Для багатьох кропивничан волонтерство після початку російської агресії проти України стало гострою потребою, бо не можуть лишатися осторонь біди, яка накотилася на Батьківщину. Чимало з них гуртується в громадському просторі «Кропхаб», що в колишньому Будинку побуту на площі Богдана Хмельницького. Одна з волонтерок – художниця Інна Вишневська, вимушена переселенка із Донецька.
Нині вона вже доволі знана людина в Кропивницькому, у «Кропхабі» реалізує проєкт «Арттерапія»: навчає дітей військових та ветеранів АТО / ООС малюванню. Коли людина бере до рук пензля чи олівця, то відволікається від проблем і страхів, тому така мистецька терапія важлива й популярна серед учнів Інни. А ще вона вчить живопису й інших кропивничан, викладає в приватній школі «Максим», розписує вітражі, скляний посуд. Зараз ця жінка – упевнена в собі людина, а 2014 року війна вирвала родину Вишневських із Донецька й кинула в невідомість. Інна із сім’єю потребувала як матеріальної, так і моральної допомоги. І отримала її, а потім, звівшись на ноги, почала допомагати іншим людям: виходити з депресії, опановувати мистецтво живопису, знаходити те, що дає наснагу й задоволення від життя, віру в себе.
Про те, як Інна Вишневська та її родина знайшли прихисток у нашому мсті та давали собі раду на новому місці, про теперішнє їхнє життя кореспондент «ВГ» розпитав у неї в затишному «Кропхабі».
– Тепер ми з вами – земляки, Інно, а раніше ви мешкали в Донецьку. Що спонукало вас із сім’єю до переїзду в тоді ще Кіровоград?
– Разом із чоловіком, чотирма неповнолітніми дітьми (троє синів і донька) та двома собаками ми приїхали до вас улітку 2014 року. До того часу щасливо жили в Донецьку, біля міжнародного аеропорту, мали крамницю електровиробів. Але війна все змінила: коли нашу вулицю вже вкотре обстріляли, то ми виїхали в Бердянськ. Пробули там близько двох –трьох тижнів і дізналися, що наш приватний житловий будинок згорів, тож повертатися вже нікуди. До того ж, я дуже боялася за чоловіка й синів, старший з яких досягав призовного віку. Піти служити в українську армію – це одне, а не зрозуміло куди й не зрозуміло навіщо в «ДНР» – зовсім інше. Та ще й чоловік мій строкову службу проходив у повітряно-десантних військах, тож його, напевно, не оминули б.
Поки ми розмірковували, що робити і як жити далі, нам запропонували приїхати до Кіровограда, сказали, що це – тихе, спокійне місто, і там ми зможемо розпочати нове життя. Коли приїхали, то відразу відчули різницю, адже Донецьк – мільйонник зі швидким ритмом життя, до якого ми звикли. А тут невеличкий обласний центр, та ще й орендоване житло, діти важко переживали розставання з бабусями, які лишилися в Донецьку, із друзями, однокласниками… Одного разу на батьківських зборах я познайомилася із волонтеркою Інною Колпак (голова громадської організації «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького», що є однією із засновниць «Кропхабу». – Ю. Л.), яка запропонувала підтримку, а вже осінь надходила, й треба було якось одягати-взувати дітей. Тоді ж на площі Богдана Хмельницького волонтери поставили великого намета, де збирали речі для наших солдатів на сході. Я прийшла спитати, чим можу бути корисна, а мені як переселенці допомогли речами та підтримали морально. Ми чергували в наметі, сортували принесені небайдужими людьми речі й продукти, збирали усе це й вантажили на машини, робили консервацію на фронт, хтось плів шкарпетки, хтось шив білизну. Багато чого тоді нашим солдатам не вистачало. Уже через місяці, коли намет згорнули, усю цю роботу волонтери продовжили в складі ГО «Серця матерів Кіровоградщини» (тепер – «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького»), де зараз знаходиться «Кропхаб». Ми й нині не полишаємо наших хлопців на сході: плетемо маскувальні сітки, шиємо медичні маски, пакуємо їжу. Шили тут медичні маски і для медиків, сортували їх і разом із санітайзерами, захисними костюмами й відправляли в міські лікарні. Під Новий рік і до Різдва щороку хлопцям на фронт відсилаємо імбир, лимон і мед, попередньо перекрутивши імбир і нарізавши лимони та перемішавши все це. Виходить дуже корисний для здоров’я продукт. Для цього декілька днів підряд тут збиралися, чистили лимони, колупали мед, бо він трохи загус, збирали посилки. Приходили хлопці, що їхали на фронт, і своїм транспортом відвозили туди зібране. А ще у нас тут постійно відбуваються різні культурницькі заходи. Насамперед – для атовців, але не тільки для них – тут же загальноміський громадський простір.
