Цього літа виповнилося б 85 років народному артисту України Івану Васильовичу Кравцову. Практично усе його творче життя було пов‘язане з нашим театром і з нашим містом. Для мене він був і залишається одним з найкращих акторів, яких довелося бачити, й одним із найчистіших душею людей, з якими зводила доля. Актор Божою милістю, щирий і простий, він підкорював саме своєю органічністю. Хто бачив на сцені його Миколу Задорожного, Солопія Черевика, Мартина Борулю, Омелька, Калитку, Земляніку, той полюбив театр хоча б за те, що у ньому є такі актори.
Учень Івана Мар’яненка, Іван Кравцов був живим втіленням традицій українського реалістичного театру із відчуттям краси і глибини слова, нюансів акторської гри, одухотвореності театрального дійства. Фактично він останній актор у нашому театрі, хто мав безпосередній контакт із послідовниками й учнями корифеїв – через Івана Мар’яненка, відданого послідовника і племінника Марка Лукича Кропивницького, пізніше – Михайла Донця, Івана Казнадія. У меморіальному музеї Кропивницького є фото випускників театрального навчального закладу 1955 року, серед яких й Іван Кравцов, зі своїм наставником Іваном Мар’яненком. Він душею прийняв той театральний стиль і традицію та утверджував їх впродовж більш ніж півстоліття своєї творчості.
Більше двохсот ролей, десь із півсотні значних, зіграних ним за життя, перелічити неможливо. Ось як він сам розповідав про ті, які залишили найбільший слід у його душі:
– Як характерний актор я відбувся саме у Кіровоградському музично-драматичному театрі імені Марка Кропивницького. Цьому сприяв славнозвісний Михайло Донець, котрий як режисер дуже багато дав багатьом акторам. Справжній успіх і розголос мала постановка Мироном Любенком «Сорочинського ярмарку», де я зіграв Солопія Черевика і зміг проявив себе у тому амплуа, яке, очевидно, було ближче моїй творчій натурі. Вистава витримала майже тридцять аншлагів. Наступною стала робота над роллю Миколи Задорожного із «Украденого щастя» Івана Франка – образ глибоко трагічний, і не кожному актору щастить у житті його втілити. До цієї ролі я йшов поступово. Братися за неї було трохи страшнувато, адже всі тоді пам’ятали у цій ролі славнозвісного Амвросія Бучму. Але роль вдалася непересічною, наповненою внутрішнім трагізмом. Було чимало позитивних рецензій, відгуків і у місті, і на гастролях.
У галереї сатиричних, різнобарвних та неоднопланових образів гоголівського «Ревізора» у постановці заслуженого діяча мистецтв Михайла Ілляшенка Земляніка Івана Кравцова – один із найвиразніших.
– Як на мене, – ділився враженнями Іван Васильович, – це дуже сучасний та актуальний для нинішнього часу типаж. Хитрий, підступний, він дбає лише про власну вигоду, але разом з тим страшенно улесливий, уміє догоджати начальству, давати хабарі, гнути спину. Чи не такі сьогодні в пошані у нашої влади? Коли я граю Земляніку, я бачу наші розбиті дороги, занедбану природу, цинічну молодь. Це – результат дій тисяч і тисяч Землянік, які перетворили владу із засобу наведення порядку та розвитку суспільства у власну вотчину, а нині ще й у власний бізнес. Доки пануватимуть Земляніки – не буде добра на нашій землі.
У виставі Дударєва «Вечір» – всього троє виконавців. Одного з них – Микиту Гастрита – ще у 70-х роках пощастило зіграти Івану Кравцову. Їхнє тріо із на той час уже заслуженою артисткою Ігнатьєвою та актором Бабичем говорило до глядача про вічне – відчуття родини, батьківську любов, самотність, старечу покинутість і постійне сподівання на те, що діти таки згадають, повернуться, приїдуть у гості. Микита помирає, так і не дочекавшись.
