Над приміщенням колишнього готелю «Україна» на площі Героїв Майдана в Кропивницькому поряд із Державним прапором України вже тривалий час майорить кримськотатарський. Він символізує боротьбу кримськотатарського народу за свої права, відновлення державного суверенітету й територіальної цілісності нашої держави.
У цій боротьбі після окупації півострова 2014 року російськими військами беруть участь українські й закордонні політики, дипломати, ті мешканці Криму, які не примирилися із його крадіжкою і встановленням у Криму окупаційного російського режиму. Там тривають репресії. Останні з них відбулися 17 лютого, коли працівники ФСБ прийшли з обшуком у сім будинків кримських татар і затримали шістьох осіб. Їм інкримінують участь в організації «Хізб ут-Тахрір», яку в Росії визнано терористичною. За словами українського омбудсмена Людмили Денісової, дії окупантів порушують презумпцію невинуватості, права на свободу і особисту недоторканність, обшуки відбулися без наявності відповідних судових рішень, документів та адвокатів.
Активною учасницею боротьби за повернення Криму до складу України є й перша заступниця міністра закордонних справ нашої країни Еміне Джапарова, яка виступила наприкінці січня в столичному Українському кризовому медіацентрі перед журналістами з Кіровоградської області й розповіла як про свій особистий досвід, пов’язаний із початком окупації, так і про дипломатичні кроки Міністерства закордонних справ України, спрямовані на привернення уваги світу до загарбання Криму Росією й необхідності відновлення справедливості – повернення його до складу України.
Півострів для військових і ФСБ
Коли «зелені чоловічки» увійшли до Криму й почали там порядкувати, а «Самооборона Криму» (часто переодягнені співробітники ФСБ) допомагати їм, Еміне Джапарова працювала журналістом на першому кримськотатарському телеканалі ATR, який, як і всі інші не підконтрольні Кремлю засоби масової інформації на півострові, пізніше змушений був покинути Крим і стати його голосом уже на «материку» української землі.
– Я маю можливість отримувати інформацію безпосередньо від своїх рідних про те, що відбувається насправді в Криму, а не ту, яку малює російська пропаганда. Мій тринадцятирічний брат, який вчиться в керченській школі, розповів, що за кілька днів до російських маршів за Навального до них у школу приходили люди в цивільному й попереджали, що якщо хтось візьме участь у цих заходах, то матиме великі проблеми, – розповіла посадовиця. – Інший родич, що вчиться в медичному університеті, сказав, що адміністрація розмовляла з усіма студентами й попередила про виключення в разі участі в будь-яких протестних акціях. Мій тато в Керчі багато років очолював лікарню і як хірург врятував багатьох. Коли прийшли російські окупанти, то вирішив піти з роботи, щоб не мати справу з ними. Хоча йому й надходили пропозиції щодо підвищення. Та він стоїть на принциповій проукраїнській позиції, його знають як активного учасника кримськотатарського руху. Батька двічі викликали в прокуратуру й ставили різні питання. І ще й через мою посаду дають зрозуміти, що стежать за ним. Зі своїми батьками я неодноразово говорила про переїзд. Але тато розповів, що коли вони з мамою були в моєму віці наприкінці 1980-х років, то з двома валізками й зі мною на руках приїхали в Крим і два роки тинялися по різних квартирах. Коли спецслужби дізнавалися, що кримські татари винаймають житло, то змушували власників спроваджувати моїх батьків.
Мама – стоматолог, тато – хірург. Коли вони приходили в лікарні, де потрібні були медпрацівники, то як тільки розгортали їхні паспорти, де була вказана національність: кримський татарин і татарка, то одразу ж казали, що такі спеціалісти вже не потрібні. Мама якісь соління робила, торгувала, бо виживати треба було. А тато щодня ходив у міськвиконком добиватися справедливості… Вони пройшли важкий шлях боротьби за свою Батьківщину. Тому не можуть уже бути будь-де, адже десятки років кримські татари у вигнанні мріяли повернутися в рідний край. І хай там як, але вони хочуть залишатися і провести своє життя вдома. Через питання безпеки я не відвідую Крим, але дуже сумую за ним і за рідними. Це спонукає мене до постійної роботи, боротьби за майбутнє повернення Криму.
