…І жив як поет

Уже й не пригадаю точно, за яких обставин познайомився з Валерієм Гончаренком. Здається, це була весна 1990 року, коли разом зі своїм інститутським товаришем Олегом Бабенком (тепер – директором Кіровоградського держархіву) прийшов у бібліотеку ім. Бойченка на засідання літературної студії "Сівач", керованої Гончаренком.

Ми принесли на розсуд місцевих майстрів красного слова написане спільними зусиллями оповідання і готувалися прочитати його вголос, та учасники того засідання, всі як один – поети, не були готові марнувати на це свій дорогоцінний час, тож мені й Бабенку довелося слухати їхні вірші. Пригадую, тоді виступили Олександр Косенко та Леонід Коцар (його декілька років тому не стало). Та я – про Гончаренка. Мені впали в око його старомодні, із сімдесятих років, бакенбарди, з того ж періоду костюм (при талії, з широкими лацканами) та шийна хустка, яка виглядала з-під сорочки, – такі і в сімдесяті носили далеко не всі піжони. Власне, до зустрічі з Гончаренком я такі хустки на чоловіках бачив тільки в кіно. Щодо обличчя... Коли я пізніше почув визначення "фактурна фізіономія", то одразу зрозумів, що це – про такі обличчя, як Гончаренкове. Отже, зовнішність головного кіровоградського поета, вкупі з його артистичними манерами та голосом професійного декламатора, справила на мене неабияке враження. Пригадую, після засідання "Сівача" я запитав у Бабенка, до чого ота хустка на шиї. "Богема!" – лаконічно пояснив товариш. Стати одним із сівачів місцевого літературного поля мені не судилося – відчув брак письменницького таланту. З Гончаренком же я досить скоро познайомився ближче. Пробуючи себе у журналістиці, я бував у редакціях кіровоградських газет і зустрічав там Гончаренка, котрий цим ремеслом заробляв собі на прожиття. Якось, це було 1993 року, я набрався нахабства і попросив Валерія Васильовича написати гімн для кіровоградської гімназії № 9, яка кілька місяців до того ще перебувала у статусі звичайної середньої школи. (Завдання "умовити когось зі знайомих поетів написати гімн дня гімназії" мені дала на правах колишньої вчительки Марія Шмат, тодішня директорка цього закладу, котра чомусь вирішила, що в мене як не знайомий – то поет). "Старий, без проблем", – погодився виконати, як я тепер уже розумію, не цілком скромне прохання Гончаренко і попросив зайти до нього "на тижні". Через кілька днів я передав Марії Іванівні твір на честь очолюваної нею гімназії. Не знаю, як у подальшому склалася його доля (дуже шкода, якщо загубився), але Марія Шмат ним була дуже задоволена. Був радий від власної причетності до корисної справи і я.

Тоді я й не здогадувався про справжню величину поета Гончаренка. На жаль, не усвідомив я цього й за наступних декілька років, протягом яких регулярно спілкувався з ним (довелося навіть працювати в одному редакційному колективі). Та й сам він мені видавався чоловіком несолідним, хоча він тоді уже розміняв шостий десяток. І лише на похороні Гончаренка я побачив, як він багато важив для багатьох кіровоградців – і висококультурних, і успішних, і не дуже…

Відтоді минуло 15 років. Скориставшись цим невеселим приводом, я попросив декого з тих, хто добре знав Валерія Васильовича, поділитися спогадами про нього. Почав я з тих, хто називав Гончаренка просто Валеркою, а точніше – Валєркою.

