Двері рипнули й відчинилися. Босі ніжки протупали підлогою до мого ліжка. Я, намагаючись стримати сміх, затамувала подих.
Кілька миттєвостей Зоська роздумувала, потім видерлася на ліжко, перевалилася через мене і заглянула мені в обличчя.
– Ти не спиш! У тебе вії смикаються!
Я розреготалася і схопила її в обійми.
– Як я можу спати, коли ти, як ведмідь, навалилася на мене?
– Уставай, мама плаття тобі гладить! У тебе ж сьогодні концерт!
Вона лягла поруч і закинула на мене свої трирічні ніжки. Це ж треба так зігнутися! Як кішка. Немов з пластиліну. Для мене неможливо так закинути ноги і ще примудритися схопити себе за п'яту.
– Лізо, час тобі вставати!
Це мама. Вона ввійшла і зняла з мене Зоську. У мами постійно тривожний і допитливий погляд, коли вона дивиться на мене. І я знаю, що вона мене любить більше, ніж Зоську і Антона, нашого старшого брата. Власне, Зоську вони з татом народили через мене... про запас, чи що... Якби я була... Так, напевно, тоді їм вистачило б і двох дітей.
Пече вже зранку – червень! Уявляю, як спекотно й задушливо буде за лаштунками! Я не переношу спеки – вона мене паралізує, та сьогодні мені треба бути у формі: Майя Михайлівна вперше дозволила мені брати участь у конкурсі!
Майя Михайлівна – не просто моя вчителька музики. Вона – мій друг. Її клас – єдине місце на світі (без урахування нашої домівки), де мені завжди добре.
А школу я ненавиділа. У першому класі витримала два тижні. Натовп репетує, однокласники носяться коридорами, а це – не для мене... Мені там не сподобалося з першого дня. Я бачила, як хлопчаки передражнювали мою ходу, а дівчатка пирскали в кулачок. І вчителька – як же її звали? Не пам'ятаю – жодного разу їх не зупинила…
Мама стурбованими очима оглядала мене після кожного дня в школі і допитувалася:
– Як тобі діти в класі? Ви не сваритеся?
Я знизувала плечима і мовчала. Звичайні. Хлопці – як хлопці. Злі і жорстокі. Як і в нас у дворі.
Але коли мене на перерві навмисне штовхнули і я сильно забила коліно, мама забрала мене зі школи. Кілька днів вона ходила з червоними заплаканими очима. А потім повела мене в музичну школу.
І це мене втішило.
Два роки я займалася вдома з учителями. Та й мама від мене не відставала: вона була вчителькою математики, але кинула роботу, коли я народилася. Тож математики в моєму житті було забагато!
Та я й не могла тоді ходити до школи: у мене було кілька операцій, і я провела багато місяців у лікарні.
Мама завжди була поруч. Сидячи біля мене, коли мені ставили крапельницю, казала:
– Нічого час втрачати. Ти що, дві години будеш ледарювати? Давай почитаю тобі з підручника. Цікаво, як швидко ти зможеш запам'ятати?
Коли я вже не могла рахувати і слухати, мама починала розповідати казки. І вся палата підтягувалася до мого ліжка. Решта дітей лежала без мам, тільки моїй мамі дозволялося ночувати в лікарні.
– Таланить тобі, Лізо! – говорили мені. – Ти ж кожен день можеш слухати таке!
За два роки перебування в лікарнях мама переповіла мені всі казки з книжок, які могла знайти в бібліотеках. Тож грецьку міфологію я знала краще, ніж студенти філологічних факультетів...
– Інвалід – це той, хто не може ходити, – сидячи біля мого ліжка, поважно сказала маленька Татка.
– Інвалід – це той, у кого мізки не ворушаться, – сказала мама. – Це не лікується. Усе інше – просто незручність. Той хлопець, який тебе штовхнув, – повний інвалід, хоча в нього руки й ноги рухаються.
На музику тато мене возив на машині в ті тижні, коли я не була в лікарні.
Майя Михайлівна розгортала ноти, і починалося диво: кожна клавіша говорила своїм неповторним голосом.
– Не тим пальцем! – казала мама. Вона в дитинстві теж навчалася грі на
піаніно.
