Сьогодні я запросила до розмови заслужену артистку України Вікторію Майстренко, котра понад три десятиліття служить в обласному музично-драматичному театрі імені Кропивницького. "Тридцять п’ять років", – уточнила моя співрозмовниця. І сьогодні Вікторія – одна з провідних актрис театру вікових ролей. Любляча мати, дбайлива бабуся, язиката сусідка… "Ми, актори, такі залежні, – констатує Вікторія. – Змушені грати те, що пропонує нам режисер"… Про це і багато про що інше ми й поговоримо з актрисою.
– Ну, а ким я ще могла бути? – почала вона розповідь про себе. – Я ж виросла за кулісами Ужгородського театру. Потім батько був головним режисером лялькового театру в Кривому Розі. А до того працював у Кіровограді, теж у лялькарів вистави ставив, драмгуртком керував.
– Значить, у тебе не було проблем з вибором професії?
– Вступила до Харківського інституту мистецтв, після закінчення якого могла поїхати на Далекий Схід, але мама запротестувала. Не хотіла так далеко відпускати єдину доньку. Обрала я Сумський театр з потаємною надією, що повернуся в Харків.
– Любила Харків?
– Я його і зараз люблю. Та бач, не судилося. За сімейними обставинами довелося повернутися в Кіровоград. Відразу прийшла в театр. Головним режисером на той час був Савченко. Недавно він у нас "Наймичку" поставив вже як запрошений режисер. То я прийшла і заявила: "Буду у вас працювати". Він вкрай здивувався: "Як це? А може, я вас не візьму!" “Я – актриса, нічого іншого не вмію робити”. "Ну, якщо ви співаєте, тоді візьму", – сказав Володимир Захарович.
– А ти співаєш?
– Так. Не оперна діва, але… Люблю мюзикли. Просто обожнюю. Отак я й почала працювати в театрі Кропивницького.
– Я не пам’ятаю твоїх першей ролей, але пам’ятаю, що ти була Вікторія Фоменко. А чому Фоменко?
– Це прізвище мого чоловіка.
– Першого?
– Другого. Вперше я вийшла заміж ще студенткою. Шлюб протримався недовго. Потім зустріла Фоменка. З ним і в Кіровоград приїхала. Жили дружно, але… Він не хотів, щоб я працювала в театрі. Ревнував мене до театру! А я… Поза сценою себе не уявляла. Пропонували мені турагентство з перспективою зарубіжних поїздок. Я вже майже спокусилася. А потім сіла, замислилася: це ж я не виходитиму на сцену? У мене не буде театру? Можна сказати, театру я віддала перевагу над шлюбом. До речі, про ролі. Шкода, що не пам’ятаєш. Ролей було багато. Режисери мене любили. Настільки любили, що Коля Горохов у своїй першій постановці п’єси "Вісім люблячих жінок" доручив мені двадцятитрилітній роль літньої жінки Шанель.
– Образилася на Горохова?
– Та ти що! Я готова була грати хоч ручку від дверей. Я, між іншим, і в новій постановці Гороховим цієї п’єси з радістю граю. Тож хочу наголосити: режисери мене не забували. Грала і класику, і сучасність. Між іншим. була першою виконавицею ролі Уляни у виставі "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ’яненка. Ось я дивлюся сьогоднішню виставу театру імені Кропивницького. і так сумно стає. Хіба можна порівняти з нашою! Справа не в мені…
– Справа у виконавці ролі Стецька, – здогадалася я.
Зроблю невеличкий відступ. Поява в нашому театрі, що на той час переживав не кращі часи, артиста Олександра Майстренка була просто феєричною. Він зіграв Езопа у постановці Олега Натяжного і відразу ж підкорив серця кіровоградських театралів. Згодом були і "Сватання на Гончарівці", і знаменита "Тітка Чарлея" з неповторним Бабсом Саші Майстренка. Калягін "курит в сторонке". Після того, як Саша добровільно пішов з життя, "Тітку Чарлея" довелося зняти з репертуару. Правда, головний режисер Михайло Барський хотів ввести на роль Бабса іншого актора, але трупа запротестувала: ""Ні! Ця вистава буде пам’ятником Саші!" Продовжували грати "Сватання на Гончарівці", інші вистави Майстренка, але не "Тітку Чарлея".
– До речі, Віто, а чому ти про нинішню постановку "Сватання" такої негативної думки? Вистава зроблена за законами жанру. Це тобі не чергове задовбане шоу на зразок "Сорочинки".
– Ти просто не пам’ятаєш нашу виставу. Я спостерігала за реакцією залу. Сміх у людей якийсь вимушений. Ось розповім. Грали ми виставу на виїзді у Гайвороні. Пам’ятаю, бо це мала батьківщина Саші. Сидить у першому ряду огрядна жіночка. Зал весело реагує на кожну репліку. І раптом ця жіночка гримить на весь зал: "Ой, людоньки, рятуйте! Я всцюся!" Чого нам, артистам коштувало не відреагувати. А Саша взагалі був смішливим!
– Ваша любов почалася зі "Сватання на Гончарівці"?
