6 грудня 1921 року Подільська група армії УНР перетнула польський кордон. Другий Зимовий похід завершився, але боротьба з більшовиками тривала. Опір червоним окупантам не припинявся аж до часів Голодомору.
Кривава розправа більшовиків над вояками УНР під Базаром 21-23 листопада 1921 р. не зупинила антибільшовицький повстанський рух. Війна проти «совєтів» тривала й далі. Вже в грудні 1921 року повстанці села Трощі на Волині, поблизу Малих Миньків та Базара, яких очолив представник партизансько-повстанського штабу Тимофій Мельник, об’єдналися в одну організацію. Взимку 1921 року повстанці здійснили ряд терористичних актів проти представників радянської влади на Волині.
У сусідніх Дідковичах Опанас Петрик, вояк Волинської групи, якому вдалося врятуватися в бою під Малими Миньками, розпочав організацію Волинської повстанської армії. Наказ про її створення було оголошено 1 травня 1922 року. Невдовзі трощанські повстанці приєдналися до Волинської повстанської армії, очільники якої прагнули організувати антибільшовицьке повстання і шукали контактів з урядом УНР.
7 грудня 1921 року чекісти в одному з оперативних звітів відзначили спалах повстанського руху в районі Холодного Яру, де знову «розростається бандитизм, партизанщини в лавах бандитів не відчувається, вони прагнуть до організації та концентрації. Відчувається спільне керівництво, взаємозв’язок і робота по суворо розробленому плану».
Позитивні зміни в повстанському русі на теренах Холодного Яру були пов’язані з появою нових отаманів. Зокрема, Іван Лютий-Лютенко – отаман зі Звенигородщини, впливовий повстанський ватажок, автор спогадів «Вогонь з Холодного Яру», відзначив нового отамана Герасима Нестеренка, під командою, якого «навіть невмілі отамани стали діяти організовано та дисципліновано». Самого Нестеренка Лютий-Лютенко охарактеризував так4: «Людина чесна, ідейна, не погромник».
Ким були нові керманичі повстанського руху? Яких змін зазнала його структура? Про це відомо з документа під назвою «До докладу про організацію Холодного Яру», автором якого був Іван Лютий-Лютенко. Напевне він, як людина обізнана із ситуацією в Холодному Яру, бо бував там неодноразово, про що відомо з роману Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», отримав завдання від повстанського центру в екзилі з’ясувати плани повстанців. Звіт І. Лютого-Лютенка, датований 23 квітня 1922 року, містить інформацію про отаманів Холодного Яру, настрої повстанців та організацію боротьби в одному з важливих центрів антибільшовицького опору.
Зі звіту Лютого-Лютенка ми дізнаємося, що восени 1921 р. повстанський рух в Холодному Яру та прилеглих до нього селах очолили отамани, які раніше діяли на теренах Єлисаветчини: Герасим Нестеренко (Орел) та Ларіон Загородній. Також у 1921 році в структурі Холодноярської організації відбулися зміни, спричинені умовою переходу на боротьбу з більшовиками невеликими відділами. Холодноярська організація була поділена на дві округи. Першу – Єлисаветградсько-Олександрійську – очолив Герасим Нестеренко-Орел. Другу (Чигиринсько-Звенигородську, Чорноліську) – Ларіон Загородній.
Ким же були нові очільники?
Герасим Нестеренко народився 3 березня 1890 року в селі Червоновершка Компаніївської волості Херсонської губернії (нині Кіровоградська обл.). Брав участь у Першій світовій війні, закінчив Одеську школу прапорщиків. У 1917 році як вчитель за освітою скористався мобілізацією. Працював за фахом на теренах Єлисаветчини, очолював місцеву «Просвіту». У 1919 році Нестеренко став впливовим керівником повстанського руху Компаніївської волості на Єлисаветчині (нині – Кіровоградська обл.).
