Протягом Великої Вітчизняної війни кіровоградець Микола Панченко послужив і артилеристом, і авіатором, а після її завершення на довгі роки пов’язав свою долю з військом.
До призову на строкову службу восени 1939 року уродженець села Березова Лука, що в Гадяцькому районі Полтавської області, закінчив у рідному селі семирічку, вступив до залізничного училища у Дніпропетровську, але через матеріальну невлаштованість змушений був покинути його, попрацював у колгоспі трактористом, закінчивши перед тим відповідні курси.
Після призову до війська Микола Іванович потрапив на службу до 630-го артилерійського полку Північнокавказького військового округу. Там він під час навчання у школі молодших командирів захворів, тож на початку літа 1941 року після лікування отримав відпустку додому для зміцнення здоров’я.
– Та всієї відпустки догуляти мені не довелося, – згадує ветеран, – бо якраз після першої її половини розпочалася війна. Я одразу ж пішов у військкомат, звідки попрямував у свою частину. Але на місці її вже не застав, тож довелося йти до військової комендатури, звідки мене направили на пересильний пункт, а вже звідти – у 18-й запасний артилерійський полк, який перебував тоді в місті Шахти Ростовської області. У ньому мене призначили командиром взводу, адже на той час я вже мав звання старшого сержанта. Протягом вересня – жовтня в полку тривали навчання особового складу, після чого мене разом з частиною інших солдатів було зараховано до складу щойно створеного нового військового формування – 40-го окремого гвардійського мінометного дивізіону, який мав на озброєнні знамениті реактивні системи залпового вогню – "Катюші". Ми пройшли курс навчання в місті Арську, що в Татарській АРСР, звідти нас переправили залізницею в Москву, згодом – у Підмосков’я, на Західний фронт.
У складі дивізіону нашому теперішньому землякові довелося і снаряди підносити до автомобіля-міномета, і підвозити ці снаряди на бойові позиції, і готувати ці самі позиції до бою, і навіть опікуватися харчуванням свого екіпажу, а це – тринадцятеро людей.
– Наш дивізіон у Підмосков’ї весь час перекидали з місця на місце, – розповідає Микола Іванович. – Ми своїм вогнем надавали підтримку нашим військам як у наступі, так і в обороні, побували в різних частинах не лише Московської області, а й Смоленської, Тульської, Орловської. Під час цих постійних змін позицій я був поранений. Навесні 1943 року зі своїм екіпажем у складі 40-го окремого гвардійського мінометного дивізіону брав участь у бойових діях на Другому Українському фронті. Ми визволяли Дніпропетровську, Кіровоградську, Одеську області. На Кіровоградщині брали участь у вигнанні окупантів з Шарівки, Пантаївки, Новоукраїнки, Олександрії та інших населених пунктів. У самому Кіровограді після його визволення дивізіон перебував два дні, а наш екіпаж розмістився в обійсті на вулиці Садовій. Та невдовзі ми рушили далі. У Молдові мене та ще кількох моїх товаришів підкосила куряча сліпота: уночі геть нічого не бачили й не могли із цим нічого вдіяти. Опинився в харківському госпіталі, вийшовши з якого, перекваліфікувався з артилериста на авіатора, бо в армії, особливо на війні, ніхто накази не обговорює, а виконує їх. Мене з пересильного пункту за наказом командування було направлено в авіаційний полк, що дислокувався в райцентрі Карлівці Полтавської області. Там я вже був старшиною роти 69-го аеродромно-технічного батальйону, яким командував полковник Енбеков (він у подальшому моєму житті відіграв дуже важливу роль). Через деякий час батальйон перебазували на військовий аеродром біля села Жуляни, яке тоді ще не входило в межі Києва. Там для мене й закінчилася війна…
Ішов 1947 рік – дев’ятий рік перебування Миколи Панченка у війську. Той, хто служив строкову службу, знає, наскільки нелегко бути декілька років далеко від дому, від рідних, та ще й у незвичному для вчорашньої цивільної людини військовому середовищі. А тут – дев’ять років, та ще частина з них – на фронті. Тож не дивно, що Микола Панченко вирішив подати рапорт на звільнення з армії. Разом із дружиною (на той час він уже був одруженим) старшина повернувся до рідної Березової Луки. Жив спочатку там, а потім на Кіровоградщині – у Новому Стародубі. Працював водієм на цукрозаводі, у колгоспі, радгоспі. Одного разу випадково в Кіровограді зустрів свого колишнього командира – полковника Енбекова, який і запропонував йому повернутися до армії.
– Так я знову надів погони, – продовжує ветеран. – І почав служити старшиною роти охорони військового аеродрому в Кіровограді, згодом – у секретній частині військового льотного училища, яке певний час було в нашому місті. А після його розформування – начальником секретної частини 190-го винищувального полку, що базувався на аеродромі в Канатовому, де прослужив тринадцять років і вийшов у відставку 1973 року.
Та армійський гарт, який пройшов Микола Іванович за час служби, зробив з нього людину, яка не звикла відлежуватися на печі. Тож ветеран пішов працювати на наш місцевий авіаремонтний завод, який мав статус військової частини. І вже лишень після багатьох років роботи на підприємстві вийшов на заслужений відпочинок.
– Трудився я доти, поки міг, головним для мене завжди була робота. А оскільки вона тривалий час пов’язувалась із секретною частиною, то мені потрібно було бути пильним, звідси – і дисциплінованість, згодом це стало звичкою. Загалом, саме робота для людей мого покоління була пріоритетом усього життя. Усі ми тяжко трудилися, особливо не замислюючись про винагороду…
2010 року гвардії старшині Миколі Панченку, який разом із фронтовим стажем має загальний стаж військової служби у 35 років, було присвоєно звання полковника у відставці. Він має чимало нагород, серед яких – ордени Вітчизняної війни 2-го ступеня та “За мужність” 3-го ступеня, медаль “За оборону Москви”.
