Тоді Анатолій Миколайович працював терапевтом 3-ї міської лікарні й очолював партійну організацію цього медичного закладу. Коли постало питання формування бригад медпрацівників для роботи на зараженій території, то особливого вибору не було – якщо хочеш, щоб їхали з тобою підлеглі, то маєш бути першим. Спочатку, п’ятого травня, поїхав головний лікар лікарні Сергій Бабушкін, який очолив аналогічну бригаду. А вже 17 травня прийняла вахту бригада Анатолія Сташка. Протягом травня на зараженій території побувало близько 15 його колег, серед яких заступник головного лікаря з медичної частини Людмила Бакума, дільничний терапевт Марія Івченко, водії Вадим Матвієнко, Сергій Шошу та інші. А за рік майже 40 медпрацівників з 3-ї міської лікарні виконало свій професійний та громадянський обов’язок у зоні. Найбільше медиків відрядили колективи 1-ї, 3-ї та 4-ї міських лікарень.
– Коли збирались їхати, то, виходячи з досвіду попередньої бригади, купили два ящики мінеральної води, як зараз пам’ятаю, "Регіни", – згадує Анатолій Миколайович. – Також на шляху до Іванківської центральної районної лікарні, куди ми мали відрядження, придбали собі синю робу – куртки та штани. Нічого цього не видавали, потрібно було самим дбати про себе. Не видавали медикам навіть індивідуальних дозиметрів. Надходили протилежні команди, в яких одиницях вимірювати радіацію. Спочатку це робили в рентгенах, потім – в берах. Словом, самостійно орієнтувались в обстановці. А її можна, мабуть, було порівняти з першими днями війни. Ніхто нічого не знає, люди не поінформовані, всюди – евакуйовані з Прип’яті.
Пам’ятаю, в Іванківцях на автовокзалі сиділа сила-силенна людей. Але паніки не було.
Медиків поселили в одній з палат райлікарні, а наступного дня надійшла команда їхати до Бородянки для обстеження тамтешніх населених пунктів. Бригада була укомплектована кіровоградськими спеціалістами. До її складу увійшли лаборант з обласної лікарні, фельдшер із шкірвендиспансеру, фельдшер-дозиметрист та водій. Очолював групу я – лікар-терапевт.
Видали нам дозиметри ще воєнного часу – великі ящики, що носять через плече. Про граничні норми радіації ніхто не попереджав. Але завдання нам поставили заміряти фон на поверхні грунту, в криницях, там, де мешкали люди. У місцевого населення та тих, хто підлягав евакуації, спочатку обстежували щитовидну залозу, печінку та ноги, а потім надійшла інша команда – щитовидку, печінку та геніталії у чоловіків. Попервах кров на аналіз брали у всіх, але, бачачи, що такі дослідження робити не встигаємо, почали досліджувати кров лише у тих, хто звертався за медичною допомогою або в кого були виявлені певні відхилення у здоров’ї. Наприклад, обстежуємо людину, а у неї печінка "фонить". Я запитую: "Корова є? Молоко п’єте?" Відповідь ствердна. Тоді рекомендую не вживати молока, адже корова пасеться на заражених пасовиськах. А в разі виявлення тяжких випадків ставити діагноз "променева хвороба" нам заборонялось. Писали – "вегето-судинна дистонія".
Шодо вимірів рівня радіації на території, то картина була строката. В одному місці фон нормальний, а відійшли трохи в бік – уже зашкалює. Все залежало від того, де були опади. А населення ж дозиметрів не мало: ходило там, де потрібно було. Так само й худобу випасали…
Був такий випадок. Коли їхали до Бородянки, то бачили вздовж дороги щити із попереджувальними написами, що зупинятись тут не можна. Але коли ми вже дуже втомились, таки вирішили стати та поїсти. Схитрували: щоб нас не побачили перевіряльники, а таких їздило чимало, ми завернули у лісочок, вибрали галявину, постелили ковдру, робимо бутерброди. Потім сам собі думаю: дай заміряю фон. А він зашкалює! То ми ковдру швидко згорнули, бутерброди похапали – і звідти.
Вже ввечері кажу водієві, щоб викинув ту ковдру, бо вона ж "брудна". А той вирішив провести експеримент. Каже: "Я її спалю, щоб і радіація згоріла". "Та не горить радіація, так і залишиться, треба викинути", – заперечив я. Не погодився той, розвів вогнище кинув ковдру. На ранок заміряли кострище, а воно фонить, дозиметр так неприємно пищить, аж моторошно стає від того, що цієї небезпеки ти не бачиш. Все наче нормально, нічого не болить, а біда – поряд.