– Нічого, нехай грає, як їй зручніше, – м'яко зупиняла її Майя Михайлівна. – Лізонька сама знайде потрібний рух. У неї свої правила.
У музиці для мене було ясно все. Мені було дивно, що п'єску «До Елізи» Бетховена, початок якої був рингтоном у багатьох телефонах, грали старші учениці. Вона ж зовсім неважка! Хоча в одному місці слід грати швидко і голосно, а це для мене було складно. Але Майя Михайлівна навчила мене, як впоратися з цим: я натискала педаль, до якої вже діставала, і звук був саме той.
Але ж цю п'єсу Бетховен написав для дорослих дівчат! А я її зіграла в 12 років. До речі, ніякої «Елізи» не було: Майя Михайлівна розповіла, що п'єсу він присвятив Терезі, але в нього був такий нерозбірливий почерк...
Як вона допомогла мені, ця «Еліза»! У третьому класі я пішла до іншої школи – платної. У класі було всього десять учнів, і вчителі встигали опитати кожного на уроці! Доводилося добре готувати домашню роботу: марне сподіватися, що не викличуть!
Я так боялася першого дня!.. Незнайомі хлопці, суворі вчителі... Може, учні все знають краще від мене? Я ж удома навчалася... Але виявилося, що з математики я першою розв'язала задачу – недарма мама не давала мені заснути під крапельницями! Усі відразу почали мене поважати!
У залі стояло фортепіано. І коли в Асі задзвонив телефон і почулися звуки «Елізи», я відкинула кришку і зіграла п'єсу.
Однокласники оточили мене: усі з подивом слухали.
– Ти здорово граєш! У нас так ніхто не вміє!
У мене з'явилися друзі. Тож я з радістю ходжу до школи. Там красиво, тихо, уважні вчителі.
Але все одно я більше люблю музикалку...
...Увійшов тато.
– Ну що, Елізабет, підкоримо місто? Грати на сцені філармонії – почесно! Ми всі будемо сидіти в залі і слухати тебе.
– Трохи хвилююся. Але Майя Михайлівна каже, що це нормально: якщо піаніст не переймається перед виступом, то він не поважає своїх слухачів!
Зоська за хвіст витягла з-під ліжка Мурзилку, нашу кішку.
– А тебе ми не візьмемо, – сказала вона їй, – ти дряпаєшся.
– Атож, тебе тягали б так за хвоста! – посміхнувся Антон.
Антон зовсім дорослий, йому 17 років. Зоська йому не компанія. Він її ставить у кут, коли вона надміру пустує, і передає мамі, коли вона намагається піднятися до нього на коліна. Він більше часу проводить за комп'ютером, ніж спілкуючись з нами.
Після сніданку я сіла розігруватися. Як розумно підібрала мені програму Майя Михайлівна! Етюд на ліву руку – вона в мене майже в порядку. І пастораль Баха – чарівну, мереживну, таку, що зачаровує! Здається, що лежиш у густій траві спекотним днем, а високо в небі співає жайворонок. Мелодія в'ється, як мереживо, і встежити за її вигинами не кожному вдається: Майя Михайлівна сказала, що ще нікому з учнів не давала цю п'єсу. Її непросто запам'ятати. Вона повільна, і моя права рука справляється. І голосно грати не треба – тільки співучо, а ще – точно передати мелодію.
– Тут мізки потрібні, а не сила рук і техніка, – сказала вона мені. – У тебе з цим усе як слід.
Прийшли обидві бабусі: вони поїдуть з нами на конкурс. Зоська радісно носилася кімнатами.
– Мамо, я не витримаю в платті з рукавами, – сказала я.
– Я знаю. Подивися, що я тобі приготувала.
Рожеве мереживне плаття до підлоги – і без рукавів! Легке й повітряне.
– На плечі накинемо пелерину.
Правильно. Руки мають бути закритими. Хоча грати не дуже зручно, зате не жарко. Не гола і не одягнена – як у казці про премудру дівчину, яка загорнулася в рибальську мережу, коли пан поставив їй нездійсненне завдання...
– А ще в мене є для тебе подарунок, – сказала мама і дістала з коробки туфельки!