Настрої селян та її отамана більшовики відзначили в одному з джерел 1921 року: «Волость эта всегда была петлюровской и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский (один з впливових діячів григор’євського руху – прим. авт.), Нестеренко-Орел-«Сирко», и она несколько раз брала Елисаветград, так что на неё нужно обратить внимание»
У 1920 році Г. Нестеренко, якого почали також називати «Орлом», приєднався до Першого Зимового походу. Його загін входив до складу Запорозької дивізії під командою Андрія Гулого-Гуленка. Михайло Крат згадував про успішну участь «повстанчого єлисаветського відділу отамана Герасима Нестеренка (Орла)» у Вапнярській операції в квітні 1920 року.
Влітку 1921 року Герасим Нестеренко-Орел увійшов до керівного складу Холодноярської організації. Зокрема, в липні 1921 року його обрали командуючим військами Холодноярської округи. За інформацією І. Лютого-Лютенка Нестеренка-Орла залишив у Холодному Яру для організації повстання Гулий-Гуленко – командуючий Південною (Бесарабською) групою, від якого він отримував накази та передавав підлеглим отаманам.
Головною метою діяльності Нестеренка-Орла була підготовка населення до підтримки Другого Зимового походу, яку йому так і не вдалося реалізувати. Рейд Південної групи А. Гулого-Гуленка в жовтні – листопаді 1921 року зірвався, а власних сил, незважаючи на підтримку селянства, було замало. У 1922 році Нестеренко емігрував до Румунії, де брав активну участь в українському еміграційному русі аж до самого арешту НКВС в 1945 році. Подальша доля отамана і навіть дата смерті не встановлені.
Отаманом другої округи був Ларіон Загородній. Він народився 16 березня 1897 року в селі Кошарки (Юзефівка) Златопільської волості Чигиринського повіту Київської губернії. Брав участь у Першій світовій віні. Восени 1917 року демобілізувався за станом здоров’я. В листопаді-грудні 1918 року підтримав протигетьманське повстання. В 1919 році долучився до антибільшовицького повстанського руху. В 1920 – 1921 роках приєднався до холодноярців та повстанців Чорного лісу під проводом Пилипа Хмари. Загони Загороднього – найбільш помітні повстанці на теренах Єлисаветчини протягом 1921 – 1922 років. Переважно це були кіннотники, що вирізнялися рухливістю, хитрістю (нерідко повстанці Загороднього використовували червоний прапор, маскуючись під більшовиків), жорстокістю по відношенню до комуністів та їхніх симпатиків.
Юрій Горліс-Горський згадував, що «Загородній захопив потяг із будьонівським обмундируванням, тому його загін виглядав доволі пікантно. Всі хлопці у будьоновських рогатих шапках і з великими червоними зірками, в нових шинелях із червоними поперечними смугами на грудях. З кулеметної тачанки стирчало древко шовкового червоного прапора. На одній стороні напис: «84-му кавполку – от коммунистических и комсомольських организаций г. Бердичева… Сам Будьонний пізнав би нас за своїх…».
Восени 1921 року Л. Загородньому, загін якого налічував до ста осіб, підпорядковувалися загони отаманів Чорнолісся (нині Кіровоградська обл.): Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк, Архип Бондаренко, Чорний Ворон з-під Лебедина. В грудні 1921 року на засіданні «реввоенсовещания» Чигиринського повіту констатувалося, що в «кожному куточку, в кожному населеному пункті відчувається присутність бандита».
На відміну від Нестеренка у 1922 році Загородній не емігрував, а продовжив боротьбу проти більшовиків, постійно турбуючи місцеві радянські осередки влади своїми раптовими нападами:
«Тройки Загороднего распространили своё влияние на весь Елисаветградский уезд... Мешают сбору продналога, охотятся за ответственными работниками, которые боятся ездить вглубь уезда…»
Не кращою була ситуація і в інших населених пунктах. Більшовики були змушені визнати слабкість своєї влади навіть у волосних центрах. В оперативних звітах червня 1922 року відзначалося: «…в районах, прилегающих к Холодному Яру, (тобто в Єлисаветградському повіті. – Авт.)» бандиты чувствовали себя как нельзя лучше, и в середине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества».
