ВІН ПІШОВ У ДОЩ У СИНЬОМУ ПЛАЩІ… Про зникнення Олександра Олійника

РОЗПОВІДЬ МАТЕРІ

Сашко народився і виріс у Кіровограді. Вчився у шостій школі. Закінчив її із золотою медаллю і одразу вступив на хімічний факультет Київського університету, бо одержав звідти запрошення - його участь в олімпіадах з хімії не пройшла даремно: у найпрестижнішому навчальному закладі країни помітили талановитого кіровоградця. Після закінчення факультету йому пропонували роботу в Києві, але не було прописки, дозвіл на яку тоді видавав чомусь ЦК КПУ. Чиновникові із ЦК Сашко не сподобався і... столичної прописки не отримав. Якийсь час попрацював у Москві у складі групи при Міністерстві хімічної промисловості СРСР з розробки технологій для нових виробничих дільниць хімічних заводів. Але ні стабільності, ні перспектив отримати житло там не було, отож і повернувся до Кіровограда. Зовсім недовго попрацював технологом на щойно відкритому "Друкмаші", потім перейшов на "Гідросилу", де відпрацював майже 25 років. Його не стало восьмого квітня, коли повертався з роботи.

Кілька днів перед виборами видалися дуже напруженими. Спостерігачі регіонального відділення Комітету виборців (а Олександр Олійник був активістом цієї громадської організації, мав уже неабиякий досвід) перевіряли готовність дільниць. 31 березня Олександр спостерігав за ходом виборів на дільницях, що розташовані в обласному центрі. Він працював у парі з міжнародним спостерігачем американцем українського походження Віктором Лапічаком, фактично виконував ще й роль перекладача - непогано знав англійську мову, а гість, попри українське прізвище, українською майже не володів.

...Віра Іванівна не раз просила сина: "Покинь це все, навіщо тобі ця громадська робота? Вона ж забирає стільки часу і сил, не йди на ті вибори". На це він незмінно відповідав приблизно те саме: "Я покину, інший покине, а ти ж знаєш, хто може прийти до влади".

Після двадцятої вечора, коли закінчилося голосування, він пішов не додому, а в офіс Комітету - всі досвідчені працівники роз'їхалися по округах, а треба ж було зводити протоколи дільниць, подавати інформацію на сайти. Ще майже добу він працював за комп'ютером. Близько шостої вечора першого квітня повернувся додому такий стомлений, що заснув, поки мати готувала йому чай.

"КОЛИ ЙОГО НЕМАЄ ПОРУЧ, МИ ВІДЧУВАЄМО, ЯК ВІН ПОТРІБЕН ЗАВОДОВІ"

Олександр Олійник працював заступником головного енергетика ВАТ "Гідросила" по екології і вентиляції. Обов'язків мав чимало, але головне те, що він знав завод, як свої п'ять пальців, небайдужий за характером, він у все вникав, у всьому намагався розібратися.

- Зараз, коли його немає поруч, - розповідає головний енергетик Михайло Коркач, - ми особливо відчуваємо наскільки серйозну і велику роботу він виконував, як він потрібен заводові.

...Перші дні квітня видалися холодними. Олександр приходив з роботи пізно, приносив якісь креслення, розрахунки. Говорив, що поспішає закінчити нагальну роботу, а потім уже все розкаже матері: і про вибори, і про майбутнє відрядження. Віра Іванівна добилася від сина тільки короткої розповіді. Запитала:

- Там, на дільницях, хоч бійок не було?

- Не було. Але на одній мені погрожували.

- Як?

- Приїхали ми і побачили таке явне порушення Закону, що не помітити його було неможливо. Зробили зауваження. Підійшов якийсь високий, кремезний чоловік у шкірянці: "Что тебе надо? Ты этого не видел". Я попередив, що зі мною міжнародний спостерігач і ми складемо протокол. Порушення усунули. Але той високий попередив: "Имей в виду, мы еще встретимся".

