А міська влада повернула!
За християнською класифікацією нечестивих вчинків утискання убогих та беззахисних прирівнюється до людиновбивства і належить до "гріхів, що волають до неба про помсту за них". Це означає, що, як мінімум, грішник буде покараний за життя, а як максимум, постраждають ще і його нащадки – аж до п’ятого коліна. Можливо, про цю перспективу нічого не знали ті, хто три роки тому задумали позбавити житла кіровоградця Миколу Кодака – незрячого самотнього чоловіка, учасника війни. Але про кримінальну відповідальність точно здогадувалися, та це їх не зупинило. Утім, про все по порядку.
У квартиру № 6 будинку № 18/21 на вулиці Фрунзе Микола Кодак вселився у 1985 році. Отримав це житло на тих же підставах, що й мільйони радянських громадян. Але, на відміну від більшості квартиронаймачів комунального житла, не скористався правом приватизувати його. Про цю обставину й пронюхали лихі люди і вирішили викинути сліпого на вулицю.
Начальник КРЕПу № 6 (на балансі якого перебуває згаданий будинок) Світлана Ковальова дізналася про це навіть раніше, ніж Микола Кодак.
– Навесні 2010 року до мене в кабінет прийшла відвідувачка, відрекомендувалася і попросила зареєструвати її в такій-то квартирі, – згадує Світлана Ковальова. – І показала договір купівлі-продажу, відповідно до якого вона є власницею нерухомості. Я подивилася на документ і зрозуміла, що йдеться про квартиру Миколи Федоровича Кодака. "Так там же живе людина, сліпий чоловік", – сказала я. Словом, відмовила я відвідувачці. Вона пішла собі, а я – в прокуратуру. Там написала заяву про те, що в інваліда хочуть відібрати квартиру. Також повідомила про це міському голові Олександру Саінсусу, голові облдержадміністрації Сергію Ларіну. Після того та жінка не раз приходила в КРЕП і вже вимагала зареєструвати її в квартирі, де живе Кодак. Бувало, з’являлася й у супроводі молодиків, як кажуть, спортивної статури. Приходили вони й до Кодака. Я, дізнавшись про це, звернулася за допомогою до міської спецінспекції. Разом з її працівниками мені доводилося вартувати Кодака в квартирі, щоб її не захопила нова, як вона себе називає, власниця. Микола Федорович, запам’ятавши мій та спецінспекторів голоси, відчиняв тільки нам, і більше нікому. Коли хтось стукав у двері, він підходив з молотком. Спілкуючись із претенденткою на житло Кодака, я дізналася, що вона живе у Новоукраїнському районі і що її нога не ступала в квартиру, за яку начебто віддала п’ятнадцять тисяч доларів. Я питала в неї: "Як же це ви квартиру купили, навіть не подивившись на неї?" А вона: "Так вийшло"…
Протягом літа 2010 року прокуратура Кіровограда проводила перевірку за заявою Ковальової. І порушила кримінальну справу. Підстав було більш ніж достатньо.
Так, з’ясувалося, що згадувана квартира стала об’єктом дуже сумнівних операцій.
У березні 2009-го її було приватизовано такою собі Надією Б. 1985 року народження. Згідно з документами, поданими до органу приватизації, ця молодиця була прописана в квартирі, де фактично живе Кодак. Прокурорські працівники розшукали Надію Б. і поцікавилися, яким чином їй вдалося приватизувати житло, де ніколи не мешкала. Жінка дуже здивувалася цим запитанням і розповіла ось яку історію: "Якось увечері наприкінці літа – на початку осені 2006 року я зустріла на вулиці знайомого Андрія, він попросив грошей. У мене не було навіть на пачку цигарок, а дуже хотілося курити. Я Андрієві так і сказала. Він запропонував закласти мій паспорт в залі гральних автоматів. Паспорт був при мені, і ми пішли в найближчий такий заклад. Там Андрій узяв у мене документ і віддав охоронцеві. Той вручив 20 гривень і сказав, щоб наступного дня принесли 30. Розміняли ми двадцятку, поділили порівну. Після того я кілька разів ходила в гральний заклад, але не заставала там охоронця, який забрав у мене паспорт. Андрія ж я не зустрічала після того ніколи. У січні 2007 року я поїхала на заробітки в Київ, працювала там неофіційно у приватного підприємця за харчі і дах над головою. У лютому 2009-го приїхала в Кіровоград до матері і подала заяву про втрату паспорта. Згодом отримала новий документ. Ніяких заяв про приватизацію я не писала і нікуди не подавала. З чоловіком на прізвище Кодак не знайома".