Там зараз будують дороги європейського рівня, з’явилися нові в’язниця, величезний міжнародний аеропорт. Але, окрім російських літаків, жодні інші не літають. Є нові лікарні, школи й дитсадки. Але все це для співробітників ФСБ й армійців, яких десятками тисяч привозять у Крим, та їхніх дітей. Тобто якщо будь-хто приїде на півострів, то побачить, що у Криму дійсно щось відбувається, це така собі путінська вітрина величі. Житло будують, інфраструктуру розвивають, але насправді дійсність є іншою – це відсутність свободи, страх, самоцензура величезна. Я помітила, що коли люди приїздять звідти, то говорять не вголос, а підсвідомо шепочуть, коли розповідають про Крим.
З моїм братом трапилася дуже характерна історія з учителькою російської мови та літератури (зараз у Криму це – головні предмети). Кожні 5–10 хвилин, коли урок починається, вона проводить політагітацію: розповідає, як погано було за України і як гарно з Росією. Рік тому обрала тему для агітації «Російська мова» й каже: «Все, кто говорит на русском языке, это теперь русские люди». А як же українці й кримські татари, які теж розмовляють російською мовою, але не є росіянами, спитав брат. Учителька дуже роздратувалася запитанням і відповіла: «Успокойтесь, перестаньте уже мечтать. Не вернется ваша Украина!» Такою є кримська дійсність, і це такі викладачі, юристи, які інтегрують Крим у російський правовий простір. І така політика є традиційною для Росії. Так само робили й 1944 року, коли виселяли корінне населення й завозили росіян. І у XVIII сторіччі, коли Катерина ІІ здійснила анексію Криму. Усіх, хто не вклонився їй, репресували, одна третина кримськотатарського населення перебралася тоді в Османську імперію.
За час нинішньої окупації кількість російського військового персоналу в Криму набагато збільшено, зараз там – 32 500 військових, а до 2025 року заплановано довести його до 43 тисяч. Це більше за армії деяких європейських країн. Відбувається підготовка інфраструктури для розміщення ядерної зброї. Тривають незаконні обмеження судноплавства. Різними військовими навчаннями Росія займає акваторію Чорного моря й таким чином блокує прохід суднам, демонструючи своє домінування. І це не лише політичний крок, а й психологічний. Насильницька зміна демографічного складу – одна з найбільших проблем. Репресіями проти кримських татар та інших налаштованих проукраїнськи громадян Росія виштовхує їх із Криму. За різними оцінками, десь близько 60 тисяч громадян України вже покинули півострів. А Росія активно завозить російське населення: приїхало вже пів мільйона цих людей – військові, консультанти, бюрократи, викладачі російської мови й літератури.
Тепер у Криму замість пахлави – «хворост в меду»
Еміне Джапарова – свідок кримських подій, коли на півострові з’явилися «зелені чоловічки» і «Самооборона Криму» разом з ними заповзялася встановлювати російські порядки. Про це вона оповіла так:
– Розповім про три історії, які занурили мені в ту репресивну дійсність. У день так званого референдуму 16 березня 2014 року у Крим з’їхалися сотнями журналісти з усього світу, аби зрозуміти, що ж відбувається. У невеличкому залі державного телеканалу проводили пресконференцію представники «нової влади». І от вузький прохід до сцени займає чолов’яга у футболці з написом Russia і ставить свої штатив і камеру та починає знімати. Він заблокував будь-який фізичний прохід до сцени. До нього підходить європейський журналіст і просить посунути камеру і штатив. На що чоловік з лайкою відповів: «Крым теперь – моя земля. І не тебе теперь тут диктовать мне, где стоять!» Я перебувала за метр від них. З одного боку, була шокована почутим, а з іншого – через цей епізод відбувалося реальне занурення в те, що ж відбувається в Криму.
