Питання, винесене у заголовок, може здатися дивним. Хіба вибори, у ході яких майже половина виборців, що голосували, сказала своє "ні" претенденту, що одержав перемогу, не створили опозицію автоматично?
Відповідь може бути і стверджувальною, і негативною, дивлячись, який зміст вкладати в це поняття. Безпосередній результат виборів — зародження в суспільстві нових протестних настроїв. Віддалений — виникнення організованих груп людей, носіїв опозиційного світогляду. Проблема лише в тім, як і коли ці настрої перетворяться в переконання.
ЯКА ВОНА, ОПОЗИЦІЯ?
Опозицією сьогодні вважають насамперед тих, хто ще донедавна уособлював собою владу. Вони, звичайно, аж ніяк не друзі тим, хто витиснув їх зі звичного життя. Їм є що втрачати, крім суспільного статусу і репутації. І тому в них сильна установка на неприйняття поразки, на необхідність реваншу.
А оскільки недавнє їхнє перебування на вершинах влади, при відомій якості українських законів і чималій кількості "доброзичливців", створює сприятливі можливості для дискредитації, нові керманичі активно користаються цим, формуючи в суспільній думці образ опозиційних лідерів як злочинців і розкрадачів народного добра.
І відомий, часом дуже сильний відгук у суспільстві, велика частина якого животіє в бідності, така політика знаходить. Тим більше, що, на мій погляд, збільшує це суспільне неприйняття непомірна амбіційність ряду політиків.
Деякі опозиціонери, що займали до помаранчевої революції високі посади у виконавчій владі, за інерцією продовжують вважати саме себе центром політичного притягання і не домовляються, а, за звичкою, прагнуть давати вказівки.
Але ж об'єднання зовсім не означає підпорядкування, воно припускає усвідомлений рух назустріч. І доти, поки в опозиції не візьмуть гору ідеологія рівноправності і дух партнерства, очікування від неї погодженості мети і дій навряд чи має сенс.
Ті, хто вже сьогодні бачить, що нова влада мало чим відрізняється від старої, є живильним новим середовищем опозиції.
Але і тут є свої проблеми. Одна з них — молоді й енергійні лідери не мають необхідних фінансових та інформаційних ресурсів для активної організаційної діяльності.
Крім того, над цією, ще не зміцнілою, опозицією уже витає примара прийдешніх виборів. Лідери різних політичних сил бачать у своїх союзниках майбутніх конкурентів, що аж ніяк не сприяє співробітництву.
Як не сумно, але вже сьогодні одні опозиційні лідери намагаються заблокувати свої ЗМІ для інших чи перешкодити зміцненню інших політичних партій у регіонах, де сильний їхній власний вплив. Природно, така тверда внутрішня конкуренція не сприяє ефективності опозиційного руху в цілому...
Таким чином, особливість нинішньої опозиції виявляється в характері спонукальних мотивів її діяльності. Не може бути результативною ні та опозиція, дії і вчинки представників якої побудовані на особистих образах і прагненні до реваншу, ні та, для якої головними стали вузькопартійні інтереси.
І та й інша виразниками інтересів народу ніколи не стануть, якими б гаслами боротьби за справедливість вони не прикривалися.
Тому я стверджую, що дійсна опозиція в Україні виникне тільки після парламентських і місцевих виборів 2006 року, оскільки на цих виборах будуть змагатися не окремі особистості, а політичні партії. І одні з них одержать більшість мандатів на владу, а інші будуть представляти меншість — у статусі опозиції.
ПРО КОРИСТЬ ОПОЗИЦІЇ ДЛЯ ВЛАДИ
Якщо Україна дійсно є демократичною державою (а сьогодні є всі підстави у цьому сумніватися), влада повинна бути кровно зацікавлена в наявності сильної опозиції.
Чому? Відповідальна влада, обрана більшістю, прагне уникнути помилок, що наносять шкоду суспільству і водночас — її авторитету. У цьому, якщо хочете, прояв нормального інстинкту політичного самозбереження.
Але хто ж краще виявляє помилки, пророкує можливість їхньої появи? Звичайно ж, опоненти. І чим раніш це відбувається, тим краще для усіх.
Чому ж тоді „помаранчева" влада полює за політичними супротивниками?
Із суб'єктивних причин назву, насамперед, завищену самооцінку у деяких її представників, що граничить з месіанством. Саме тому все, що існувало до їхньої появи на владному олімпі, однозначно негативно.
Зворотним боком медалі є погано приховуваний комплекс неповноцінності — адже й у пору колишнього перебування при владі багато хто з них не відрізнявся якимись помітними досягненнями.