– Потоваришував з ним я у 1967 році, – згадує Броніслав Куманський, заслужений журналіст України. – Тоді я працював у кіровоградській картинній галереї. Гончаренко ж, на п’ять років за мене молодший, здається, саме закінчив педінститут. Він часто заходив до мене в галерею. Я у нього і вдома бував. Тоді він ще в хатині на Кузнях (мікрорайон Кіровограда біля стадіону, на місці якого побудовано нові корпуси "Червоної зірки". – В.К.) мешкав з матір’ю. Надія Мусіївна чудовою жінкою була. Валерій її боготворив. А він для неї смислом життя був, вона його на руках готова була носити. Ні, не за літературні таланти, які вже почав проявляти Валерій. Вона малоосвічена була, у поезії не розбиралася. Любила його як мати…

– Початок поетичної кар’єри Валерія був дуже вдалим, – продовжив згадувати Броніслав Куманський. – Коли у 1967 році вийшла у світ його перша книжечка "Червоний Волосожар", Павличко сказав, що народився справжній поет, а ти ж розумієш, хто такий Павличко. Валерій брав участь у різних літературних фестивалях, виступав перед трудовими колективами, тоді такі зустрічі звичайним явищем були. А потім його зламали. Це був, здається, сімдесятий рік. Я тоді працював у "Молодому комунарі". Пригадую, у приміщенні обкому партії відбулося зібрання молодих літераторів. Взяла у ньому участь і секретар обкому Ніна Павлівна Сухаревська. Узявши слово, вона гнівно заявила, що "і в нас гниль завелася". Мовляв, її товариші з КДБ перехопили вірш, який підпільно ходив по руках і в якому зводиться наклеп на радянську дійсність. Наклеп, за її логікою, полягав у створенні образу сучасного Чичикова, який "роз’їжджає у персональному авто". (А насправді це був гарний публіцистичний вірш, який закінчувався словами: "вмирають Гоголі безсмертні, а мертві душі зостаються".) Вказавши, що автор цього твору – Гончаренко, секретар обкому поперла на нього: мовляв, молодий поет, тільки починає, а вже точить зуби на радянську владу. (А за кілька років до того у Києві з шістдесятниками розправлялися.) Вислухала літературна братія партійну чиновницю. А Льоня Народовий (Леонід Народовий (1939 – 1993) – відомий кіровоградський поет. – В.К.) каже приблизно таке: "З чого ви взяли, що це – підпільний вірш? Його ж вміщено до Валериної другої збірки, яка уже готова до друку у київському видавництві". І додав: "Якщо вас це так сильно зачепило, виходить, що він правду написав". Що було після того? Місцеві партійні функціонери направили у видавництво "Молодь", де дійсно була готова до друку збірка віршів Гончаренка, листа про те, що "автор – незрілий" і тому його книжку видавати не слід.

Реакцію обкому на свій вірш Валерій сприйняв зі сміхом, з позою, навіть пишався тим, що його творчість не припала до вподоби владі. Коли ж дізнався, що готова до друку книжка не побачить світу, то дуже засмутився, він надзвичайно вразливим був. Згодом Валєрчині вірші перестали брати редакції місцевих газет, а його самого – на роботу. Маючи вчительський диплом, він спробував влаштуватися у школу. Спершу пообіцяли взяти, а коли прийшов наступного дня – "Вибачте, нема вакансій". Обійшов кілька шкіл, і все – без результату. Нарешті майже домовився в якійсь будівельній організації про те, що його беруть сторожем. Уже готовий був до приступити до вартування, а керівництво тієї організації змінило думку: "Ну як ми, Валерію Васильовичу, можемо взяти сторожем вас, людину з вищою освітою? Нас не зрозуміють!" І вирушив Гончаренко до Миколаєва, услід за Юр’євим (Валерій Юр’єв (1937 – 1980) – відомий кіровоградський поет.– В.К.). Через якийсь рік повернувся. Зустрілися ми, питаю: "Як там, у Миколаєві?" А Валєрка: "Там такі ж кадебісти, як і тут".

Та минуло ще кілька років, і поезію Гончаренка почали друкувати у місцевих газетах, а його самого взяли на журналістську роботу в "Комунар", потім – у "Кіровоградку". Він нібито відбув призначений йому термін покарання. Але видавництва його віршів не друкували. І так – аж до кінця вісімдесятих.