Другий епізод стався тоді, коли на півострові працював спеціальний представник Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна нідерландський дипломат Роберт Серрі. Він мав давати пресконференцію в готелі «Москва» у Сімферополі. Минає пів години, уся журналістська братія чекає на нього, минає година, а його немає. Я почала з’ясовувати через усі можливі канали, де ж цей високий представник. І тут до мене доходить інформація, що його схопили й тримають в одному із сімферопольських МАФів під назвою «Віденські булочки». Одразу вирішую (а я тоді працювала з британськими журналістами, яких потім за інтерв’ю з Робертом Серрі відзначила королівська журналістська академія) їхати туди. Приїхали, самооборона нас впустила, у Роберта Серрі очі перелякані, йому ставлять ультиматум: або він у найближчі години вилітає з Криму, або йому ніхто не гарантує безпеку. Тоді той зв’язався зі штаб-квартирою ООН, дав нам інтерв’ю, розповів про свої враження від подій і сказав, що можемо з ним вилетіти в Стамбул. А я ще й не задумувалася, як вибиратимуся з усього цього. Посадили нас у бусик, поряд сіли озброєні люди, привезли в аеропорт, а там питають у дипломата, показуючи на мене: «А хто це така? Ми гарантуємо безпеку вам і вашій помічниці, а цій жінці ніхто нічого не гарантує». І тоді Роберт Серрі, і я дуже вдячна йому за це, сказав, що поки мені не нададуть гарантій безпеки, він з місця не зрушить. Пів години окупанти про щось розмовляли, а потім під конвоєм вивели нас у віпзону сімферопольського аеропорту, звідти спецпредставник Генерального секретаря ООН полетів у Стамбул, а я завдяки родичам-чоловікам і охороні Мустафи Джемілєва тишком-нишком з того аеропорту вибралася.
І останній епізод: через кілька місяців після окупації, коли ми з чоловіком уже вирішили виїжджати з Криму, я повезла дітей на пляж в Алушту. І бачу, як одна жіночка ходить там із тацею пахлави. До неї підбігає хлопчик і питає, що то. А вона йому відповідає: «А это, мальчик, хворост в меду». І в мене тоді всередині все перевернулося. Мені тато розповідав, що коли вони з мамою поверталися із депортації, то в Бахчисараї їм пропонували «южнорусские пирожки», тобто чебуреки. Так окупанти паплюжать усе, що належить корінному народові Криму, вони дійсність реальну заміщують своєю, можуть посадити будь-кого до в’язниці за слова, що Крим – це Україна. І за будь-який опір людей карають…
Середньовіччя у ХХІ сторіччі
Нині політика України щодо Криму базується на політико-дипломатичному шляху боротьби. Це – низка дипломатичних ініціатив на рівні двосторонніх відносин з країнами й на рівні міжнародних організацій – Ради Європи, ООН тощо. На своєму засіданні 16 лютого Верховна Рада України ухвалила постанову про звернення до Європарламенту та інших міжнародних альянсів та об’єднань щодо засудження окупації Росією Автономної Республіки Крим. Цю Постанову
№ 4655 підтримали 314 парламентарів. Рада направила звернення до Організації Об’єднаних Націй, Європарламенту, ПАРЄ, парламентських асамблей ОБСЄ, НАТО, ОЧЕС (Організація чорноморського економічного співробітництва), урядів і парламентів держав світу щодо засудження окупації Криму, порушень прав і свобод людини на тимчасово окупованих територіях та щодо звільнення політв’язнів – громадян України. Основними положення звернення є заклики щодо продовження політики невизнання спроби анексії Криму. У заяві йдеться про консолідовану міжнародну взаємодію для відновлення територіальної цілісності України, у тому числі в рамках дипломатичної ініціативи «Кримська платформа». А 14 січня ЄСПЛ (Європейський суд з прав людини) виніс перше рішення у справі «Україна проти Росії» щодо Криму. ЄСПЛ визнав прийнятними 14 пунктів із 17 скарги на порушення прав людини, поданої Україною проти Росії щодо Криму.
У Криму нині відбувається примусовий призов до збройних сил РФ: на сьогодні приблизно 28 тисяч мешканців Криму були призвані до російської армії. Проходять мілітаризація освіти й пропаганда війни серед неповнолітніх – юнармії, лінійки, військові однострої, 9 Травня, Друга світова війна, перемога в ній – усе це дуже активно інтегрують навіть у дитячі садочки, не тільки до шкільної програми. Тривають політичні переслідування, ув’язнено більше 150 українських громадян: за релігійні переконання, є справи так званих шпигунів, диверсантів, будь-хто, хто їде в Крим з українським паспортом, може потрапити за ґрати. Наявні утиски національних меншин і расова дискримінація: предмет «українська мова» доступний зараз тільки для 0,2 відсотка кримських учнів. І хоч задекларовано, що російська, українська та кримськотатарська мови – державні у Криму, однак всюди панує російська. Навіть у кримськотатарських школах підручники – російською мовою. Якщо хочеш вивчати кримськотатарську або українську, то їх ставлять десь дев’ятим предметом факультативно, коли дитина просто фізично не спроможна її опановувати. І, звісно, батьки пишуть відмову. Відбувається придушення релігійних свобод: громаду ПЦУ виселили з головного собору в Сімферополі й ухвалили, що храм ПЦУ в Євпаторії знесуть. Відключено всі українські електронні ЗМІ.
