлисавета (саме таке було її рідне ім’я) підписує указ про заснування фортеці Святої Єлисавети. Укріплення мало захищати переселенців з Балкан, для яких у північній частині краю одночасно створювалося військово-землеробське поселення Нова Сербія, під яке українці Буго-Дніпровського межиріччя мали покинути свої землі. Довгі місяці пішли на пошук російськими військовими й інженерами конкретного місця будівництва. Його, зрештою, визначили на узвишші правого берега Інгулу. Отже, перед фортом мав бути певний водний бар’єр, а пагорб дозволяв зробити вищими оборонні вали, вести ефективне сторожове спостереження за навколишньою місцевістю. Неподалік знаходився Чорний ліс, який за дефіциту каменю мав слугувати джерелом матеріалу для спорудження укріплення. Близько шести місяців створювався і затверджувався проект будівництва. Креслення і внутрішнє планування здійснив архітектор Віст.
Урочисте закладення фортеці відбулося 18 (за новим стилем – 29) червня 1754 р., у зв’язку з чим цей день формально на офіційному рівні донині вважається датою заснування міста. Її, зокрема, зафіксував місцевий голова Олександр Пашутін 1897 року в “Історичному нарисі м. Єлисаветграда”. У той же час серед істориків є різні думки щодо року заснування фортеці. Д. Бонтиш-Коменський вважає, що це був саме 1754-й, Д. Кабузан називає 1752, А. Скальковський – 1753 рік. Проведення тут міжнародного ярмарку вже 29 червня 1754 року свідчить про її фактично раніше закладення, ніж сьогодні вважається. Д. Яворницький дійшов висновку, що ім’я cвятої Єлисавети дано фортеці на честь імператриці Єлисавети Петрівни. Ім’я якої cв. Єлисавети дано фортеці в указі не вказано. В православному календарі їх є декілька.
Будівництво велося прискореними темпами. Безпосереднє керівництво ним здійснював інженер-підполковник Менцеліус, загальний нагляд – генерал-майор Глєбов, який став її комендантом. Проблемою була недостатня кількість робочих рук. Направити на роботу людей “з малоросійських полків” царська адміністрація зобов’язала гетьмана Кирила Розумовського, а Запорозька Січ мусила виділити козаків для охорони будівництва. На будову найбільше прислали з території Миргородського та Полтавського полків – відповідно 1390 та 1133 особи. А разом із представниками Гадяцького, Прилуцького, Лубенського, Київського, Переяславського, Ніжинського полків було виділено 5508 працівників, з яких 5430 прибуло. Серед них були такі категорії: кінні, піші (абсолютна більшість), теслярі та ковалі. За особливим нарядом з Миргородського та Полтавського полків мусили прислати ще 125 чоловік, в т. ч. по 2 бондарі і колісники, по 1 – віконнику і столяру.
Про те, що робота була примусовою, невигідною, тяжкою й небезпечною, свідчать 855 втеч, 230 хворих, відпущених достроково, і навіть 71 смерть на будові. Тож додому з 12 жовтня було відпущено лише 4365 будівельників. Якщо взяти за офіційну точку відліку закладення укріплення 18 червня, то щомісяця воно забирало життя 17 – 18 чоловік. Щодня додому відправляли двох хворих, стан здоров’я яких теплої літньо-осінньої пори був доведений до такого, що вони більше не могли фізично працювати. Щодня сім осіб залишали будову самовільно. Нав’язана Єлисаветою козацькому краєві фортеця забрала життя 71, а, можливо, й сотень (враховуючи вірогідну смертність серед захворілих та втікачів) українців. Яких-небудь навіть близько подібних жертв жоден можливий зарубіжний ворог імперії тут не зазнав.
Примітивними технічними засобами, які складалися з возів, тачок, лопат, було виконано великий обсяг робіт, викопано глибокі рови. Над ними височіли вали. У плані вони утворювали багатокутну фігуру з шістьма бастіонами і равелінами та Всесвятськими, Троїцькими, Воздвиженськими ворітьми. За стінами валів розміщувалися будинки коменданта і канцелярії, житло для офіцерів, солдатські казарми, порохові погреби, арсенал, кузня, криниця, господарські будівлі. Для їх кладки використовувався місцевий камінь вапняк. Дерево возили з Чорного лісу. 1755 року споруджено дерев’яну церкву, до штату якої увійшли настоятель, вікарій, два диякони, чотири дяки, два паламарі, псаломщик та просфірня.
Отже, фортеця була збудована і облаштована так, щоб витримати, в разі необхідності, тривалу облогу. Товщина валів могла поховати в собі ядро гармат нападника. На вершині валів спорудили ще й дерев’яний частокіл. Тут розміщувалися три сторожові башти. На озброєнні були гармати (дві з них зустрічають відвідувачів фортечних валів), індивідуальна стрілецька зброя. Гарнізон налічував тисячу осіб, до якого входили артилеристи, піхотинці, кавалеристи. Площа укріплення становила 57 га. (Для порівняння – площа земляної фортеці булгар на Волзі становила 200 га.)