– Я ніколи не погоджуся з тими, хто стверджує, що, мовляв, Гончаренка не ламали, – Куманський підбиває підсумок сказаному про той період життя товариша. – Але й знищити його не мали на меті. Його хотіли провчити, вказати на відведене йому ними місце. А його те місце не влаштовувало. І вийшло так, що тривалий час Гончаренко був поза публічним літературним процесом.

– А що скажете на те, що, мовляв, Гончаренко до того, як потрапити в немилість до влади, писав і про Леніна, і про комсомол? – поцікавився у Куманського автор цих рядків.

– Валерій робив це щиро. Він же, як і більшість нас, громадян СРСР, не мав повної інформації ні про Леніна і його соратників, ні про масштаби вчинених ними репресій. І якщо хтось тепер ставить Валерієві в провину любов до КПРС та протиставляє йому себе, незаплямованого цим, я скажу йому: "Чому ж ви тоді не подалися у дисиденти?"

На запитання, якою людиною був Гончаренко, Куманський відповів:

– Складною. При цьому багатьом він здавався горобчиком, який стрибає. Та то була всього-на-всього маска. Валєрка був вразливим і нікого глибоко в душу не пускав. Якось я запитав у нього про щось для мене незначуще. Та виявилося, що воно для Гончаренка – дуже важливе, і він мені відповів так: "Броник, усі думають, що я – дуже відкритий. Але є межі, за які я нікого пускаю". Тоді я: "Валєрка, вибач, я тобі в душу не лізу".

– Ви розповіли, що Гончаренко прожив рік у Миколаєві. Але ж це дуже непросто – перебратися в інше місто, влаштувати там собі побут. Як він вирішував ці питання? – продовжив розпитувати Броніслава Куманського автор цих рядків.

– Для Валєрки побут не мав ніякого значення. Хазяйновитим чоловіком він не був, матеріального достатку не прагнув, і це дозволяло почуватися незалежним. Грошей великих не заробляв. Часто змінював місця роботи, переходив з однієї редакції до іншої. Журналістика була для нього лише способом заробити на життя. Словом, він не тільки писав вірші, а й жив як поет. Був богемистий, але чесний. І був патріотом України.

– Чи був Гончаренко кращим із місцевих поетів, своїх сучасників?

– Важко сказати. Але не підлягає сумніву те, що він був природженим поетом. Вірші Гончаренка – від серця. Як поезія і Юр’єва, й Народового.

– За вашими словами, Гончаренку були не відомі радощі від матеріальних придбань. А від чого ж він радів?

– Він дуже радів, коли його публікували. Любив виступати перед публікою. Любив, коли його любили. І аудиторія його любила.

– Він читав?

– Так, і багато. Причому прочитував книжку разів у чотири швидше, ніж звичайна людина. Пам’ятаю, як Валерій "проковтнув" п’ятдесятитомник Франка – глибокого, складного. А якось він захопився творами неоромантика Джозефа Конрада, це вже зовсім інша література. Книжки Валєрка купував, але збирачем їх не був.

– Є думка, що поети – народ охочий до любовних пригод.

– Валєрка не належав до бабіїв, та жінки в його житті, звісно, були. Найбільше його кохання – Ольга Хаменушко. Подружилися вони у шістдесятих, коли Валерій як поет перебував на піднесенні. Тоді ж Ольга вступила до Московського інституту міжнародних відносин, стала москвичкою. Валєрка цю розлуку сприйняв дуже болісно. Вони не один рік листувалися, потім припинили. Про це я довідався кілька років тому від самої Ольги, тепер – Бадалової. Вона – успішна жінка, дипломатка, дружина бізнесмена приїздила зі свого Баку в Кіровоград і розшукала мене, щоб поговорити про Гончаренка та порадитися щодо видання книжкою його листів до неї, тому що Валерій у тих листах не раз згадував про мене. А я їй сказав, що Гончаренко нікого не любив сильніше, ніж її. Їй ці слова сподобалися. Жінка є жінка!

– Що Гончаренка дратувало в українській дійсності вже у часи незалежності?

