Єпископ Кропивницький і Голованівський, керуючий Кропивницькою єпархією Православної церкви України (ПЦУ) Марк (Левків) – відома людина. Відома своїми патріотизмом, мудрістю, відданістю церкві й людям. Однак про його життєвий шлях, від народження й до приїзду в Кропивницький, мало хто знає. Щоб заповнити цю прогалину, «Вечірня газета» звернулася до владики з проханням розповісти про себе, своє служіння, ПЦУ. Він люб’язно погодився, запросивши автора інтерв’ю до будинку управління Кропивницької єпархії.
Про коріння й вибір життєвого шляху
– Ваше преосвященство, звідки Ви родом?
– Народився я 20 листопада 1979 року в селі Реклинці Сокальського району Львівської області. Там і зростав, навчався в місцевій середній школі, а в сусідньому місті Великі Мости, за вісім кілометрів від села, вчився у школі мистецтв, у класі баяна. Це один з тих випадків, коли Бог дає можливість більше себе розвинути, більше пізнати. Сам баян зараз рідко беру в руки, але коли навчався в семінарії, то вже мав музичну освіту, тож легко вивчав церковні гласи. Музична грамота, яку опанував у школі мистецтв, знадобилася під час навчання в семінарії.
– Хто ваші батьки, Ви з великої родини?
– Мій батько Степан Васильович Левків помер 2008 року ще доволі молодим, матір Марія Павлівна живе в Реклинці, вона виховала шістьох дітей й офіційно є матір’ю-героїнею. Наймолодший брат Микола та брат Андрій – зараз біля неї, інші брати вже поодружувалися, виховують дітей. Сестра Оксана теж вийшла заміж, у неї троє дітей. У церковній сфері з нашої родини – лише я. Усі мої рідні – люди віруючі, відвідують храми, моляться, кожен має свою роботу. Бабуся Єва – уже покійна, бабуся Ірина живе у Великих Мостах і втішається присутністю онуків, правнуків і праправнуків. Торік уся наша родина збиралася на її 80-річчя.
Коли відвідую отчий дім, то маю недовгі спілкування з мамою, бо самі візити нетривалі. Приїжджаю на день, переночую і вже їду назад на Кіровоградщину чи ще кудись у якихось справах. Тому спілкування з мамою мені бракує. У неї непросте життя: маючи вищу освіту, працювала і на заводі контролером, і в колгоспі ланковою, і швачкою на фабриці, де зір зіпсувала. Ми всі, її діти, якраз у 1990-ті роки, коли економічна криза була, підросли. І потрібно було з освітою нам допомагати. Щоправда, я паралельно з навчанням у семінарії їздив у Польщу підзаробляти, щоб мати якісь кошти й не бути тягарем для батьків, яким і без мене було ким займатися. Зараз дивлюся на свою матір й усвідомлюю, яким великим, непростим і важким є сімейне покликання. Розумію й шаную сімейне життя і знаю, наскільки там непрості виклики і наскільки воно почесне й потрібне для суспільства. Тому церква повинна будь-якими силами підтримувати сімейних людей і бути для них опорою й розрадою.
– Що найбільше подобалося Вам у шкільній науці?
– До шостого класу в загальноосвітній школі був відмінником, пізніше мав різні оцінки, але екзамени всі складав на “чотири” і “п’ять” (тоді система оцінювання була п’ятибальною). У середніх класах найбільше подобалися математика, географія. У старших – хімія, географія, біологія, яку вирішив вивчати й надалі, тому вступав до Львівського національного університету імені Івана Франка на біологічний факультет. Але на те не було Божої волі. Було бажання вступити, була якась така сільська наївність, що якщо ти хочеш – то йдеш, складаєш і вчишся. Але існували реалії, які від мене не залежали. Єдине, що втішило в тій історії, то це те, що, прийшовши дізнатися про результат екзамену, побачив своє прізвище першим під жирною лінією, після якої написали прізвища тих, хто не вступив.