– Про вас відгукуються як про хорошого педагога й талановитого художника. Але ж до війни ви займалися зовсім іншим…
– Так. У Донецьку ми з чоловіком мали власну справу – у своїй крамниці продавали електровироби. Жили у великому приватному будинку, мали город, на який ішло багато часу й сил, великий двір. Четверо дітей, бізнес і господарство не лишали часу на іще щось вагоме. Але я людина творча, закінчила музичну й хореографічну школи, а перед 2014 роком ще й робила замальовки олівцем у великому зошиті… І от на початку нашого життя в Кропивницькому познайомилася в галереї «Єлисаветград» із художницею Ольгою Краснопольською, яка проводила там приватні уроки живопису. І збагнула: це те, що мені потрібно, чого мені хочеться, що мене може окрилити. Перших два роки займалася щодня по декілька годин: ходила в галерею, малювала, а потім почалися вже й виставки, поїздки. З таких, як я, учнів у галереї виникла група «Муза». Ми разом їздили на виставки у Світловодськ, Олександрію, у Кропивницькому виставлялися практично в усіх артприміщеннях. Решта учасниць «Музи» – теж аматори, усі вони теж прийшли чомусь, бо їм щось треба було у своєму житті міняти. А паралельно я підробляла (картину продала, провела приватний урок, отримала матеріальну підтримку від волонтерів із «Армії спасіння», бо проводила у них безплатні майстер-класи), намагалася допомогти чоловікові, який взяв на себе основний тягар матеріального забезпечення родини.
Діти підростали, ставало легше – і я усвідомила, що хочу й далі йти шляхом художника. До того ж ,треба було прощатися з тим, що було раніше, бути прикладом для дітей, близьких, показати, що життя не закінчилося в Донецьку, брати себе в руки й витягувати із минулого. А як витягувати? Я пишу вірші, але коли починаєш їх писати, то вони всі про війну, біль, горе. Грала свого часу на фортепіано, але на новому місці стало не до нього. Любила читати, але всі книги роздарувала, роздала, бо від читання чомусь не заспокоювалася. А от коли з’явився живопис, то поринала в роботу над картиною й забувала все прикре, почувалася захищеною, і це почало мене заспокоювати.
– З дітьми важко працювати?
– Мені неважко, бо я дуже люблю дітей, тому почала проводити благодійні уроки в «Армії спасіння» з переселенцями, дітьми із психічними ускладненнями, з психологічними травмами, дітьми-сиротами. Коли зміцніла як живописець і з’явилися сприятливі умови для занять у «Кропхабі», то організувала тут артмайстерню для дітей «Посіпаки». Карантин, звичайно, усе ускладнив, але знаходжу вихід і в такій ситуації, працюю з учнями індивідуально. Проєкт арттерапії вже другий рік поспіль виграє в конкурсі проєктів Громадського бюджету Кропивницької міської ради.
Останніх чотири роки виставляю роботи дітей на конкурси, вони чудово працюють, отримують увагу, дипломи, задоволення, і дух суперництва в них з’являється. Роботи ці складні, і хоча діти в мене – від чотирьох років, але малюють на форматі А3 – це як два альбомних аркуші. Треба намалювати олівцем, потім – попрацювати над дрібними деталями, потім – закласти все це фарбою. Для маленької дитини – велика робота. Та вони переважно справляються за декілька занять. Є діти, які хочуть вступити в художню школу. Якщо маленька дитина – то це одна історія. Це легко. А якщо дитині треба надолужувати згаяний час, то намагаюсь допомогти, підтримати, навчити. Є дітки, в яких тато або на фронті, або загинув, або не впорався з пережитим, повернувшись додому. Дуже багато сімей розпалося, де батько лишився живим. Але він сам не може впоратися із собою, втрачає себе. І сім’ї розпадаються не тому, що хтось загинув, а тому, що така психологічна травма і в мами, і в батька. І ніхто не може собі дати раду…
Виїздила в дитячий реабілітаційний центр малювати з дітками-аутистами, з дітьми із ДЦП, проводила майстер-клас у бібліотеці ім. Д. Чижевського з дітьми-аутистами. Де потрібна, туди й біжу, нікому не відмовляю. Мені потрібна моя максимальна зайнятість, щоб нічого дурного в голову не лізло. Якщо я не з людьми, то займаюся вітражами, якимись мініатюрними роботами. Раніше працювала з розміром 70х90, 90х120, потребувала розмаху, щоб упоратися із тим, що нуртувала в мені. А зараз бачу, що заспокоююся. Власні діти потроху підростають, раніше завжди опікала їх і супроводжувала, наставляла й була їм захистом. А тепер розумію, що вже маю бути за їхніми спинами, а не вони за мною. І ось так почала потроху спокійнішати, а разом із цим почали зменшуватися розміри моїх робіт та ускладнюватися техніка їх виконання. Нині маю вже багато мініатюр, виконаних голкою, тоненькою зубочисткою або чимось подібним.