– Він не любив биків-скоробагатьків, бидло всяке, яке почало плодитися на початку дев’яностих. У нього й поезія на цю тему є – роман у віршах "Парад химер у Кіровограді". До речі, пригадую, як Валерій у травні 2000 року подарував мені сигнальний примірник цієї книжки, підписавши: "Дорогеньким Бронику і Вірі Куманським на добру незабудь". А через півтора тижні Валєрки не стало. Він же на гіпертонію страждав…

Хвалився пробним примірником свого "Параду химер" Валерій Гончаренко й іншому своєму товаришеві, поетові Сергію Колесникову.

– Це було восьмого червня 2000 року, – згадує Колесников. – Показавши мені сигнал "Параду химер Кіровограда", Валєрка запитав: "Ти на машині? Треба забрати книжки з друкарні, їх тільки надруковано". Я: "Валєрка, не можу зараз, давай завтра". Бо поспішав тоді, справи були. А Валєрка: "Завтра може бути пізно". Я ще запитав: "Ти що, помирати зібрався?" Наступного дня іду по Леніна, а назустріч – Володя Бабич, журналіст з "Народного слова", схвильований такий. Я йому: "Що сталося?" "Гончаренко помер", – відповів Бабич. "Який Гончаренко?" – "Валєрка"…

Про свого друга Гончаренка Сергій Колесников згадує з теплом та іронією.

– Він був великою дитиною, – стверджує Колесников. І розповів, як у 1984 році Гончаренко на засіданні "Сівача" декілька разів повторив, що є членом Спілки письменників.

– Ідемо ми після того вулицею – я, Валєрка і Вітя Ципін (Віталій Ципін – відомий кіровоградський журналіст і поет, уже покійний. – В.К.), – згадав Сергій Колесников. – А Ципін питає: "Валєра, що тобі дає це членство?" "Як що? – відповів Валєрка.– Як помру, то на могилі напишуть, що поховано члена Спілки письменників"…

Також Сергій Колесников розповів неймовірну історію про те, як у 1971 році, проходячи військову службу в НДР, в ефірі радіостанції "Алдан" почув пісню на слова Валерія Гончаренка.

– Я тоді ще не знав його, та й у Кіровограді я – з 1973 року, – згадує Колесников. – Та мені дуже запам’яталася та пісня – "Стройка – мое государство, а я – президент кирпичей". Запам’яталося й сказане диктором: "Мы передавали песню на слова известного поэта Валерия Гончаренко"... Виходить, хтось переклав на російську відомого Валєрчиного вірша "Будова – моя держава, а я – президент цеглин", хтось написав музику. Коли я вже познайомився з Валєркою, то казав йому про це, а він: "Такого не могло бути!" Але ж я чув власними вухами і ту пісню, і слова диктора після неї!

Є що згадати про Валерія Гончаренка і кіровоградському письменникові, голові облорганізації СПУ Василю Бондарю.

– Познайомився з ним я у 1980 році, – розповів Василь Бондар, – через кілька тижнів після того, як, закінчивши київський університет, приїхав у Кіровоград і влаштувався в "Молодий комунар". Гончаренко на той час працював там кореспондентом. Мене до нього, трохи старшого, тягнуло як до автора уже опублікованих книг. До того ж, про Гончаренка тоді ходили різні міфи й легенди. Але ті легенди мали реальне підґрунтя. Наприклад, історія про те, як перші особи Кіровоградщини впізнали себе в персонажах його вірша, – це правда. Маю на увазі Гончаренків вірш про "мертвих душ" радянського зразка. Правда й те, що Гончаренко мав проблеми через цей твір. Аж у дев’яностих роках його опублікували в журналі "Київ". Легенди про Гончаренка мені стали у великій пригоді як письменнику. Так, у деяких персонажах деяких моїх оповідань легко вгадується Валерій Гончаренко.