Тоді, коли він вперше взявся за цю роль, ще не знав, що доля пошле йому тяжке випробування – смерть доньки, яка на той час уже стане примою-солісткою Маріборської опери. Там і досі пам’ятають талановиту співачку, що стала гордістю Словенії, яку знали і шанували любителі музики мало не всієї Європи, – Наталю Біорро, українку Наталю Кравцову, яка так нелогічно і вражаюче рано пішла з життя від раптового інфаркту…
Його знаменитий Калитка зі «Ста тисяч» Івана Карпенка-Карого був переконливішим та рельєфнішим від будь-яких столичних робіт. Це визнавали усі – і знавці театральної справи, і пересічні глядачі. Калитку у виконанні Кравцова, без сумніву, можна занести до акторської класики. А Омелько у «Мартині Борулі»? Роль, можна сказати, епізодична, але настільки промовисто й опукло зіграна, що вже сама поява Омелька-Кравцова на сцені викликала аплодисменти. Загалом, Іван Васильович переграв фактично більшість головних ролей українського класичного репертуару. На столичній сцені він міг би мати всеукраїнську славу, але дуже любив саме наш театр і не вважав його провінційним.
Заслужена артистка України Євгенія Миронович, яка кілька десятиліть виступала з Кравцовим на одній сцені, пригадує: «Його талант був напрочуд гнучким і багатогранним: ліричні, романтичні, драматичні, комедійні ролі вдавалися йому природно і органічно. Він дуже прискіпливо ставився до текстів ролей, не дозволяв собі перекручувати їх, але у той же час завжди мав своє уявлення про інтерпретацію образу і вмів твердо відстояти свою позицію у стосунках з режисерами. Будучи непересічним лицедієм, якому підвладні будь-які експромти чи новації, він не сприймав авангардних постановок, де форма витісняє зміст. Так само не терпів і шароварщини, твердо і цілеспрямовано виступав проти русифікації театру. Нести до глядача вищі смисли – було його місією і покликанням».
Очевидно, ця органічнічсть втілення образів від того, що свідомістю, системою мислення Іван Васильович був закорінений в українську стихію. Бо ж родом він із села Терновий Кут, що на Криворіжжі. На його вразливу душу навічно наклали відбиток мальовнича річка Саксагань, неповторні степові краєвиди, які в роки його дитинства та юності ще були не затьмарені і не загиджені промисловими будовами.
Не тільки краса природи, а й простота, щирість та порядність людських стосунків, одвічна любов до землі формували його світогляд. Отож, працюючи над селянськими образами, йому було легше осягнути та втілити і глибинну мотивацію їхніх дій, і психологію, і спосіб мислення. Та за всім цим бачиться не лише акторська майстерність і проникливість, а й глибока любов та повага до рідного народу, патріотизм і палке бажання, щоб із цих Калиток, Омельків та Мартинів витворилась нарешті свідома модерна нація.
Я знаю зовсім небагатьох людей, які усе, що відбувається в країні, переживають як події власного життя, беручи близько до серця наші проблеми, невдачі, поразки, яких, на жаль, більше, ніж перемог чи здобутків. А Іван Васильович був саме таким. Лицедій і віртуоз акторської гри на сцені, він як дитина вражався цинізму і продажності політиків, розбіжності їхніх слів і справ. І як справжній просвітянин, не жалкував свого часу, енергії, серця, аби передати хоч молодшим оте глибинне, українське, яке не дасть у черговий раз схибити, яке врешті стане підставою до того, аби поважати самих себе і не дозволяти паплюжити свої святині.
Усе це поєднувалось із дуже м’яким характером та внутрішньою інтелігентністю. Дружина народного артиста Лідія Йосипівна Кравцова розповідає, що він був дуже добрим і чуйним до оточуючих. Свого часу вона теж виступала на сцені, але заради родини і виховання дітей відмовилася від кар’єри і багато років працювала помічником режисера у Кіровоградському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Марка Кропивницького. З Іваном Васильовичем вони прожили разом 51 рік. Але вже минуло дев’ять, як він пішов від нас у кращі світи.
Кілька років тому на вечорі пам’яті народного артиста йшлося про встановлення пам’ятної дошки на будинку, де він жив та заснування обласної театральної премії його імені. Та поки що ніяких зрушень тут не сталось.
Якось на запитання, що для нього театр, Іван Васильович відповів так:
– Театр – це велике вогнище, яке має палати та наснажувати усіх, хто до нього наблизиться.
Світлана ОРЕЛ