– Це, до речі, не перша вистава, де ми були партнерами. І, мабуть, не варто говорити про любовний запал. У нас була, скоріше, духовна близькість. Він щойно розлучився з дружиною. В Рівному, звідки він приїхав, залишився син. Він страшенно за ним скучав, Він взагалі був дуже вразливим. Може, через це і з Барським у нього не склалося. Я думаю, Михайлу Іллічу треба було враховувати деякі психологічні нюанси. Втім, я зараз нікого не звинувачую, хоч довго відмовлялася грати у виставах Барського.
– Згадуючи ті роки, коли трапилася ця трагічна подія, я уявляю, що ти пережила! В країні – економічна скрута, в театрі зарплату не платять, дитя на руках…
– Вані було два з половиною роки, коли Саші не стало. Близьких нікого, допомоги чекати нізвідки. У театрі мені першими підставило плече подружжя Дейнекіних. А невдовзі Валерій Дмитрович поставив "Дві сім’ї" і доручив мені роль Зіньки. Воїстину, це було спасіння. Коли б не мій синочок і не робота в театрі, не знаю, чи й вижила б. Смисл життя було втрачено. Я пірнула в роботу з головою. З Дейнекіним так комфортно працювалося. Ми разом знаходили вірний тон. Ну. ось ремарка: "Рве на собі волосся, б’ється головою об стінку", як це зіграти сьогодні? Шукали, знаходили. Ось так. Театр мене занапастив, театр мене і врятував.
– "І коли я думаю про своє покликання, я не боюсь життя". Чехов "Чайка", – процитувала я.
– До речі, – відгукнулася Вікторія, – ти знаєш, Курман збирається ставити "Чайку"?
– Сподіваюсь, це не буде чергове шоу, – зітхнула я.
– Ну! "Чайка" ж!
– А чого! Там же Трєплєв нові форми шукає. Для Євгена Васильовича – це родзинка. Зміг же Тобілевич Четвертий (Андрій Жолдак) над "Трьома сестрами" у франківців поекспериментувати. Мене покійний Ступка навіть на репетицію взяти відмовився. Знав моє ставлення до російської класики.
– О! Ступка. Мій Ваня, будучи студентом, ридав над його Тев’є-молочником. Навіть Богдан Сильвестрович зі сцени помітив. Наступного дня в інституті підійшов: "Ваню, актор не має так сприймати виставу". Як він мріяв попрацювати з Богданом Сильвестровичем! Не встиг.
– Ти задоволена, що Іван став актором?
– Це був його вибір. Взагалі-то, він хотів бути спортивним журналістом. А якось прийшов і каже, що вирішив стати артистом. Для мене це була несподіванка. Хоч, чого там. Він же, як і я, виріс за кулісами. Бабок-няньок у нього не було. Ну, і гени… Знаєш, я, коли побачила його в дипломній виставі "Собака на сіні", просто заклякла: ніби Сашу побачила. Обличчя, голос… Зараз мій син працює в Києві. Є там такий театр "Тисячоліття". Звісно, це не те, про що я для нього мрію. Сьогодні потрапити в престижний театр просто нереально. Переконана, театру потрібна реформа. Треба дати дорогу молоді. Я, правда, і сама пенсіонерка.
– У кропивничан, по-моєму, проблем з молодими артистами немає. Навпаки, на вікові ролі, особливо чоловіків. знайти актора складніше. Пам’ятаєш, який був цейтнот, коли пішли з життя Толя Бортник, Миронович, Кравцов. Михайло Васильович Ілляшенко за голову хапався. … Ну, це до слова. А я хочу запитати… Є така роль, про яку ти мрієш, зігравши яку, вже можна нічого не грати?
– Лебедина пісня? – усміхнулася Вікторія. – Я мрію про Брехта. Жадаю зіграти Матінку Кураж. О!
– Режисеру казала? І що він?
– Євген Васильович сам у мені щось брехтівське побачив. Але… "Не на часі, Вікторіє Петрівно".
– Зважаючи на події в Україні, історія маркитанки ще й як до часу. Хоч, відверто кажучи, я сама не люблю драматургію Бертольда Брехта, але Матінка Кураж – роль, про яку можна мріяти. Між іншим, я бачила в цій ролі прекрасну українську акторку народну артистку Ганну Янушевич із Чернівців. Це було потрясіння. Нехай твоя мрія здійсниться. І наостанок запитаю, чи цікаво працювати? Останні ролі принесли задоволення?
– Я люблю всі свої ролі. Але, як я казала на початку нашої розмови, в своїй професії ми повністю залежимо від режисера. Ось у "Сніговій королеві" я граю бабусю. Граю із задоволенням, хоч хотілося б атаманшу. Не побачив мене режисер у цій ролі. Правда, він мене втішив, що знайшов для мене хорошу роль, маючи на увазі п’єсу Анатолія Крима "Жіноча логіка". Роль справді хороша. Запрошую. Здається, ти не бачила виставу.
– Дякую. І за розмову дякую.
Бесіду вела Валентина ЛЕВОЧКО
Фото Ігоря ДЕМЧУКА