– Певно, вступити завадили якісь «підводні течії»…
– Скажу так: мабуть, на це не було Божої волі. Після того пережив дитяче розчарування, переосмислив певні речі – і виникло бажання вступати до богословського навчального закладу, здобувати освіту, а там Бог далі розпорядиться моїм життям, як Він вважатиме за потрібне. Я зростав у християнській сім’ї, із самого малку відвідував церкву, що на Західній Україні є нормою, тому це рішення не було зовсім уже несподіваним.
– А в яку церкву ходили?
– У моєму селі православна громада розділилася на початку 1990-х років на греко-католицьку та православну, тоді ще російську. Наша сім’я лишилася православною, хоча інша моя бабуся, з Великих Мостів, стала греко-католичкою. А бабуся Єва, яка водила мене до церкви змалку, лишилася православною. З часом, 1997 року, православна громада перейшла в Київський патріархат. Обидві громади молилися в одному храмі, люди пройшли через різні випробування – сварки, непорозуміння. А потім усе стишилося, віднайшли компроміс, дві громади й досі моляться почергово.
Оскільки й одна бабуся, й інша прищепили мені любов до Бога і до церкви, згодом з’явилося бажання глибше пізнати Бога, Його ставлення до світу, сенс життя людини і зрозуміти своє особисте покликання: вирішив здобути богословську освіту. Думав, що маю певні знання, навички, можу прийти, скласти екзамени і вступити на навчання. Власне, так і сталося. Склав іспити й восени розпочав навчання у стінах Волинської духовної семінарії, що в Луцьку (зараз – Волинська православна богословська академія). Це моя альма-матер, коли відвідую Волинь, то обов’язково приходжу туди. Знаю багатьох викладачів, ректор академії – мій хороший товариш, випускник цього навчального закладу. Мені приємно, що академія розвивається і що студенти, які вступають туди, мають кращі умови для навчання за ті, що ми мали свого часу, коли семінарія лише розбудовувалася й тривали ремонти, не було достатньо приміщень, тих зручностей, які тепер є. Але було багато покликаних і бажання якнайшвидше здобути освіту й почати своє служіння.
– І який граніт науки Ви гризли?
– Передусім – спеціалізовані предмети. Зокрема, богословський блок: догматику, тобто вчення істин церкви, Святе Письмо – Новий і Старий Заповіти, катехізис – найперший ввідний предмет, де основні правди віри вивчають, гомілетику (навчання проповідництва), церковну історію, зі світських предметів – історію України, українську мову і літературу, ознайомче вивчення старовинних мов – латинської, старогрецької, івриту. Не можу сказати, що семінарія дає здатність вільно володіти ними, але якщо маєш намір пізнати ці мови й орієнтуватися в них, то дає хороший фундамент для подальшого їх ґрунтовнішого опанування. Церковнослов’янська мова, само собою, блок уставних предметів – уставу богослужіння.
– Щось із семінарського життя повідайте цікаве або пізнавальне…
– У мене викликало певне здивування, що на межі минулого й теперішнього століть, коли навчався в Луцьку, дуже багато молодих хлопців вчилося в семінаріях. На курсі могло бути більше ста осіб. А семінаристів звільняють від строкової служби у війську. Тож були хлопці, які для її уникнення йшли в семінарію (але служити в церкві після закінчення навчання не хотіли, тому все одно потрапляли до війська). І яким же було їхнє здивування, коли вони опинялися фактично в режимному об’єкті, де такий самий обмежений вихід у місто, як в армії, підйом о шостій годині ранку, чищення на всю семінарію картоплі, відбій о 23:00… Тобто вони потрапили майже в ту саму армію, лишень не на півтора року, а на чотири. Це мене веселило, і я завжди дивувався: навіщо ви це робите, коли у вас не лежить до цього серце і ви не маєте наміру в майбутньому ставати священниками? Для чого втрачаєте чотири роки на справу, яка вам нелюба, а потім усе одно після навчання підете до війська?
