25-й кадр Володимира Товкайла, або Алюзії нового середньовіччя

«25-й кадр». Під такою назвою в галереї «Моє місто» у Світловодську Кіровоградської області відкрилася виставка творів Володимира Товкайла - знаного українського художника, лауреата обласної премії в сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна в номінації «Новітні спрямування» (2014). Сюжети  його картин -  завжди притча, іноді - казкова, іноді  парадоксальна, як нинішня виставка.

Вікіпедія визначає поняття «25-й кадр або сублімінальна реклама» таким чином: підсвідоме повідомлення, підсвідомі подразники (стимули) – вигадана методика впливу на свідомість та підсвідомість людей за допомогою вставки у відеоряд прихованих повідомлень у вигляді додаткових кадрів.

Невеликий виставковий зал заповнюють 25 робіт, кожна з яких, неначе дорогоцінний камінчик, сяє яскравим світлом живописного колориту, нагадуючи про душевні настрої співжиття людини і природи, спонукаючи до подорожі у світ особливого власного космосу думок, мрій, сподівань на дорозі пошуку таємного ключа розуміння реальності. «Рубіновий вечір», «Хочу туди», «Вечір», «Хатинка», «Рожевий настрій», «Біле на білому» – прості сюжети цих творів знайомі кожному, вони навколо нас, і ми є їхніми свідками та учасниками від самого дитинства. Дитинство – саме тоді, пізнаючи світ, ми сприймаємо його, як набір алюзій невідомого, носіїв нових відчуттів, запахів, кольорових бризків сонячного та місячного сяйва - своєрідних відбитків видозмінної реальності, що миттєво усвідомлені та зафіксовані нашою пам’яттю, залишаються з нами назавжди. Рухаючись у підсвідомому, неначе 25-й кадр кіноплівки життя, вони завжди присутні і виникають у критичні моменти, як нагадування про щось важливіше за сьогодення, щемне і давно забуте, викликаючи незрозуміле душевне хвилювання, коли видається, що таке поняття, як душа, взагалі не існує, засипане сміттєзвалищем інформаційного непотребу та раціональної механізації матеріального світогляду. Вони як ключ до саморозкодування сучасності, переданий нам від батьків з діда-прадіда.



Це – наш особистий 25-й кадр, що відмикає двері порталу космічної безмежності життєвих устремлінь, розуміння існування особистого майбутнього, частинки якого, як фрагменти розбитого дзеркала казкового чарівника, розкидані в безперервному русі суспільного одноманіття, що водночас можуть зібратися в єдину напівмістичну картину заздалегідь визначеного завтра. І тоді рибалки на березі великої ріки стають символічними образами «Небесної риболовлі», зображення міста – відбитком біблійних пророцтв, хата – космічним кораблем, першим і останнім прихистком людини в галактичній подорожі до примарного щастя, а звичний пейзаж українського села звучить англійською «Ukraine village», адже звичайний він лише для нас, а не для всього світу. 

Чи помічали ви, що, часто відправляючи звичне у розділ тривіального,  ми час від часу втрачаємо зв’язок з вічністю? Маленьке щастя щоденного подиху – як легко його втратити. Один удар «Градів» чи якоїсь неймовірної хвороби, придуманої людиною, ошелешеною від новітніх відкриттів, використанні ще більшим дурисвітом задля задоволення власних амбіцій - і все летить шкереберть. Світ, до якого ми звикли, стає безцінним скарбом минулого, згоряючи в полум’ї мозкового безумства. З’являються «Донбас» і «Крим», які більше не асоціюються з працьовитими людьми та красою природи, як умовним Раєм, а з ЖАХОМ ВІЙНИ, реальним Пеклом.

Картина Володимира Товкайла «Йода в Україні. Епізод 108. Оберіг» - маленький фантастичний чоловічок, Майстер Йода з кіносаги «Зоряні війни», що завжди стоїть на захисті Світла з потужною внутрішньою силою та віковою пам’яттю предків, сяючим світловим мечем захищає той самий, знайомий нам з дитинства «Садок вишневий коло хати…» Хтось скаже – стьоб, хтось – данина моді. А як на мене, це новий 25-й кадр останнього покоління народжених в СРСР і  першого – незалежної України. Віддані самі собі, захоплені спокусою свободи, в обіймах корупції і бандитського та чиновницького «беспрєдєла» покоління відеосалонів та відеоігор змінило казкових героїв і лицарів далекого минулого на не менш героїчних, але більш практичних Джедаїв «Зоряних війн» з Майстром Йодою, непереможного професора Індіани Джонса і героїв «Володарів кілець» з далекого Голлівуду. Адже у кожного мають бути свої герої. Це - вони, сформовані думкою пострадянського суспільства, як «втрачені покоління», самостійно пробивали собі шлях до знань та оволодіння I
T-технологіями, стояли на майданах і на захисті Донецького аеропорту, Луганського летовища, проривалися крізь смерть в Іловайську і Дебальцевому, чинили спротив російському агресору, співаючи «Рыцари света, рыцари добра» на борту тральщика «Черкаси», затиснутому ворогом на озері Донузлав, бо вони й були Лицарями Світла в боротьбі проти Темряви новітнього Саурона, кіборгами та джедаями в протистоянні царству Мордора. 

Так зване «втрачене покоління» в реальності виявилося рішучим у відстоюванні власного інтересу, розумінні цінності землі, на якій живуть, самостійним та духовно сильнішим, ніж люди, що примхою долі, пересівши з стільців комсомольсько-партійного активу у крісла високопосадовців, стали політиками незалежної України. І фантасмогоричний сюжет нової картини Володимира Товкайла «Йода в Україні. Епізод 108. Оберіг» - не випадковий збіг обставин життя та моменту художнього пошуку, а своєрідний символ сучасності, в якій національне та традиційне парадоксальним чином злилися з транснаціональним постмодернізмом на перехресті героїки стародавніх епосів та новітніх фентезі, як віддзеркалення реалій епохи нового середньовіччя, народженного, як стверджують філософи, конфліктами та світоглядними протистояннями сучасності.

---