Водогін у Єлисаветграді було збудовано в 1897 році. Перших чотири роки він знаходився в управлінні інженера М.Алтухова (який його створив), потім став власністю міста. За 15 років довжина водогону збільшилася в два рази. Питаннями водо- та електрозабезпечення займався талановитий інженер-технолог Є.Тамм, чия діяльність у нашому місті заслуговує поваги та довгої пам’яті. Він досліджував нові місця (балки на Кущівці та Завадівці) для розширення мережі водогону. 19 березня 1914 року на засіданні Товариства охорони народного здоров’я було зачитано лист інженера Тамма, в якому він висловив свою думку стосовно майбутнього будівництва туберкульозного санаторію на 30 місць на Озерній Балці. Інженер вважав, що вибір ділянки забудови невдалий, оскільки там знаходяться "водосборы горводовода" і сусідство санаторію може погано вплинути на склад води.
За проектом Тамма було збудовано міську електростанцію, яку ввели в дію в 1907 році. Як свідчать дані міністерства фінансів, на той період лише 86 міст імперії мали електроосвітлення. Тамбовський міський інженер приїздив для ознайомлення з досвідом єлисаветградців, пов’язаним із забезпеченням міста електроенергією. У 1909 році до Єлисаветграда прибув представник фірми Вестгауза, маючи на меті перевірку обладнання, встановленого на міській електростанції. Газета "Голос Юга" повідомляла про результати інспекційної поїздки інженера фірми: місто повинно було заплатити за виконану роботу 10 тисяч карбованців, але комісія вирішила вирахувати із цієї суми 700 карбованців за незначну роботу, яку фірма мала б виконати за свій рахунок. Виходить, що чиновники не поспішали розбазарювати кошти міського бюджету. Стан енергозабезпечення обговорювався на засіданнях (навіть надзвичайних) міської думи. Дискусія з цієї проблеми неодноразово відображалася на шпальтах газет. Так, на засіданні міської думи, що відбулося 12 жовтня 1909 року, вирішувалося питання про забезпечення залізничного вокзалу електроенергією. Як аргумент "за" було представлено розрахунки, що при розцінці 10 коп. за кВт міська казна матиме річний прибуток в розмірі 6600 крб. Для приватних же споживачів був визначений тариф 26 коп. за кВт, і користуватися цим благом цивілізації вони могли лише з 17.30 до 21.00. Та це не зупиняло городян клопотати перед міськуправою про підключення їхніх помешкань до електромережі. З цього приводу на засідання міськдуми запрошували Тамма, де він давав пояснення, що з огляду на перевантаженість електростанції та відсутність резервних машин підключення нових користувачів неможливе. У 1912 році, зважаючи на збільшення попиту на електроенергію, управа відкрила другу електростанцію.
А ось – цікавий факт, який свідчить про державницьку, як тепер кажуть, позицію єлисаветградської влади при вирішенні міських проблем. У січні 1915 року, коли гриміла Перша світова війна, міськуправа Уфи звернулася до єлисаветградської з проханням повідомити, чи має міська електростанція запаси вугілля для роботи вуличних ліхтарів. Інженер Тамм дав позитивну відповідь, але зазначив, що вугілля занадто різнорідне (тому що закупівля його ведеться в різних місцях) і виникає потреба в заміні самих ліхтарів. Єлисаветградська управа звернулася до уряду з проханням дозволити запуск ризького заводу "по изготовлению углей", котрий закрили як німецьке підприємство.
У 1910 – 1914 роках у місті з’явилися нові трамвайні маршрути, які пролягали по мосту, вулицях: Великій Перспективній, Дворцовій, Петрівській, Михайлівській. На засіданнях думи обговорення "трамвайних справ" не було рідкістю. Влада, допускаючи можливість збільшення розміру плати за проїзд на нових або подовжених лініях, не давала згоди на встановлення вартості квитка 10 коп. за проїзд з пересадкою та 7 коп. – прямого напрямку.
Єлисаветград розростався за рахунок передмість. Це викликало потребу в будівництві мостів, "устройстве мостових", подовженні вулиць, тому місцеві газети повідомляли, що на Катранівці, в Сугоклеївському селищі відбулася "прорезка новых улиц", зведено Миронівський міст, по якому можна потрапити з Бикової вулиці до центру міста.
І тепер кіровоградці бачать міст цікавої архітектури, дозвіл на будівництво якого дала міськдума 25 лютого 1913 року. Акціонерне товариство Р. та Т. Ельворті дістало право збудувати через Анненський провулок "висячий міст" для з’єднання заводських корпусів. Договір уклали представник міськуправи С.Гангеблов та повірений АТ англієць А.Д.Юнгман. Умовами договору передбачалося, що термін використання мосту (який має бути збудований через рік) – 50 років. Товариство повинне вносити щорічно 50 крб. за використання міської землі. Крім цього, АТ брало на себе витрати з мозаїчного замощення частини вулиці Вигінної від початку Костельної до Анненської, а також ділянки від Анненської до Чигиринської. Зазначалося, що міськуправа теж братиме участь у замощенні вулиць і виділить на це 4 тисячі карбованців.