Чарівні туфельки! Білі, на високій підошві. І права підошва набагато вища.
– Примір. Виготовляли на замовлення – спеціально для тебе.
Виявилося, що в них я майже не кульгаю! А довга сукня приховує все.
– Мамо!.. Дякую!
– А ти вже зовсім доросла... – сказала мама. – У цій сукні ти – панянка... принцеса...
Найкрасивіше в мене – волосся. Воно до пояса, густе, блискуче, кольору меду. Мама заплела косу і вінком виклала на голові. А з центру вінка заструмували локони до плечей. Мама нагріла плойку і завила кінці. На скроню у волосся приколола блискучу шпильку, а пелерину скріпила брошкою.
– Тільки не смикай її – може розстібнутися.
Обидві бабусі, брат і тато були в захваті, коли я, одягнена для виступу, вийшла до них.
– Та вона в нас красуня!..
Зал філармонії був заповнений ущерть: учасники конкурсу з'їхалися з усієї області, їхні тата й мами розташувалася у фойє, у залі, у бічних коридорах. Різного віку нарядні дівчатка і хлопчики в білих сорочках з концертними «метеликами» виривалися з рук мам, які намагалися їх причесати під проділ. Утім, хлопчиків було набагато менше, і всі вони були молодшими школярами, тому терпіли «метелика»...
– Ти гратимеш у другому відділенні, – сказала Майя Михайлівна. – Нічого не бійся. Просто грай – і отримуй задоволення.
Вона повела мене до гримерки, де чекали своєї черги такі ж ошатні і перелякані дівчатка, а вся наша сім'я пішла в зал – слухати...
За лаштунками стояв єдиний стілець, на якому сиділа дівчина-конферансьє. Майя Михайлівна підвела мене до неї і легенько торкнула її за плече. Дівчина схопилася.
– Сядь, Лізо. Через номер твоя черга.
Пелеринка заважала мені, шовкова тканина ковзала по плечах. Я, вколовшись брошкою, поправила її.
Потім оголосили мою програму, і я зробила крок на сцену...
До роялю було кілька кроків. Мені вдалося пройти їх упевнено і твердо.
Я зітхнула – і поставила ногу на педаль.
Який жах!.. У туфельці на високій платформі я майже не відчувала педалі. Треба було вдома перевірити! Але всі так захоплено хвалили мій наряд!..
Добре, що плаття до підлоги. Я зняла туфельку і відчула босою ногою холод металевої педалі роялю...
І почала грати.
Залу я не бачила: софіти сліпили, і здавалося, що я одна на сцені. І добре – годі й думати про глядачів. Я знала, що в третьому ряду сидить моя сім'я, і Зоська на руках у бабусі Стефанії застигла і не заважає нікому: вона дивиться на мене. Бабуся Олена витирає очі: вона завжди плаче, коли я граю. Батько з відеокамерою – біля сцени. Він знімає мій виступ. А мама – поруч з Майєю Михайлівною за лаштунками. Слухаючи мене, вона нервово стискає руки і майже не дихає.
А я граю...
...Жайворонок у небі дзвінким високим голосом виводить немислимі трелі – і зал заслухався ними. Це ж треба так написати! Це чарівна музика. І я її граю.
Я тисну на педаль, і звук виходить саме той. Мені нічого не заважає. Знали б вони там, у залі, що піаністка – боса!..
Я знімаю руки з клавіатури. Лунають оплески. Намагаюся ногою намацати туфельку – і не знаходжу її! Мабуть, знімаючи, я далеко її заштовхнула.
У залі смішки: мені треба йти, а я все ще сиджу на сцені. Але не нахилятися ж мені, не лізти ж під рояль у пошуках взуття!
Дівчина-конферансьє махає мені: іди сюди! Підводься!
Ну й нехай! Нехай собі валяється під стільцем. Піду босою. Під платтям не видно.
Я встаю – і ледь не падаю: ліва туфелька на високій підошві, босоніж мені нізащо не піти зі сцени!
Я хапаюся за край роялю, і моя пелерина злітає з плечей.
І весь зал бачить мою праву руку – викривлену хворобою, з нерухомою кистю...
І всі в залі підводяться.
І починають аплодувати…
Ольга ПОЛЕВІНА