Незважаючи на протести з боку Османської імперії, переговори з якою велися за участі посередників – великих європейських держав, будівництво завершилося практично за три роки. Стурбованість Порти викликалася тим, що фортеця споруджувалася неподалік її кордонів, визначених мирним договором 1739 року, за яким терени теперішньої Кіровоградщини мали бути вільними від укріплень. Послу Росії в Туреччині було заявлено: “Ця спроба абсолютно суперечить договору і, звичайно, має порушити дружбу; якщо з російського боку на кордонах фортеці будувати розпочинають, то й Порта зі свого боку те ж зробить”. У відповідь російська сторона повідомила, що будівництво ведеться на її території. Росія пообіцяла залишити укріплення в тому вигляді, яким воно було 1754 року. Прибувши сюди 1755 року представник Туреччини заспокоїв своє керівництво: міцна та надійна споруда мала невисокі вали.
Противниками спорудження російського форту на Інгулі були й запорожці. Недарма в згаданому указі Єлисавети козаки попереджувалися про недопущення перешкод будівництву укріплення. Січ від початку робіт до кінця свого існування протестувала проти будівництва фортець, зокрема Єлисаветградської, на землях запорозьких вольностей. Доводячи своє право на цю територію, козаки посилалися на низку документів, підписаних у різні часи урядами Литви, Польщі, Росії. Імператриця Єлисавета обіцяла вивчити це питання, для чого створила комісію з представників фортеці, Гетьманщини й Січі, яка збиралася неодноразово в укріпленні, можливо, й за участі Петра Калнишевського. Але імперія так і не задовольнила вимоги з повернення цієї території господарям цих земель. Військовий писар Романовський 1755 року з’їздив до Криму на зустріч із Мазепиними сподвижниками Мировичем і Похиловським, переказавши потім на Січ їхню думку, що росіяни “нині вже Військо Запорозьке до решти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлисавет та інші, пороблені”. Саме з-під стін цього укріплення генерал Текелі, виконуючи волю Катерини ІІ, вивів 100 тисячне військо, у складі якого були й частини з фортечною “пропискою”, з яким ліквідував Січ. Сюди ж було привезено архів і зброю, відібрані у запорожців. Тож фортеця ніколи не була “оплотом” слов’янської єдності.
Антиукраїнську спрямованість фортеці св. Єлисавети імперія Романових виявила не лише у відібранні землі для неї в Запорозької Січі і відмові повернути її господарям-козакам, а й у тому, що вона стала фактично антигайдамацьким форпостом. Українських повстанців, які йшли походами на загарбані Річчю Посполитою сусідні (тепер – Голованівщина, Гайворонщина, частково – Новоархангельщина, Новомиргородщина, Олександрівщина, Світло- водщина) землі колишньої Київської Русі, Гетьманщини, перехоплювали, затримували, доставляли в імперське укріплення на допити.
У січні 1769 року в центрально-українські степи увійшли татари. Як пише О. Пашутін, зупинились “на Інгулі, поблизу фортеці св. Єлисавети, в котрій заперся начальник провінції генерал Ісаков зі своїми регулярними військами і мешканцями”, знищили Лелеківку, Цибулеве, інші поселення. Кримський хан вважав, що через сильні морози, довгий зимовий перехід, обтяження “ясиром” його татари й турки в цей час були мало боєздатними і, вийшовши з фортеці, російські військовики могли б здобути легку перемогу. Але цього зроблено не було. Безборонне спалення усіх навколишніх сіл змусило командування російської армії в чергове залучити запорожців до оборони фортеці, у напрямку якої вирушили козацькі полки.
З часом фортеця з навколишніми поселеннями перетворилася в місто Єлисаветград, назване на честь імператриці Романової, чиїм указом було засновано укріплення. Із 1763 року у фортеці діяла школа для дітей офіцерів, де навчалося близько ста учнів. Наступного року відкривається перша в Україні друкарня із цивільним шрифтом. Крім канцелярських бланків для офіційних посвідчень, тут побачили світ, принаймні, дві книжки: комедія Ж. Руссо “Кавовий дім” та підручник “Азбука”. З 1788 року у фортеці при шпиталі діє медико-хірургічна школа, де готували фельдшерів і лікарів. Серед відомих її випускників – Єфрем Мухін, який потім навчав Миколу Пирогова. Ім’я першого нині носить медучилище в Кіровограді. Другий деякий час працював у шпиталі на території колишньої фортеці під час Кримської війни, що увічнює установлений там пам’ятник відомому медику і педагогу. Меморіальні дошки засвідчують перебування в укріпленні полководців імперії О. Суворова та М. Кутузова. Лише українські жертви при будівництві укріплення не увічнені… Сюди, вірогідно, приїжджав Петро Калнишевський для відстоювання козацьких прав. Тут ніс солдатську службу майбутній керівник селянського повстання в Росії Омелян Пугачов.