Але виник такий феномен, як громадянська журналістика. Це люди, які не мають фахової освіти, з планшетами, смартфонами приходять на обшуки, які відбуваються у Криму, знімають і викладають побачене в соціальні мережі, ходять на судові процеси, що мають політичний характер. До них почали приходити співробітники ФСБ, попереджати і знаходити підстави для арешту. І на сьогодні у Криму вісім таких громадянських журналістів – за ґратами. Тортури, страти, насильницькі зникнення дуже активно тривали з кінця 2014 до 2017 року. Десятки людей просто викрали, аргументи ж від ФСБ для родичів такі: «Вони в Сирію подалися воювати». Тривають спроби включення Криму в російське правове поле: за інформацією Міністерства закордонних справ України, більше трьох тисяч законів і підзаконних актів уже прийнято для інтеграції Криму в російський правовий простір.
Щоб легітимізувати російський статус Криму, Росія вдається часто до екзотичних інструментів. Там проводять більше чотирьох десятків різних міжнародних форумів на різні теми: рибальство, садівництво, нумізматика тощо. І намагаються привезти іноземців, а потім ЗМІ їх показують. І росіяни формують уявлення, що світ тепер сприймає кримську російську дійсність. Намагаються туди заводити бізнес, із Сирією активно торгують. Сергій Аксьонов, провідник окупації, не раз їздив на Близький Схід домовлятися про експорт зерна. Це при тому, що немає води, але експорт зерна з Криму є. Тобто йдеться про реекспорт: росіяни в Крим, а з Криму – до Сирії. Таких методів класичних і гібридних ціла низка, коли Росія намагається показати, що Крим – російський. Активно запрошує в гості міжнародних спостерігачів, але нікого не впускає, жодна міжнародна моніторингова місія в Крим не в’їхала, бо росіяни кажуть, що Крим – це територія Росії, тож їхати туди треба через неї. Україна ж вважає це порушенням українського законодавства, а в’їзд міжнародних спостерігачів має відбуватися через нашу територію.
На спробу залучення іноземних кампаній до проєктів у Криму МЗС України одразу реагує. Через дипломатичні канали, наших послів у столицях доносить цю інформацію. І компанії можуть відступити, якщо їм дорога їхня репутація.
– Для Росії Крим – це військова база, там вкладають мільярди у військові частини. Росія має в Чорному морі сім субмарин, що більш ніж достатньо для контролю всієї його акваторії. Тому це не локальна проблема України, а загроза і Чорному морю, і Азовському, і всім країнам причорноморським. Росіяни вже й торгові судна блокували і їхній прохід в українські порти. Ця загроза поширюється й на Середземномор’я, Північну Африку, Близький Схід, куди Україна експортує зерно, – зазначила Еміне Джапарова. – Ми маємо постійно розмовляти зі світом, щоб тема Криму не зникала з міжнародних майданчиків. Саме тому Міністерство закордонних справ України торік ініціювало створення діалогового майданчика «Кримська платформа». Його мета – обговорення на міжнародному рівні можливих шляхів деокупації Криму. Заплановано, що «Кримська платформа» діятиме на чотирьох рівнях. Перший – політичний рівень самітів за участі глав держав. Другий – рівень міністрів закордонних справ, міжнародні заходи на кримську тематику на майданчиках ООН, ОБСЄ, Ради Європи тощо. Третій – парламентський рівень, із залученням парламентських асамблей НАТО, ОБСЄ та РЄ. Четвертий – експертний рівень.