А загалом, наш студентський колектив був згуртованим. Навчання в семінарії запам’яталося ще й тим, що ми були дуже дружними, тому досі спілкуємося. Навчання у Львівській богословській академії, до якої вступив 2008 року й учився заочно, вже відрізнялося від семінарського, бо менше часу мав на спілкування з однокурсниками, а зосереджувався суто на навчанні. Якщо семінарія більше акцентує на особливостях церковного служіння, щоб священник міг правильно звершувати таїнства, вести богослужіння, добре знав біблійну історію, то академія – це більш деталізоване вивчення богословських дисциплін.
Шлях від семінариста до єпископа
– Як склалася Ваша доля після закінчення семінарії?
– Наприкінці навчання багато моїх друзів вже були священнослужителями (на четвертому курсі, перед завершенням навчання, можна приймати сан). І проректор семінарії спитав у них: «А що ж Михайло (світське ім’я владики Марка, – Ю. Л.)?» – «Ми не знаємо, він нічого не каже». – «То, може, він хоче чернецтво прийняти?» Цю розмову мені переповів товариш. І я задумався… Мені подобалося і служіння, і перебування в церковній огорожі. Тож відчував, що чернецтво – це, можливо, моє. Вирішив: якщо проректор запропонує, то погоджуся. Значить, такою є воля Божа. І коли наступного дня йшов Луцьком і зустрів проректора, то він одразу ж спитав у мене, чи не бажаю прийняти чернецтво. Відповів, що так. Із цього почалися різкі зміни в моєму житті. У Великий піст, 17 квітня 2003 року, приймав чернецтво, у п’ятницю 18 квітня став дияконом, а в неділю – ієромонахом. У сан священника мене висвячував владика Яків (Панчук), нині покійний, а постригав у чернецтво владика Михаїл (Зінкевич) – нині митрополит Луцький і Волинський.
Та перед тим я поїхав додому повідомити батькам про своє рішення. Найважча розмова відбулася з мамою, бо вона дещо інакше уявляла моє життя, уже розпланувала його, як то кожна мати планує життя своїх дітей. Підтримала ж мене бабуся Ірина. Коли до неї підійшов, то вона поралася на городі. Сказав: «Маю намір прийняти монаший постриг». Вона усміхнулася й відповіла: «Ой, а я завжди мріяла, щоб у нашій сім’ї хтось був у чернецтві». Це мене підбадьорило, тож промовив: «Ну якщо у Вас така позиція, то збирайте речі та їдьте до мами, заспокоюйте її й переконуйте. Це ж Ваша донька. Знайдіть до неї підхід, бо вона трохи розстроїлася моїм вибором».
Постало питання, чи їхати моїм рідним на постриг, але я сказав, що там нічого особливого не відбудеться. Сам постриг я очікував з радістю, а для багатьох рідних він став би таким, ніби мене хоронили. Тому, звичайно, не хотів, щоб вони шморгали носами й плакали. Рідні приїхали пізніше, коли вже приймав хіротонію – чин посвячення в священнослужителі.
А згодом Священний синод УПЦ Київського патріархату призначив мене намісником Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря, який потрібно було відновлювати, створювати фактично з нуля. Монастир перебуває в колишньому будинку митрополита, який тоді стояв без вікон, без дверей, карнизи обвалені – і «пам’ятка архітектури національного значення». Потрібно було ремонтувати й обживатися. А збоку, через паркан, буквально за кілька метрів, стояв московський храм. З одного із монастирем архітектурного комплексу, але який належав УПЦ Московського патріархату. Ми доволі дружно жили й спілкувалися з тамтешнім священником, підтримували добрі стосунки.
– Вдалося відновити будівлю?
– Так, найбільше мені допомогли мої однокурсники із семінарії, а ще – студенти семінарії, кожен з яких мав виділений час на служіння в монастирі. Деякі, а серед них і мій однокурсник, згодом у тій обителі прийняли чернецтво. Я бачив, як там діяв Бог, як багато молоді зібралося. Виникли недільна школа, молодіжне братство. Ми розпочали там такий рух, який я зараз згадую як своє церковне дитинство. Із певною ностальгією, бо зараз часто відчуваю себе сухим адміністратором. І це деколи вибиває з колії, забирає багато сил. Доводиться робити чимало такого, що здається не надто корисним, – канцелярську й подібну роботу, якою теж хтось має займатись. А в монастирі швидко бачив плоди своєї праці, щасливих людей, якісні зміни в тих, хто мене оточував. І набирався від них доброго, і сам змінювався на краще. Не мав вільного часу, щоби про щось жаліти чи бідкатися на труднощі. Був повністю занурений у церковне життя – і від того щасливий.