При цариці Єлисаветі Росія почала вилучати й ховати документальні першоджерела про реальне володіння козаків землями Приінгулля, про наявність тут українських поселень, про заселеність регіону корінними мешканцями, що підтверджувало фактично відсутність в Буго-Дніпровському межиріччі “Дикого поля”. Відомий український історик Н. Полонська-Василенко виявила в архіві імперії характерний у цьому плані документ, який засвідчує, що імперської фортеці на цій території могло взагалі не бути. На засіданні Сенату 9 січня 1752 року француз, полковник де-Боскет, який об’їхав наш край, подав карту, складену ним 1745 року, котра засвідчувала, що Буго-Дніпровське межиріччя було заселене. І після 1745 року тут “не мало” виникло нових поселень. Але його заяву до уваги не взяли, і через два дні з’явився згаданий указ цариці Єлисавети. Можливо, саме в столичних архівах наприкінці ХІХ століття знайшов топонім Новокозачин на терені нашого міста датований 1755 роком петербурзький дослідник С.Давидович.
За півстоліття існування укріплення його комендантами служили 14 осіб. Більшість із них були німцями: Юст, Ірман, Корф, Герінг, Дувінг, Петерсон, Гессій, Фрігель (виконувач обов’язків). Якщо ж врахувати, що й начальником цього каторжного будівництва був німець Менцеліус, то, поруч із відібранням землі у православних козаків та ліквідацію, в т. ч. й фортечними частинами, православної Січі, стає зрозумілим, що укріплення не було православним символом. Згадані жертви українців на будівництві мусили забезпечити тут сербсько-російсько-німецьку колонізаційну присутність. Найбільше (13 років) прослужив комендантом генерал-майор Петерсон, при якому відбулося його роззброєння, адже на той час уже було ліквідовано Січ, приєднано до імперії Крим, розділено Польщу (до загарбаних раніше нею земель входила і деяка частина Кіровоградщини). Остаточно ж ліквідація фортеці відбулася 1805 року. З тих часів і до початку ХХІ століття там знаходиться лікарня. Із покоління в покоління передають городяни легенди й бувальщини старого форту про скарби, підземні ходи тощо. Його вали завжди приваблювали дітей, де ті влаштовували розваги. Майбутній керівник першого українського уряду доби національно-визвольних змагань Володимир Винниченко малолітнім грав тут із ровесниками “у війну”, шукав гнізда і скарби, взимку на крижині спускався із крутих валів. Наприкінці ХІХ століття міська влада не дозволила перенести дві гармати з валів до кавалерійського юнкерського училища, про що просив його начальник. За німецької окупації вони стояли на місці пам’ятника Кірову.
Розкопування, засмічення й забудова валів через 260 років схоже не турбує ту невеличку частину городян, яка вважає своїми історичними, духовними, ментальними, топонімічними витоками не археологічну, давньослов’янську (уличі), києворуську чи козацьку добу, а саме залишки старого укріплення. Це, напевне, є свідченням того, що в умовах агресії Росії, колонізаторські, нав’язані, принесені з Півночі символи відходять в минуле. Городяни відтепер, не залежно від мовної, національної, релігійної, партійної, професійної належності об’єднуються навколо української державницької ідеї, історії козацтва, вільних і січових стрільців, сучасних військових частин Кіровоградщини, а не затвердженої в царсько-радянські часи “дикопільсько-царсько-фортечно-єлисаветградської” гіпотези.
Фортеця серед степу, одна з найкраще збережених у Європі серед земляних укріплень, занесена до Червоної книги пам’яток України. У роки незалежності тут проведено перші археологічні розкопки біля південних Троїцьких воріт та в районі південно-західного бастіону св. Петра, де було виявлено рештки кам’яного будівництва, пороховий погріб, фрагмент скляного посуду і натільного хреста та монету ХVІІІ ст. На сьогодні це – одне з найзеленіших місць Кіровограда. Під шатами дерев, над якими лине спів пташок, знаходяться свідки минулих епох – архітектурні, історичні та монументальні пам’ятки. Сюди в день шлюбу молодята приносять квіти до вічного вогню переможцям над фашизмом. На державні і міські свята тут вшановують пам’ять визволителів міста, земляків-героїв найкровопролитнішої із воєн ХХ століття. Минулої неділі тут віддано данину пам’яті жертвам Другої світової. Старі вали, які закарбували кількасотлітні непрості сторінки національної історії, минувшини кількох народів, чекають на все нові покоління інгульчан, вітчизняних і зарубіжних гостей міста, туристів, дослідників своїх таємниць.
Сергій ШЕВЧЕНКО
