День пам’яті жертв Голодомору наприкінці осені завжди особливий. Не лише своєю жалобою, урочистістю і ще одним нагадуванням, яких жахливих непоправних втрат ми зазнали. Це ще й день ламання радянських стереотипів, адже десятки років комуністичного режиму говорити про голод, поширювали інформацію про нього було карним злочином. Це день, коли чути хрускіт совкового хребта.
Я дуже добре пам’ятаю, як звучав цей хрускіт на одному із засідань тоді Кіровоградського міськвиконкому на початку 2000-их. (Зі здобуттям незалежності розмови про Голодомор уже не переслідувались, але масового вшанування пам’яті аж доти не траплялось). Тоді на розгляд було винесено питання про надання дозволу встановити хрест, який би символізував спільну могилу заморених голодом українців. І де?! На Валах! Доти це місце було сакральним для комуністів. Там – їхні герої. Який Голодомор, тим більше – геноцид?! Так, тимчасові труднощі…
Сьогодні це може здаватися дивним, але тоді виконком відмовив національно-патріотичним організаціям, які просили дозволу встановити хрест. Але хребет уже тріщав. І наші ветерани (їхні душі уже в кращих світах) Григорій Ковальчук, Віктор Кудінов, Семен Сорока разом з тоді молодшими Віктором Полтавцем та Віктором Тріщенком на обраному місці хреста встановили. Простого, дерев’яного, хіба обвинутого вишиваним рушником. І влада не посміла ні покарати їх за це, ні зруйнувати хреста. Кілька років приходило нас до нього по десятку-двоє людей. Якось один з керівників області у день пам’яті підїхав туди на «Волзі», виглянув з машини, побачив, що людей мало, і швиденько ретирувався.
Перелом, звісно, відбувся за президента Віктора Ющенка. Тоді у цей день до того ж дерев’яного хреста приходили тисячі. Частина – з принуки, зі службової необхідності. І лише три роки тому на місці дерев’яного постав величний кам’яний хрест. До нього тепер приходять сотні, але хочеться вірити – за покликом серця.
… Єпископ Марк читає молитву, чуло промовляє мудрими словами про ціну свободи до людей. Озираюсь – поряд якесь дівчисько з пишною зачіскою світлого волосся, на якому начеплено щось руде. Що то таке в неї? Придивляюсь – хутряні навушники, які замість шапочки захищають вуха від морозного повітря. Коротка яскрава курточка. Може, у цьому зухвалому дівчиську душа якоїсь юної україночки, що пішла до Бога, навіть не мріючи про такі яскраві цікаві штучки, не уявляючи, що вони є на світі, але як кожна дівчинка, усім своїм єством бажаючи бути красивою? Може, у неї було таке ж пишне біляве волосся? А як би ті дівчатка раділи ошатним шапочкам із пухнастими бомбончикам, як он у тих молодих пань. Боже, у яких же злиднях жив і помирав наш народ!
Уже далеко після Голодомору українці із Галичини, які після приєднання до великої України, повіривши комуністичній пропаганді, приїхали у наші степи допомагати колгоспам, привезли з собою постільну білизну. Для багатьох наших селян це було диво, буржуйські розкоші. Такі злидні не могли пройти для нації безслідно. Вони через покоління відгукуються покрученою психологією, патерналізмом, а то й глупою довірою до всіх політиків, хто пообіцяє чи дасть щось матеріальне.
Чому ми не пам’ятаємо про це, знов і знов зневажаючи власний народ? Коли пишемо у Фейсбуці або спілкуємось із друзями за кавою чи пивом про те, які українці недолугі, дурні, скільки людського непотребу навколо, як тяжко жити у цій країні. Цим стогоном сповнені соцмережі і, здається, і наші душі.
…Отець Марк закінчує промову. Небо над хрестом і натовпом темніє. І хочеться кричати у нього: «Заступіться за нас перед Господом! Він чує найперше тих, хто піщов до нього передчасно й невинно. Заступіться за нас нерозумних, егоїстичних, маніпульованих чужим словом і інтересами, роздертих і роз’єднаних! Хай пошле нам більше любові і віри у себе. Бо ж тільки вони творять країну й державу, добробут і майбутнє! А зневага, невіра, страх, непевність руйнують! І кожну окрему душу і Україну.
…Коли люди насамкінець почали нести лампадки і квіти до хреста, у гучномовцеві залунали короткі розповіді про жахіття тих років. Прізвища, назви населених пунктів. І – жодного слова, що й у ті сатанинські для України часи, було багато людей, які чинили опір. І організований, і особистий, моральний. Відмовитись везти валку хліба на елеватор, бо він останній, і без нього село вимиратиме – чи це не моральний подвиг у тих умовах? Подібних випадків багато, і вони задокументовані, з прізвищами, з назвами сіл і колгоспів. Чому ми про це не говоримо? Адже це – найважливіше. І це теж – джерело нашої віри у себе! Її жива вода! Мертвою водою (спогадами, фіксацією документів) ми вже полили нашу свідомість, тепер треба – живою!
Світлана ОРЕЛ