Служіння ігуменом монастиря я ніс протягом 2003–2008 років. Усі ремонтні роботи водночас зі збереженням автентичного вигляду будівлі за цей час було зроблено зусиллями братії, семінаристів і священників, тих місцевих людей, благодійників, які об’єдналися навколо відновлення пам’ятки й допомоги монастиреві (держава виділила на ремонт лише триста гривень). Це стало для мене ще одним прикладом того, що якщо ми об’єднуємося заради якоїсь доброї, благої справи і докладаємо до цього зусиль, то обов’язково вийде позитивний результат. І це додавало оптимізму, бо якщо бачиш, що твоя робота не байдужа іншим людям, то розумієш, що є певний сенс у твоєму житті, у твоєму виборі.
За час реставрації обителі у ній побільшало ченців, і Жидичинський монастир на сьогодні – центр відновлення українського православного чернецтва на Волині. Саме вихідці із цього монастиря стали засновниками ще трьох чоловічих обителей у краї.
Коли цьогоріч на Трійцю перебував на Волині, то служив у своєму монастирі. Називаю його своїм умовно, бо там уже новий ігумен – мій товариш. Служили в стародавньому храмі, який цьогоріч перейшов у Православну церкву України, з представником Вселенського патріархату митрополитом Анейським Макарієм – членом синоду Вселенського патріархату. Коли після служби ми вийшли на хресну ходу, то місцеві люди підходили й казали, що й мріяти не могли про час, коли ми з представником Вселенського патріархату звершуватимемо спільну літургію. Це те, що наші люди здобули у зв’язку з отриманням Томосу…
А 2008 року наш монастир відвідав патріарх Філарет – тодішній очільник УПЦ Київського патріархату. Познайомився з братією, побачив, як ми працюємо, почув історію монастиря. А невдовзі владика Михаїл (Зінкевич), тодішній архієпископ Луцький і Волинський, отримав листа зі словами, щоб той відрядив мене в розпорядження патріарха. Тож я зібрав необхідні речі, попрощався з братією й вирушив до Київа. І з цього моменту почав нести служіння секретарем патріарха Філарета, який придивлявся до мене, навчав, радив. А 1 лютого 2009 року мене висвятили на єпископа Кіровоградського й направили на служіння до вас.
– Для Вас такі кардинальні зміни протягом року, певно, були доволі несподіваними…
– Я завжди сприймаю служіння в церкві так: що церква сказала – те й треба робити, наскільки ти спроможний і маєш до цього здібності. Чи було мені важко покидати монастир? Важко. Чи хотів я лишитися в монастирі, де усі мої знайомі, друзі й де ми робили спільну справу? Хотів. Але була позиція церкви щодо мого переїзду в Київ, а потім – до Кіровограда.
Від декількох громад УПЦ Київського патріархату – до близько сотні громад ПЦУ
– І як Вам у нас ведеться?
– Зовсім не жалкую, що потрапив сюди. Хоча й мав стереотип, що Кіровоградщина – це щось таке совкове, радянське й ніяке. Але почав знайомитися з людьми, відвідувати села, райони й побачив, наскільки тут щирі й прості люди, які без гучних гасел роблять свою справу й працюють на благо держави. Це я бачу як у селі, де люди тяжко гарують, щоби заробити якусь копійку, так і в місті, де кожен гідно несе своє служіння. Тут простіше знайти спілкування.