Повстанська війна протягом 1921 – 1923 років тривала й на інших тереторіях України. На 1 липня 1922 року в Україні та Криму органи ДПУ нараховували понад 80 збройних загонів загальною кількістю – 1 500 бійців, в тому числі на Волині – 17, Поділлі – 12, Харківщині – 5, Полтавщині – 7, у Кременчуцькій губернії – 8.
Стурбовані активізацією повстанства органи радянської влади використовували різні методи для його придушення: створювали «летючі загони» по боротьбі з повстанцями, конфісковували у селян зброю та продукти, брали заручників, карали селян за підтримку повстанців. Зокрема, погрожували, що в села, де буде зафіксована поява повстанських загонів, вводитимуться військові частини на повне утримання мешканців.
Крім репресивних більшовицьких заходів, ставлення селян до «залишенців» виразно змінювалося під впливом НЕП(у). Іван Лютий-Лютенко згадував, що після проголошення нової економічної політики «повстанці втрачали єдиного союзника, що мали, – село»:
«Під час зустрічей з «дядьками вже не було колишньої приязні та щирості. Сміливіші з них відверто казали: «Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде. Ідіть додому – оріть, сійте, збирайте, і будете жити, як люди. А жити можна, хто не лінується».
Отаман зауважив, що «терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя».
Тим часом ЧК продовжувала полювати на повстанських отаманів. У липні 1922 року чекістам вдалося заарештувати Андрія Гулого-Гуленка – генерал-хорунжого армії УНР, відомого організатора антибільшовицьких повстань, на якого «залишенці» покладали великі надії. Протягом 1922 року, навіть після його арешту, чекісти активно використовували постать Гулого-Гуленка під час проведення операції «Заповіт» проти холодноярських отаманів. Як зазначив дослідник повстанського руху Роман Коваль: «знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти використовували його ім'я як принаду, і від його імені хотіли запросити отаманів на з’їзд». Вони поширювали серед «залишенців» інформацію про присутність «ген. Гулого, і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцького» на з’їзді ватажків повстанського руху. Напевне чекісти знали, що ні «Вісті ВУЦВК», ні «Селянська правда», що писали про арешт А. Гулого, до холодноярців не доходили, та були впевнені, що ніхто не перекаже повстанцям, що його було заарештовано.
Цей план був складовою операції «Заповіт» («Щирие», «Дело рыцарей леса»), розробленої Єлисаветградською ЧК. Колишні петлюрівці Трохименко та Завірюха, завербовані чекістами 22 вересня 1922 року, заманили отаманів на з’їзд у Звенигородці. У пастку потрапили сім отаманів, в т. ч. Ларіон Загородній – отаман Холодноярскої бригади. А 29 вересня 1922 року були ліквідовані великі збройні відділи повстанців у Холодному Яру.
Після операції «Заповіт» в Україні ще продовжували діяти загони повстанців під проводом отаманів Якова Гальчевського на Поділлі, Ілька Струка на Київщині, Семена Заболотного на Одещині, Якова Гайового на Поділлі, Івана Савченка-Нагірного та Чорного Ворона (Івана Чорноусова (Чорноусенка) на Черкащині, Іванова на Катеринославщині, але масовий організований опір українського повстанства без підтримки селянства згасав. Проте окремі загони, зокрема, Чорного Ворона (Іван Чорноусов (Чорноусенко) – прототип героя роману Василя Шкляра «Чорний Ворон»), продовжували боротьбу ще декілька років.
Я. Гальчевський-Орел – отаман Подільської повстанської групи - підкреслив значення цієї боротьби:
«Те, що ми робимо має значіння: даємо ворогові знати про своє життя, а світові підкреслюємо, що ворог є окупантом України. Нехай і не виграємо бою, а ворогів покладемо тисячі. Нас може і не стати, але залишимо по собі пам’ять, легенду для нових борців».