Добре пам’ятаю, як у листопаді 1980 року Гончаренко повідомив нам, колегам, про смерть свого товариша Юр’єва, який за декілька років до того перебрався до Миколаєва. Юр’єва вижили з Кіровограда, і помер він передчасно, коли йому було трохи за сорок. Гончаренко, до речі, також пробував влаштуватися в Миколаєві, коли в нього тут виникли труднощі з працевлаштуванням. Та це було до того, як я приїхав до Кіровограда.

У 1980 році ж мені з Валерієм довелося працювати в одному колективі недовго, з півроку, бо Гончаренко розрахувався. Скажу як воно є: дисциплінованістю він не відзначався. І якщо, наприклад, Успаленко, будучи редактором "Комунара", пробачав це Гончаренку, то Ступак, котрий обіймав цю посаду на початку вісімдесятих, після чергового прогулу Валерія спробував поговорити з ним жорстко, а той хряпнув дверима. Але довго без роботи Валерій не залишався. Місцеві редакції з охотою брали його в свої штати. Адже він чудово володів словом. Найкраще йому вдавалися нариси. Гончаренко писав їх не стараючись, як мовиться, лівою ногою, а виходило дуже талановито. Наприклад, нарис до газети міг запросто написати віршами.

Гончаренко був дуже органічним. І як людина, і як поет. Він не з тих був, хто писати вірші навчився. Він із цим народився. Тому періоду учнівства у Гончаренковій творчості не видно. Так, перша його збірка, "Червоний Волосожар", – це книжка зрілого поета. До речі, вона вийшла у світ раніше від першої збірки Базилевського, який старший за Гончаренка.

Чи казав Валерій знайомим графоманам правду про рівень їхніх можливостей? Я такого не чув. Він був делікатним чоловіком. І коли, очолюючи літстудію, помічав у початківцях зародки таланту, то підтримував їх. Сам Валерій був високоосвіченою людиною, добре знав теорію літератури. Мав прекрасну пам’ять.

Гончаренко був товариським чоловіком, але до певної межі. Коли у нього виникали проблеми і хтось пропонував йому допомогу, він казав, що розбереться зі своїми неприємностями сам. Валерій мав схильність до самітництва. Як, мабуть, і кожен талант.

При цьому Гончаренко дуже радів, коли його публікували. У таких випадках він телефонував товаришам, в тому числі мені, щоб сказати: "Старий, ти бачив, мене надрукували в "Літературній Україні"?" Або: "Мене записали на радіо, слухай завтра".

…Дехто каже, що Гончаренко як поет починав радянським трубадуром. Я незгодний із цим. Переконаний: Гончаренко – один із дисидентів, предтеч перебудови. І ні за ким іншим з тогочасної кіровоградської інтелігенції не стежив КДБ, нікого іншого на партійних пленумах не згадували як такого, що підриває радянський лад.

Коли ж почалася перебудова, Валерій Гончаренко уже згорів. Він писав вірші на підтримку дуже сумнівних політиків. Мене це дивувало, але я розумів, що Валерію треба заробляти на прожиття...

Згадував, розпитував, записав Віктор КРУПСЬКИЙ

Вже промінь дзвінкий у вікно не постука.
Тобі не розквітне троянда чудесна.
Нарешті, земляне, умре твоя мука,
Та радість від цього, на жаль, не воскресне.
В татарник сховається вітер дужий,
Де тиша піском в улоговині плаче,
І горлиці вип’ють півнеба з калюжі,
Та ти свою спрагу не втолиш одначе.
Ніколи дорога суєт не покличе,
Не візьме у бран тебе скнарості демон.
І все ж ти пробач нас,німий мандрівниче,
Що ми — не з тобою, хоч слідом ідемо.
Прости, що востаннє і вперше сьогодні
В тобі не озветься пробудження пісні.
І я тільки, впавши лицем у долоні,
Мов квітку, губами ім’я твоє стисну.
Без тебе у світ гаруватимуть квітні,
Де, може, пристанище слізне і наше.
О хто б ти не був, молодик, а чи літній,
пробач, нещасливцю, бо як же інакше?

Валерій ГОНЧАРЕНКО