Статистичні дані, опубліковані в щорічному додатку до газети "Голос Юга", свідчать, що витрати з міського бюджету на благоустрій в 1912 році зросли на 74636 крб. порівняно з 1902 роком. Це ж джерело повідомляє, що на 1 січня 1913 року замощено 31012 кв. саж. міських вулиць. Технологічний процес мав свої особливості. Так, для замощення Дворцової вулиці використовувалися тесані кубики ("осколки"), а для Олексіївської – цільні шматки ("ряди"). Матеріал для бруківки використовували з місцевих кам’яноломень. Стан тротуарів не залишав байдужою місцеву владу. Поліцмейстер давав вказівку приставам зобов’язувати домовласників "под личную ответственность следить за устройством тротуаров". Ті, хто не звертав увагу на вимоги, притягався до відповідальності. Було введено заборону на провіз по місту сипучих речовин без брезентового покриття. Власники, які мали візницький промисел, давали підписку про виконання даної вимоги. У жовтні 1909 року на засідання міськдуми виносилося питання про встановлення плати за тимчасове перекриття тротуарів при проведенні будівельних робіт. Нововведення знайшло підтримку не у всіх гласних. Свою думку вони висловили на шпальтах газет: "Пусть управа покажет обивателю пример, заплатив хоть в пользу какого-нибудь благотворительного учреждения "сколько следует" за занятие улицы и тротуара! Сколько времени она занимает строительным материалом улицу перед зданием думы?"
Ознакою технічного прогресу стало активне використання на початку ХХ століття телефонного зв’язку. Місцева телефонна станція невпинно розширювала свою мережу: в 1909 році вона мала 220 абонентів, а в лютому 1915 року – 512.
З початком Першої світової війни розпочався складний період в діяльності місцевої поштово-телеграфної станції. Відчувався брак кадрів. У 1915 році було оголошено про наявність 18 вакансій, на роботу запрошувалися чоловіки, які мали освіту, не нижчу міського училища, та жінки з гімназійною освітою і обов’язковим знанням однієї іноземної мови. Та все ж начальник Одеського поштово-телеграфного округу Воронков, оглянувши того року нове приміщення єлисаветградської пошти, відзначив, що війна не вплинула на розвиток у нашому місті служби, яку він контролює.
Цікавою подією в житті Єлисаветграда стала підготовка до участі у Всеросійській виставці міського благоустрою, проведення якої планувалося в 1913 році в Петербурзі. Організатор виставки – Імператорське російське технічне товариство – мав на меті надати допомогу органам міського самоврядування в "постановке городского благоустройства согласно требованиям науки и техники". Передбачалося, що при виставці працюватимуть спеціальні з’їзди, на яких розглядалися б питання, пов’язані з плануванням територій, замощенням вулиць, установкою холодильного обладнання та іншими важливими сферами життєдіяльності сучасного міста. На виставку запрошувалися представники європейських фірм. 17 листопада 1912 року в Єлисаветграді відбулося засідання міськдуми, на якому розглядалася можливість участі нашого міста в роботі виставки. А напередодні гласний І.Дубринський у своєму клопотанні зазначив про необхідність "присутствия" єлисаветградської делегації в Петербурзі і звернув увагу своїх колег на те, що вже було пропущено подібні виставки в Берліні та Катеринославі. Були й скептики, які казали, що "наши бочки Петербургу не нужны". Слушною визнали пропозицію міського голови Г.Волохіна послати в столицю моделі, креслення, картограми, які б демонстрували галузі міського життя та господарства. До роботи залучалися П. Рябков, Є. Тамм, В. Любельський.
Зрозуміло, що науково-технічний прогрес не міг не змінити Єлисаветград, його душу, колорит. Та архівні документи свідчать, що процес урбанізації тут на початку XX століття проходив не безконтрольно, що посадовці місцевого самоврядування сприяли гармонійному розвитку міста (може, тому Єлисавеград і "не загубився в імперській глушині".) Маю на увазі й своєрідність єлисаветградської архітектури, і піклування влади про озеленення міста (свята деревонасадження організовувалися і в роки Першої світової війни), і про намагання створити городянам зручні умови для життя (наприклад, дума відмовила інженеру Ч.Шопинському в його клопотанні про побудову чавуноливарного та механічного заводу на розі Вокзальної вулиці та Дворцового провулку, тому що Ковалівка вже густо заселена і там "неможливо буде скоро дихати"). І якщо вчені – наші сучасники пророкують перетворення наших міст на бетонні джунглі, не треба прискорювати це безрадісне майбутнє.
Лариса ПАСІЧНИК,
головний спеціаліст держархіву в області