Коли працюю з маленькими дітьми, у яких загинув батько, то їх легше зацікавити малюванням, аніж старших. Зі старшими важче, одна дівчина-підліток, наприклад, чудово пам’ятає свого батька й дуже глибоко занурилася в себе. Її треба звідти, з того дна, витягати, бо інакше все життя пройде із цим болем. І сама з ним не впорається, бо поряд – хоч і рідні люди, але вони допомогти не можуть, бо й самі не в змозі впоратися з бідою. Допомога дітям мене окрилює, дає мені сили. Хоча друзі загинули, вулицю нашу розбито, усі сусіди роз’їхалися по білому світу, ні в кого не склалося так, щоб можна було позаздрити. Усім дуже важко. Загинули сусіди, вчителі, які для моїх дітей були авторитетами. Ми щодня 2014 року дізнавалися, що вже немає то однієї людини, то іншої. Усі куми постраждали, усі діти, які ходили в школу разом з нашими. Школу зруйновано, усі квартири й вулиці біля аеропорту розбито…
– Дорослі учні, певно, потребують не менше вашої уваги, ніж діти.
– Не менше. У «Кропхабі» до мене приїздять дві жінки із селища Нового. Одна з них – уже третій рік, її роботи ми вже виставляли на конкурси, виставки. Їй – за 50, донедавна ніколи не тримала в руках олівця. І от вирішила малювати. Почала і олійними фарбами, і акриловими, і аквареллю, на папері й на полотні. Людина працює на заводі, тобто від живопису була далеко, але, мабуть, у душі мала таку потребу, але до певного часу не було просто поштовху. А 29-річний хлопець із легкою формою ДЦП приїздить завжди із супровідником. То малюють і він, і супроводжувач.
З атовцями проводила майстер-клас у бібліотеці ім. Д. Чижевського. А сюди, у наш громадський простір, для цього вони ще не приходили. Думають, що їм це не допоможе, бояться зробити перший крок. Тому хочу залучити до арттерапії цілі родини. У «Кропхабі» для дітей є іграшки, розмальовки, килимки, на яких вони граються. Тож дитина може побавитися, мама – попити каву-чай, а тато – помалювати. Потім мама може взятися за олівці чи фарби, а батько – відпочити, побачити, наскільки тут комфортно дитині та його дружині, і розслабитися. Або батько може помалювати разом із дитиною чи вся родина разом. Ми не починаємо з якихось обов’язкових завдань. Просто бери олівець, фарби й пробуй творити що-небудь. У «Кропхабі» згодні на будь-який вид творчості в будь-який час. Бо і створювали цей громадський простір передусім для психологічної й фізичної реабілітації учасників теперішньої російсько-української війни й допомоги їхнім сім’ям, забезпечення українських вояків на сході країни харчами, обладнанням та іншими речами. Ми готові до будь-якого співробітництва заради цього й у будь-який час ладні допомогти. У нас тут для ветеранів усе безкоштовно, тепло, є кава-машина, є чай, випічка, яку наші дівчата самі готують. Імбирні пряники печуть, самі роблять цукерки й завжди раді відвідувачам. Ветерани іноді приходять просто так, щоб поспілкуватися чи з нами, чи один з одним. Це також своєрідна терапія, якої вони потребують.
Зараз у нас тут відбувається зміна декорацій: донедавна дві стіни повністю були завішані картинами дітей і художників-аматорів. Тепер планую в цьому приміщенні зробити конкурс дитячого малюнка. А рівно рік тому у нас проходила виставка «Пишу, тому що люблю». Це художники-аматори й учасники студії «Муза» зібралися й організували її. «Муза» існує й досі, ми зустрічаємося, хоча під час суворого карантину, коли галерея «Єлисаветград» не працювала, збиралися по двоє-троє із дотриманням дистанції то в кав’ярні, то в альтанці в мене на подвір’ї. Зараз у Ольги Краснопольської з’явилася маленька майстерня, то ми й там, буває, збираємося, обмінюємося задумами, говоримо про життя. Дівчата стали вже доволі досвідченими в живописі, хтось відійшов, хтось новий прийшов, у когось народилися діти чи онуки, хтось виїхав з міста.
– Наприкінці розмови – два запитання: якими є ваші життєві цінності та чого бракує, на вашу думку, кропивничанам?
– Мої цінності дуже зрозумілі: сім’я – на першому місці, а ще я дуже про-
українська, надзвичайно ціную дружбу й друзів. А про Кропивницький можу сказати, що він затишний, привітний. Та, на жаль, тут треба людей змушувати щось роботи. Заставляти любити свій парк, дороги, провулочки, більше приділяти місту уваги особисто. Щоб біля кожного подвір’я були квітники, чистота, щоб допомагали сусідам, якщо ті не можуть із цим упоратися. Ось це для мене дуже важливо. Бо в нас, у Донецьку, було так, у мене на вулиці було так. Діти між собою дуже тісно спілкувалися. І кожна родина намагалася зробити свої клумбу, поріг, поштову скриньку найгарнішими. Мені цього дуже не вистачає. Не вистачає духу суперництва серед людей за любов до свого міста. Оцієї діяльної любові й бажаю кропивничанам як людина, що вже і себе відчуває частинкою Кропивницького.
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