Був ще такий випадок. Ми обстежували евакуйоване населення, яке тимчасово поселили на одній з баз відпочинку. Пам’ятаю одну дівчину з Прип’яті. Вона лише кілька днів тому повернулась із закордонної поїздки. Привезла звідти модний джинсовий костюм. І попросила його заміряти. Ми перевірили, костюм дуже "забруднений". Говоримо дівчині, щоб викинула його, бо носити не можна. А вона все не вірила. Кілька разів підходила: "Лікарю, можливо, ви помилились?" Розумію, як важко було їй розпрощатись із таким "скарбом" за радянськими мірками.
Їздили у "РАФику" – багато хто ще пам’ятає, що то за мікроавтобус. Тоді стояла спекотна погода, і нам дуже дошкуляв дорожній пил. Зрозуміло, він був також радіоактивний. Щоб він не потрапляв у салон, довелось порізати ковдру та щільно позатикати, змоченими у воді, смужками тканини щілини у вікнах та дверях.
Якось зупинились в одному із сіл. Перепочиваємо, п’ємо мінеральну водичку, яку всюди возили за собою, ставлячи пляшки у відро з водою, щоб не нагрівалася. Підходить бабуся й питає, що то ви п’єте? "Мінералку", – відповідаємо. "Е, ні – каже бабуся, – Знаємо, що то за мінералка. Вам щось інше дають". Всі думали, що медикам дають спеціальні препарати. Але це не так.
Тих дев’ять днів перебування у Чорнобильській зоні запам’ятав на все життя. Може, тому, що здоров’я втратив – маю інвалідність. Також знаю, що двох моїх колег по тому відрядженню вже немає серед живих, а доля третього невідома. Водій Сергій Шошу переніс тяжку операцію на серці.
Зараз у нашій п’ятій поліклініці обслуговується понад 400 чорнобильців. Часто буває так, що начебто здорова людина з деякими симптомами захворювання зверта- ється, а, дивись, вже через півроку вона помирає. Досить високий процент онкохвороб саме серед тих кіровоградців, хто тоді був у Чорнобилі. А що вже казати, про тих людей, які проживали на зараженій території! При цьому зазначу, що, перш за все, страждають люди молодого віку. Старики виявились більш витривалими. Багато їх і зараз проживає на території відчуження, це так звані самосели. Вони дожили до поважного віку, хоча навіть елементарна медична допомога їм не доступна. Звичайно, є певні медичні припущення, можливо, люди похилого віку більш адаптовані до змін зовнішнього середовища. А молоді "згорають" дуже швидко. Недаремно ж "помолодшали" серцево-судинні, інші захворювання, що є прямим відлунням Чорнобильської катастрофи.
А тоді ніхто навіть не уявляв масштабів лиха, що звалилось на Україну. Хоча теоретично ми, медики, були підготовлені. Але хіба налаштуєшся на біду, коли надворі буяє весна, природа ожила, тепло й сонячно – це все аж ніяк не налаштовує на сприйняття небезпеки. Радіацію ж не видно, її не відчуваєш, симптоми хвороб виникають згодом: металевий присмак, першіння у горлі, головний біль, чорні мушки перед очами. Це все було потім. А того травня ми просто працювали там, де були найпотрібніші людям. Медики ж не обирають, де виконувати свій професійний обов’язок: ми перші у "гарячих" точках, в місцях катастроф, надзвичайних ситуацій. На мою долю випала Чорнобильська катастрофа. Як, до речі, мільйонів таких, як я, – медиків, міліціонерів, військових, будівельників – всіх хто не дозволив радіації розповзтися Україною, зупинив біду ціною свого здоров’я та життя.
Згодом мені довелось протягом двох років доводити, що у травні 1986 року я там був. Їздив у Іванківську ЦРЛ, піднімав документи, записи, шукав керівника штабу, який підтвердив моє перебування на забруднених територіях, у тих населених пунктах, які потрапили згодом у зону відчуження. І моя історія, думаю, непоодинока. Не за чутками знаю про всі проблеми, які зараз постали перед чорнобильцями: брак необхідних медикаментів, коштів на санаторне лікування, пільги на проїзд у громадському транспорті, які не підкріплені матеріально. Я, наприклад, ніколи не показую чорнобильського посвідчення, щоб не наразитись на образи з боку водіїв маршруток, і не користуюсь правом безкоштовного проїзду. Але тут доречніше говорити про аморальність нашого суспільства, коли ті, хто його боронили та рятували, соромляться власних заслуг та нагород.
Оксана ВЕРСТЮК