Як виявилося, Надія Б. не бреше. Почеркознавче дослідження заяви від її імені про приватизацію житла показало, що воно написане іншою людиною. А в копії паспорта, докладеній до приватизаційних документів, було не її зображення. Також виявилися підробленими відтиск печатки та підписи посадовців КРЕПу № 6.
З усього цього випливало, що невідомі аферисти, скориставшись чужим втраченим паспортом та ввівши в оману працівників органу приватизації, оформили квартиру на людину, яка про це ні сном ні духом не відала. Та приватизація була лише першим кроком шахраїв на їхньому шляху до заволодіння нерухомістю. Наступним в ланцюжку афер був договір міни, укладений наступного місяця після її приватизації. Згідно із цим договором, у квітні 2009 року посвідченим кіровоградським приватним нотаріусом В., Надія Б. віддала згадану квартиру якомусь Богдану Л. 1965 року народження і отримала взамін іншу. Прокурорські працівники з’ясували, що Богдан Л. помер у листопаді 2008 року, а паспорт, який від його імені пред’являли нотаріусу, було загублено ще в 2005-у.
Отже, виходило, що жителька Новоукраїнського району Наталія В. (котра "діставала" посадовців КРЕПу вимогами зареєструвати її) купила в серпні 2009 року квартиру у померлого. Прокурорським залишалося встановити, хто за цими угодами стоїть. Та це виявилося нелегкою справою.
Тому прокуратура Кіровограда, проводячи слідство у кримінальній справі, вирішила одночасно судитися із Наталією В., щоб витребувати в неї незаконно здобуту квартиру і повернути її в комунальну власність. У листопаді 2010-го Кіровський районний суд задовольнив прокурорський позов. Наталія В. поскаржилася в апеляційний суд, і той 28 квітня 2011 року дійшов висновку, що Наталія В. є добросовісною набувачкою спірної квартири. Скасувавши рішення райсуду, апеляційна інстанція постановила нове, відповідно до якого незрячий Микола Кодак мав збирати свої пожитки і перебиратися, наприклад, у теплотрасу.
Дізнавшись про це, кіровоградський міський голова Олександр Саінсус звернувся до тодішнього прокурора міста Світлани Клюкіної з проханням вжити заходів для скасування рішення апеляційного суду і повернення квартири в комунальну власність.
Прокуратура подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду із розгляду цивільних і кримінальних справ. Але у цій інстанції не знайшли підстав для скасування апеляційного суду. Словом, шансів у Миколи Кодака залишитися з дахом над головою не було майже ніяких.
І тоді кіровоградська влада почала сама судитися за квартиру для інваліда. Справу за позовом міської ради до Наталії В. розглядав все той же Кіровський районний суд. Слухання затягнулися на декілька місяців. І от 17 жовтня цього року проголошено рішення, яким позов міськради задоволено. Щоправда, воно ще не набрало законної сили, та все ж є надія на те, що апеляційний суд (куди, мабуть, поскаржиться Наталія В.) не скасує його – надто вже очевидними є махінації, які передували заволодінню відповідачкою квартири.
Так що, побажаємо Миколі Федоровичу забути про молоток.
А слідство у кримінальній справі про незаконне заволодіння квартирою не завершено й досі.