За даними ДПУ, на 1 квітня 1923 року в Україні діяло 26 окремих загонів, які нараховували 168 осіб. При чому з 1 лютого по 1 травня 1923 року повстанці здійснили 165 нападів на населені пункти, потяги, промислові об’єкти тощо. 34 отамана було вбито, 16 – заарештовано. Також повстанці втратили 608 рядових бійців. За 1924 рік зареєстровано 401 напад на промислові об’єкти й установи і 70 нападів на транспортні комунікації, 418 повстанців загинули під час бойових дій, 134 були поранені. Заарештовано 150 повстанських командирів, 3149 рядових учасників опору. У листі Одеського губкому КП(б) України до ЦК КП(б) України від 30 липня 1923 року повідомлялося про спалах повстанської активності в традиційному «осередку політичного бандитизму – Єлисаветградської округи на стику Єлисаветградського, Черкаського та Олександрійського районів».
У червні 1923 року Яків Гальчевський (Орел) відправив з Польщі на терени СРСР дві повстанські групи, що мала підняти повстання проти більшовиків. Попри несприятливі обставини для розвитку повстанського руху в Україні, йому вдалося сформувати повстанський загін із 60 осіб, але рейд не відбувся. Я. Гальчевський у книзі «Проти червоних окупантів» назвав причини такого рішення:
«В 1923 році по наказу Головного Отамана Петлюри була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами».
У свою чергу чекісти продовжували виявляти та затримувати впливових повстанських отаманів. 16 червня 1923 року під час спроби перетину кордону було заарештовано генерала Юрка Тютюнника – авторитетного повстанського ватажка, який збирався очолити в Україні антибільшовицьке повстання.
Попри згортання організованої повстанської боротьби, арешти провідників, амністію стихійні виступи під проводом отаманів тривали. У жовтні 1924 року ДПУ зафіксувало 18 збройних загонів загальною чисельністю в 130 бійців. У «Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 року» стверджується, що загін Чорного Ворона було «ліквідовано 6 червня 1926 року». Чимало повстанців після припинення опору повстанських загонів більшовикам чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Зокрема, під час збройного виступу селян у Драбові в квітні 1930 року (Лубенська округа, нині Черкаська обл.) у довколишніх селах почали ширитись чутки, що напад здійснили не місцеві, а загін, що перебрався через Дніпро з Холодного Яру. Цю інформацію селяни переповідали на допитах чекістам.
Тому колишні важливі центри повстанського руху, які залишалися символами опору радянській владі, так звані бандитські села, були під пильним наглядом більшовиків упродовж тривалого часу навіть після придушення повстанського руху. Зокрема, колишній більшовицький сексот «Непитай» у 1931 році отримав завдання написати детальний звіт про повстанський рух на теренах Чорнолісся та пригадати прізвища його активних учасників. Повстанські села були під пильним наглядом каральних більшовицьких органів упродовж тривалого часу. Наприклад, у селах поблизу Холодного Яру старі хати дозволялося розбирати тільки в присутності представника міліції. Часто навіть у 60-70-их роках під стріхами знаходили куцаки або куцопали – традиційну зброю селян, що стала одним із символів українського повстанства.
Юрко Тютюнник – один із очільників повстанського руху визвольних змагань 1917 – 1921 років вважав, «що досвід визвольної боротьби – найцінніший скарб нації». Недаремно в умовах новітньої російсько-української війни в складі Збройних сил України почали з’являтися бригади, названі на честь учасників визвольних змагань 1917 – 1921 років: імені Лицарів Зимового походу, Чорних запорожців, Костя Пестушка. 93-я окрема механізована бригада дістала назву Холодноярської. Неподалік Мотронинського монастиря, що був духовним центром, шпиталем та штабом повстанців Холодного Яру, встановлено пам’ятник, сучасним захисникам України від зазіхань Росії.
Юрій Митрофаненко