Об'єктивною ж причиною є наступна: влада, що потоптала закон революційною доцільністю, стає заручником обраних для цього засобів. Виправдати в очах суспільної думки свою передвиборчу тезу — уся влада бандитська — можна тільки масовими репресіями.
Якщо додати до цього економічні проблеми, виникнення яких безпосередньо пов'язане з революційними катаклізмами, то владі дуже потрібні ще й ті, хто замість неї відповість за катастрофічні наслідки її політичного авантюризму.
Влада, що спочатку ігнорує, а потім переслідує опозицію, неминуче перетворюється в заповідник тоталітаризму, і тоді вже цю опозицію, а з нею і будь-яке інакомислення, просто знищує. Але і саме існування такої влади, як свідчить історія, стає лише питанням часу.
ЧИ МОЖЛИВИЙ СЬОГОДНІ ДІАЛОГ МІЖ ВЛАДОЮ ТА ОПОЗИЦІЄЮ?
Діалог необхідний. А от чи можливий — це питання до президента Ющенка. Поганий мир кращий за добру сварку — так кажуть люди. Та й у цивілізованому світі, куди так хочеться нашим Мойсеям привести український народ, давно вже відомі правила досягнення згоди без приниження власної гідності.
Визначте загальні інтереси. Знайдіть способи врегулювання розбіжностей. Не затягуйте домовленостей. Не нашкодьте собі й іншим.
Відповідальність влади перед народом, якщо тільки не ототожнювати його з тією малою частиною, що вирувала на Майдані, — насамперед у дбайливому збереженні всього цінного, що було досягнуто попередниками, з одночасним рішучим, але не безрозбірливим усуненням усього, що заважає природному відновленню суспільства.
Хіба була б позбавлена резону така постановка питання про кадрову політику після зміни влади? Прихильники Ющенка одержали більшість у масштабах усієї України.
Разом з тим у ряді регіонів переважна більшість виборців не підтримала нову владу. І у багатьох із них справи в соціально-економічній сфері були далеко не гіршими.
Що заважало президенту запропонувати таким місцевим елітам в інтересах подальшого розвитку регіонів і збереження політичної стабільності в суспільстві укласти угоду, приміром, що відповідає здоровому глузду? Ось наш генеральний план для України.
Якщо ви бачите можливість руху назустріч новій владі, вносите свої пропозиції. Протягом тих же ста днів, скажемо, попрацюємо разом, вирішуючи невідкладні завдання перехідного періоду. Зберігається позитивна тенденція в економіці, соціальній сфері регіонів — продовжуємо співробітництво, немає — здійснюємо кадрові зміни на конкурсній основі.
Ан ні! Замість цього виганяються (іншого слова не підберу) 18 тисяч керівників по всій Україні і, звичайно, насамперед, на Сході і Півдні. Не без помилок, звичайно, але, як сказав президент: "Що ж, помилилися — вибачимося".
Але "вибачимося" чи все-таки "попросимо вибачення"? І якщо вже так, то, може, варто зізнатися у головному — що захопилися невчасно революційною романтикою і розмахуванням караючим мечем. Пора б і спинитися.
А взагалі-то влада — це не тільки президент і уряд. Пора б у цьому питанні і Верховній Раді своє вагоме слово сказати. Адже саме там різноголосиця може бути дуже навіть конструктивною.
З ЧОГО ПОЧАТИ?
Невідкладно припинити шельмування і переслідування опозиційних лідерів та інакомислячих громадян. Ось тут першим свою добру волю повинен виявити президент. А де потрібно — і владу застосувати.
Провести парламентські слухання, темою яких повинна стати спільна відповідальність влади й опозиції за стан справ у суспільстві. Ці слухання могли б стати відправним пунктом у налагодженні взаємин і основою для підготовки широкого договору про суспільну згоду.
Прийняти закон про опозицію, досконально описавши її місце, роль, права й обов'язки в організації політичного життя держави.
Відповідно до класичної європейської схеми опозиція в парламенті повинна очолювати комітети, що забезпечують ефективний контроль над діями виконавчої влади, — бюджетний, з питань свободи слова й інформації, а також законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Законодавчо визначити статус опозиційних засобів масової інформації з метою виключення будь-якої можливості їхнього блокування і переслідування.
І, нарешті, забезпечити проведення до 1 січня 2006 року другого етапу Конституційної реформи.
І тоді питання, яке я виніс у заголовок цих заміток, відпаде саме собою.
Євгеній КУШНАРЬОВ,
генеральний секретар партії "Нова демократія"