Крім своїх основних обов'язків, Олександр часто виконував особливі завдання, справитися з якими йому було простіше, ніж іншим, завдяки своїй компетентності і професійній грамотності. Напередодні в руслі програми організаційної та управлінської реструктуризації він займався переведенням двох дільниць з одного цеху в інший, що успішно завершив. У перших числах квітня остаточно готувався до відрядження в Харків, де мав вирішити питання про вогнетривкі матеріали для газових камерних печей, які всерйоз потребували капітального ремонту. Звертатися до виробника (а печі імпортні) і купувати у нього запчастини для підприємства було дуже дорого. Шукали те, що може виготовити вітчизняний виробник. Олійник тут грав першу скрипку. У нього були зв'язки з Харківськими науково-дослідними інститутами, підприємствами, він вів з ними переговори, надсилав схеми. Восьмого, у понеділок, він провів нараду з цього приводу, у середу вся документація мала бути готова. Михайло Коркач, знаючи обов'язковість колеги, не сумнівається, що вона була б готова вчасно, аби не раптове зникнення.

Він відкриває Олександрову папку в їхньому робочому комп'ютері, показує методику розрахунку норм витрат електроенергії на виробничі процеси. Їх більше восьми тисяч, тому проводити розрахунки було нелегко. Це вони робили разом. А Сашко додатково взявся обрахувати все це із застосуванням законів супутніх наук - фізики, хімії, теплотехніки, щоб виявити додаткові резерви економії. Для підприємства, якому доводиться платити більше півмільйона гривень на місяць за електроенергію - це неабияка справа. Сторінка за сторінкою пливуть на екрані комп'ютера колонки цифр, розрахунків, обґрунтувань. У якийсь момент розумієш - процес інтелектуальної праці був для нього задоволенням. У мисленні, в творчості він знаходив свою реалізацію і, очевидно, був щасливий цим. Це щастя для нього заміняло й інше - особисте.

СВОГО "ЗОЛОТА" ВІН ТАК І НЕ ЗУСТРІВ

Перша серйозна любов прийшла до Олександра в студентські роки. Але хворе серце його обраниці не витримало смерті батька-льотчика, який загинув в авіакатастрофі. Вона померла. Чи то вдався однолюбом, чи яка інша причина, але так склалося, що свою сім'ю він не створив.

Саша любив поезію - багато віршів знав напам'ять, класичну музику - міг цілий вечір слухати оперу або концерти Висоцького, серед телепередач визнавав лише новини і футбол - був затятим уболівальником. Як людина інтелектуальної праці (а це своєрідний наркотик, тільки в позитивному плані, своєрідна духовна розкіш, і той, хто її відчув, з власної волі не захоче переходити на загальний ширнетреб) він зневажав примітивні розваги. Зрозуміло, така людина в любові прагне насамперед духовної близькості, а знайти, зустріти її в наш час загальної зневіри і фальшивих цінностей дуже важко.

Одного разу Олександра з матір'ю відвідали знайомі. З ними прийшла і їхня доросла донька, випускниця медичного інституту. У розмовах виявилась їхня спільна любов до поезії, багато одних і тих самих віршів вони знали напам'ять: один міг почати строфу, інший закінчити. Аня виявилася гідним суперником Сашка у цих змаганнях. Коли гості пішли, він зауважив: "Ця дівчина - справжнє золото, жаль буде, якщо дурневі дістанеться". Свого золота він так і не зустрів...

"Я ЛЮБИВ ВАС УСІХ, ТА НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБИВ УКРАЇНУ..."