Звичайно, є й мінуси. Зокрема, відчутно великий вплив Московського патріархату на уми людей, які не до кінця розуміють, що діється в церковному середовищі. Російська церква, яка сором’язливо ховається за вивіскою УПЦ, відучила, я б так сказав, місцевих православних від потреби в церковному житті, потреби щонеділі та у свята бути разом у церкві. Чому в Галичині величезні храми? Бо храм має вмістити людей, які прийдуть до нього, він – їхня власність. Це той дім Божий, де вони всі, як родина, збираються до свого небесного Батька. І турбуються про цей дім, тримають у чистоті, прикрашають. Життя людей у Західній Україні значною мірою побудовано навколо храму. А через те, що на Кіровоградщині панівною була Російська церква, то сказане далі – плоди її праці.
Якщо людину привчати до того, що, коли тобі потрібно щось, то прийди – ми тобі це дамо, а далі ти церкві не дуже й потрібен, ми й без тебе можемо тут зібратися й помолитися, то людина погоджується: «Добре, я на свято прийду, щось освячу, запрошу в певний момент свого життя священника, а далі житиму із церквою ніби в паралельних світах, не цікавлячись нею, а вона – мною».
І тому дійшло до того, що люди, маючи стародавні храми, не завжди усвідомлюють, що це їхнє спільне надбання. Особливо зараз, коли деякі московські громади почали переходити в ПЦУ, віряни мають такий сумнів: «А чи маємо ми стосунок до того храму, який збудовано сто років тому? Чи тільки ті двоє-троє людей, які постійно навколо нього?» Тобто люди відмовляються, часто свідомо, від того надбання, яке їхнє діди-прадіди своїми руками збудували. Тому я хочу, щоб вони почали розуміти: той храм, який вони мають у селі чи місті, – це їхній спільний дім, у якому вони мають бути, цікавитися ним і розуміти, що він – їхнє надбання, яке треба примножувати, доглядати за ним. І бути уважними, щоб ніхто його в них не забрав під будь-яким приводом.
– Коли Ви приїхали на Кіровоградщину, то в якому стані застали єпархію?
– На той час вона не так вже й довго існувала. Хоча зареєстрована в 1992 році і виникла з декількох громад, лишень у листопаді 2002 року на цю кафедру Синод призначив першого керуючого – архієпископа Серафима (Верзуна). У цей період із УПЦ Московського патріархату до Київського патріархату перейшли голованівська, бобринецька, компаніївська, новоархангельська общини зі священнослужителями. Сьогодні маємо вже близько сотні зареєстрованих громад.
Найбільша наша проблема нині – нестача священнослужителів. І вона має своє підґрунтя. Якщо в 1990-ті роки семінарії були переповнені студентами (і багато з них після закінчення навчання зразу йшли на служіння), то зараз їх менше. Значно змінились умови проживання семінаристів: вони стали комфортними, з усіма зручностями. І людині після таких умов непросто відважитися піти десь у невідомий край, у те місце, де все потрібно починати з нуля й самому облаштовувати. До того ж, Кіровоградщина для багатьох семінаристів, а це переважно вихідці із Західної України, є такою собі незвіданою землею. Сама назва області їх лякає, що це щось таке радянське, вони мають острах іти сюди на служіння. Моє завдання – доносити їм, що тут живуть українці, які дуже люблять свою землю та які зараз цю любов засвідчують тим, що захищають її. А серед семінаристів існує стереотип, що краще Полтавщина, Черкащина, бо це українські регіони, а от Кіровоградщина – щось таке, до чого треба ще придивитися. А оскільки тих студентів семінарій не так багато, а тепер ще й почалися переходи в ПЦУ московських громад, то зрозуміло, що в нас певний кадровий голод.
– Як Ви сприйняли Центральну Україну після Західної й Києва?
– Приїхав я до Кіровограда, у селище Гірниче, наприкінці зими. Часто про це згадую, бо там, де виріс, навчався, – багато лісів, а тут – простір, до якого мав призвичаїтися. Зараз бачу в цьому перевагу, і мені подобається цей обшир. Нині, потрапляючи в Західну Україну, відчуваю, що мені бракує відкритого простору… Коли приїхав у Гірниче в лютому, а мене підвезли до будинку управління нашої єпархії, то краєвид на мене справив дещо гнітюче враження. Бо ще сніг не зійшов, почав танути, навколо все сіре. Але це враження швидко змінилося з настанням весни: усе навколо позеленіло й почало цвісти – і стало дуже гарно.
