Двадцять дев’ятого серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла "зеленим коридором" на дорозі поміж Многопіллям та Червоносільським – селами Амвросіїв- ського району Донецької області – російські військові та проросійські бойовики порушили свою обіцянку не стріляти й почали розстрілювати колону наших військових.
Разом з багатьма іншими українцями тоді загинув і старший розвідник-снайпер сержант 3-го окремого полку спеціального призначення Дмитро Придатко: машину, в якій він перебував, було підбито, він отримав тяжкі опіки й численні переломи, після чого прожив лише чотири години. Перед смертю Дмитро попросив товаришів передати дружині перстень, який вона подарувала йому на Новий рік, і сказати їй, що він її дуже кохав. Сержанта й 96 інших загиблих в Іловайському котлі наших військових згодом доправили до Дніпропетровська. Там його й упізнали бойові товариші й родичі.
Указом Президента України № 144/2015 від 14 березня 2015 року "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України" Дмитра Придатка нагороджено орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
Для побратимів старший розвідник-снайпер групи спеціального призначення загону спеціального призначення сержант Дмитро Придатко назавжди залишиться в пам’яті надійним другом, хорошою, небайдужою людиною, на яку завжди можна було покластись. Про загиблого на прощанні з ним сказав його командир Микола Ананько. Коли він вийшов до мікрофона й почав говорити, стало зрозуміло, наскільки великою для нього є втрата його підлеглого. Офіцер буквально не міг підібрати слів, щоб висловити свій біль. А виконувач обов’язків заступника командира військової частини майор Андрій Неживий сказав: "Дмитро виконував свій обов’язок як справжній чоловік, як громадянин своєї держави".
Таким справжнім чоловіком Дмитра, який народився 28 липня 1988 року, виховав батько. Хлопець після розлучення батьків жив із ним. Зі школи захоплювався футболом і боксом. Спочатку навчався у 16-й школі, а з 6-го класу – у 30-й. У ПТУ № 8 здобув професію столяра. Строкову військову службу проходив у 3-му окремому полку спеціального призначення. Дмитрові подобалося в армії, тому й вирішив лишитися в рідній частині на службі за контрактом. Та й виховання посприяло цьому: його батько завжди казав хлопцеві, що кожен чоловік зобов’язаний захищати Батьківщину. На службі Дмитро цікавився різними гранями воєнної справи та приділяв багато часу самовдосконаленню. Тоді ж, будучи контрактником, він познайомився з дівчиною Настею, яка стала коханням його життя і дружиною.
Другою після коханої пристрастю Дмитра була армія. І хоча він і не продовжив військового контракту після його завершення, однак часто водив Настю до військової частини, в якій служив, відзначав з нею і товаришами по службі своє військове професійне свято. Після завершення терміну контракту чоловік працював складальником меблів, таксистом, брався за будь-яку роботу.
– Дмитро завжди хотів повернутися до армії, мав потяг до військової справи. Коли вдома по телевізору показували стрибки з парашутами чи щось подібне, його не можна було відірвати від екрана. Він і сам сім чи вісім разів стрибав. Це йому дуже подобалося, а ще – тактична підготовка, – розповідає дружина спецпризначенця Анастасія Кашпур. – Ми хотіли дитину, і невдовзі в нас народилася Марійка. Дмитро був присутнім на пологах і казав: "Я нашу маленьку побачу раніше, ніж лікарі". Він уявляв, як вона ростиме і яким буде її життя, пізніше хотів ще одну донечку. Жартуючи, промовляв: "У мене буде троє дівчат, і я з-поміж них – красунчик". Коли з початком воєнних дій на сході оголосили першу хвилю мобілізації, Дмитро повідомив, що чекає дзвінка чи повістки, що піде на фронт, бо це його обов’язок. Пояснював: "Хто, як не я? Ну, от дивись, я не піду, потім ще хтось відмовиться – то ніхто не піде? – і заспокоював: – Зі мною нічого не трапиться. Я не прикриватимусь ні дітьми, ніким"…
У військкоматі йому дуже зраділи, адже прийшов підготовлений розвідник, снайпер, справжній спеціаліст військової справи. Після цього для старшого розвідника-снайпера групи спеціального призначення загону спеціального призначення розпочалась служба в зоні АТО. З дружиною він зідзвонювався щодня, але про те, де і чим займається, – не розповідав, дисципліновано пояснював, що це військова таємниця. Кілька разів приїздив у відпустку. До дня народження донечки підніс сюрприз: без попередження серед ночі переступив рідний поріг з квітами й м’якою іграшкою. Оцінюючи бойові дії на сході країни, Дмитро розповідав, що українці воюють з російськими військовими, а не із сепаратистами. Він дуже добре ставився до своїх товаришів і хвилювався за них, коли приїжджав додому, говорив: "У мене там хлопці, моя друга сім’я". Був товариським, у нього вдома часто збиралися чималі компанії на дружні посиденьки. Завжди перебував у центрі уваги, жартував, мав у запасі гарний тост.
– На початку війни Дмитра не було вдома три місяці. Коли повернувся, маленька донька спочатку його не впізнала. Він образився майже до сліз: "Як це так, рідна донечка не впізнала батька!" – продовжує розповідати про чоловіка Анастасія. – Останнього разу, коли зустрілися, мені стало тривожно. Він за столом виголошував тости, дякував друзям, що допомагають його родині. Мене хвалив за те, що сама виховую доньку: ніби бачив нас востаннє і прощався. Навіть у розмові із сестрою обмовився, що, можливо, більше й не зустрінуться. Але мені обіцяв повернутися. Ми тоді попрощались майже без сліз, адже він мав через п’ять днів приїхати у відпустку…
Про сміливість і жертовність Дмитра свідчить такий факт: коли група бійців із підрозділу, в якому він служив, потрапила під мінометний обстріл, спецпризначенці кілька днів ховались в кукурудзі, не маючи змоги відійти до своїх позицій. Команди поїхати й порятувати бійців ніхто не віддавав – надто ризиковано. Тоді Дмитро сів у машину й сам декілька разів з’їздив у небезпечне місце й вивіз товаришів з-під обстрілів.