Коли в нашій країні почалися суспільні зміни, Олександр Олійник був серед тих, хто відразу перейнявся ними, відчув душею красу і трагізм українського всесвіту, і справа відродження України стала справою його життя. Він був у першій хвилі рухівців, просвітян. Дуже боляче переживав розкол Руху і його політичну маргінальність. Але ні розчарування, ні економічна криза, що зламала багатьох, відштовхнула їх від активної життєвої позиції, не збили його з ніг. Серед національно-патріотичної громадськості він залишався одним з небагатьох, на кого можна було покластися, хто не мімікрував і не пристосовувався, а скрізь і всюди залишався собою, без крикливих амбіцій (що ще більша рідкість) та карикатурного самозамилування. На роботі, вдома, серед друзів і знайомих Олександр ніколи не приховував своїх поглядів, не соромився (як це сьогодні робить багато хто) своєї любові до України, захищав її на кожному кроці. Це була чи не єдина тема, яка, за словами Михайла Коркача, могла схвилювати його до глибини душі і в якій він не знав компромісів.

Перед Благовіщенням захурделило. Увечері, як трохи розпогодилося, Сашко підрізав малину, прибрав садок від зимового сміття. А в неділю зранку пішов до церкви. Він був прихожанином Української автокефальної православної церкви.

Уже після зникнення сина Віра Іванівна побувала в тому храмі, переконалася що і священик отець Олексій, і віруючі знають і пам'ятають її Сашка, моляться за нього.

Понеділковий ранок зустрів дощем, отож довелося вдягнути плаща. Він пішов у дощ у синьому плащі. Подзвонив близько п'ятої (він завжди дзвонив, повідомляв мамі, коли затримувався на роботі): "Сьогодні я вчасно буду вдома, вже виїжджаю, завезу тільки документи в офіс". Мати простояла біля вікна всю ніч. Більше він не повернувся.

* * *

Вранці зателефонували з роботи:

- Олександр Олексійович захворів? Чому його немає?

Це був крах останньої материної надії на те, що Сашка терміново відправили у відрядження і він не встиг повідомити.

Розпитувала в лікарнях, у морзі - ніде такого не було. Міліція відкрила розшукову справу тільки через кілька днів (Закон у нас такий, а от чи завжди він виправданий?), відпрацьовували різні варіанти, але - жодного результату. Мати стукала у всі двері, в міське, обласне управління МВС. Їй обіцяли, давали відповіді, заспокоювали, але нічого певного сказати не могли. Після призначення нового Генерального прокурора Віра Іванівна звернулася до нього, була відкрита кримінальна справа, яку розслідує слідчий Кіровської прокуратури, справа знаходиться на контролі в Генеральній прокуратурі. Володимир Любарець (слідчий) говорить про створення оперативно-слідчої групи. Але жодних слідів досі не виявлено. Немає ниточки, за яку могло б вхопитися слідство - ні кримінальних, ні бізнесових зв'язків Олександр не мав, з великими грошима та сумнівними жінками не водився. Мати основною причиною зникнення вважає його громадську роботу, пов'язану з виборами. Слідчий же шукає мотивацію: спостерігачі кардинально, вважає він, не могли вплинути на результати виборів. І все ж, ця версія, яка видається найвірогіднішою і колегам Олійника, найменше відпрацьована: міліція так і не знайшла адресу Віктора Лапічака, а саме він чи не єдиний свідок виборчих спостережень і його свідчення могли б стати неоціненними для слідства (мати пробувала дізнатися його адресу через ЦВК, але звідти повідомили, що таких даних у них немає). Врешті, те, що оперативні працівники звернулися до Комітету виборців, куди того фатального дня Олександр так і не дійшов, тільки після того, як член КВУ Анатолій Авдєєв дав інтерв'ю програмі "ТСН" студії "1+1" і воно прозвучало в ефірі (через півтора місяця після зникнення), свідчить про ті підходи, які застосовує міліція у подібних справах.

Так, один Олександр Олійник не міг спинити зло. Але те, що у всіх своїх вчинках він був осердям Добра, Професіоналізму, Людяності, Патріотизму і в принциповій ситуації ніколи б не відступив, могло у якийсь момент зачепити амбіції Зла, яке останнім часом почуває себе занадто безкарним.

...Так хочеться, щоб Олександр виявився живим. Але як би там не було, його душа завжди буде на боці Добра і України.

Світлана Орел