Діалоговий майданчик стане постійною трибуною
«Кримська платформа» спрямована на те, аби тема Криму постійно була на вустах у всьому світі, вона має багатовимірний, координаційний характер. До платформи входитимуть ті країни, які солідаризуються і підтримують Україну в її прагненні до відновлення територіальній цілісності. Стратегічна мета будь-
яких українських зусиль – деокупація. А тактична, особливо коли йдеться про політико-дипломатичний шлях, – зробити так, аби про Крим говорили. Тобто утримання теми в порядку денному різними способами: заходами, деклараціями, резолюціями, заявами, реагуванням. Тобто всіма наявними інструментами політико-дипломатичної боротьби.
– Першочергове завдання «Кримської платформи» – це політика невизнання окупації і зміцнення санкцій як інструменту тиску на Росію. Захист прав людини і кримських татар як корінного населення, питання безпеки, економіка та екологія – це пріоритети. Формати роботи – не взаємозалежні, але взаємодоповнювальні, – пояснила Еміне Джапарова. – Перший рівень – глави держав і урядів. Двадцять третього серпня ми проводитимемо Кримський саміт, підготували вже більш ніж сотню запрошень. Це має бути величезний міжнародний захід, прецедентів якому в Україні ще не було. Заплановано ухвалити політичну декларацію: країна, яка приєднуватиметься до неї, засвідчить, що ніколи не визнає зміни статусу Криму, продовжуватиме докладати зусилля для відновлення справедливості й засуджує всі злочини росіян у Криму. Наступний рівень – міністрів закордонних справ, постійний обмін інформацією, аналітикою, дослідженнями. Тобто наше завдання як дипломатів – більш широке і якісне інформування про те, що таке Крим.
Далі – рівень парламенту, у грудні 2020 року у Верховній Раді України зареєстровано міжфракційне депутатське об’єднання «Кримська платформа», учасники якого фокусуються на двох завданнях: внутрішньому і зовнішньому. Внутрішнє – це ухвалення низки законів, наприклад, про політичних в’язнів, визначення яких зараз доволі розмите, скасування закону про вільну економічну зону в Криму, ухваленого ще 2014 року. І зовнішній вимір парламентського рівня – залучення груп дружби, коли депутати через групи дружби з іншими країнами говоритимуть про Крим. І в парламентських асамблеях різних міжнародних організацій формуватимуться неформальні об’єднання з депутатів із інших країн.
Важливим є й рівень експертної мережі. Проведено величезну кількість консультацій і з громадськими діячами, і з низкою експертів. Свою роль МЗС України бачить, з одного боку, у створенні асоціації експертної мережі, а з іншого – залученні донорів, щоб експерти мали фінансування на те, що вони й так роблять, могли працювати з якісною аналітикою, проводити дослідження, які ми потім використовуватимемо на всіх інших рівнях. І так само експертна дипломатія: через українські посольства у світі шукатимемо інституції, громадські об’єднання й організації, які готові проводити заходи, дослідження, готувати публікації, присвячені темі Криму.
Плануємо зустрічі «Кримської платформи» робити щорічними. Ясно, що саміт не буде таким, але щорічними – зустрічі міністрів закордонних справ у рамках різних форматів, організацій, активна діяльність експертної мережі. У межах «Кримської платформи» заплановано проводити щорічний міжнародний форум з питань безпеки, який відбуватиметься в Одесі. Тобто ідеї є, плани великі. Зараз ми – на стадії залучення до цих рівнів реальних людей. І задумували їх так, що якщо якийсь вимір не працюватиме, то це не заважатиме іншим. Тобто взаємодоповнювальні, але не взаємнозалежні. Виходимо з того, що все велике починається з малого, що важливо починати з першого кроку й потроху робити системніші речі.
Будь-яка міжнародна ініціатива, особливо в контексті політико-дипломатичного шляху, де є декларації, і вони є ключовим інструментом, не повернуть територію, це тільки тактичне завдання. Я особисто вважаю, що Росія буде трансформуватися. І коли це відбуватиметься, то ми як країна маємо бути готовими до цього, щоб у цей момент, а це «вікно» не буде широким, ввести до Криму свої війська. Або знайти інший інструмент і повернути Крим. І завдання це для всього суспільства, це ж не тільки справа міністерства, має бути запит на боротьбу і від суспільства. Тобто наші люди повинні розуміти, що тема відновлення і збереження територіальної цілісності стосується всіх громадян України…
Матеріал підготовлено в рамках спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