Це щодо природи, а в людях мене одразу вразили простота, щирість, відкритість. І це, напевно, співзвучне з відкритим простором. І люди такі ж відкриті. Це великий плюс у моєму служінні. Мене багато в чому можуть розчаровувати представники влади, бо вони – окремий вид людей. Політики розчаровують, але не інші люди. Так, вони можуть помилятися, робити неправильні висновки, але нині я не маю за що нарікати на кропивничан і мешканців області, бо вони гідно несуть свої випробування й засвідчують свою любов до України, стараються і в теперішніх непростих умовах дати собі раду. Кажу про більшість людей, ясно, що є й винятки.
– Протистояння навколо собору в Новоархангельську, який громада відстояла від передачі Московському патріархатові, сталося вже за Вашого керівництва Кіровоградською єпархією УПЦ Київського патріархату?
– Так, це якраз за мого керування відбувалися ці події, бо очолив єпархію 2009 року, а згадане протистояння відбулося перед Революцією гідності. То непроста історія, але приємно, що новоархангельська громада виявила єдність і захистила свої переконання, прагнення бути в УПЦ Київського патріархату. І, власне, із тих випадків у Новархангельську, Врадіївці й почалися ті трагічні події, які маємо в Україні. Бо після того була Революція гідності, а потім почалася війна. І це приклад, як маленька несправедливість щодо якихось громад чи людей, якщо вона не має вирішення законного, викликає збурення, що призводить до великих потрясінь. А під час потрясінь держава ослаблюється, і це можуть використовувати інші сили для того, щоб розпочати велику біду – війну.
– На війні людина потребує духовної розради, яку нашим військовим надають капелани. Їх призначає єпархія? Чи священники самі вирішують іти до війська?
– Війна, розпочата в Україні Росією, стала викликом для нас усіх: і для всього суспільства, і для військових, і для медиків, і для церкви. Бо всі ми не мали досвіду поведінки в таких умовах, не знали, як реагувати на них. І коли виникла потреба підтримати військовослужбовців, то священники нашої церкви – тоді ще УПЦ Київського патріархату – вирішили вахтовим методом, по місяцю, бути на передовій поруч із військовими. Наша єпархія долучилася до цієї справи, 25 людей з неї таким чином побували на передовій. Тоді ще не існувало ні капеланського координаційного центру, ні самої капеланської служби, ні законодавчо це не було ніяк урегульовано. Просто існував намір церкви бути поруч зі своїми вірянами, там, де вони мають у цьому найбільшу потребу. Серед священнослужителів на передовій перебували люди, яким таке служіння дозволяли вік і здоров’я. Ніхто нікого не змушував до цього. І мені дуже приємно, що фактично всі наші священники, які мали відповідні вік і здоров’я, висловили тоді бажання бути на передовій і по місяцю виконувати там своє служіння.
На даний час капеланство – це вже організована служба, і формат служіння капеланів змінився: якщо раніше вони перебували поруч з військовими на передовій, то зараз їх закріплюють за військовими частинами, командири яких запрошують і направляють капеланів туди, де в них є потреба. Деякі священники нашої єпархії несуть служіння при військових частинах Кіровоградщини, один – у Житомирі, інший – на Одещині. Щоправда, той, що в Житомирі, на сьогодні вже клірик Житомирської єпархії, бо йому важко розриватися між Кіровоградщиною й Житомирщиною.
Але й інші наші священники й зараз час від часу їздять на передову, хоча вже не на місяць, а на день, два, три, щоб поспілкуватися з військовими, привітати їх зі святом, передати якесь частування, бути поруч із ними. Наші відносини з армією стали впорядкованішими, що зняло напругу, яка була раніше, коли ми навмання робили якісь кроки, які не завжди були ефективними.
(Далі буде…)
Записав Юрій ЛІСНИЧЕНКО
