Він знаний у країні й поза її межами. Як поет, прозаїк, державний діяч і провідник національного світогляду. Учень Василя Сухомлинського й ініціатор Народного Руху. Нинішнього року роман Віктора Терена «Ворожіння на ягнятку» (Київ, «Ярославів Вал», 2018) відзначено літературною премією імені Євгена Маланюка. Про літературу, політику, життя – розмова з лауреатом.
– Друже Вікторе, дозволь звертатись до тебе по-товариському просто, бо знаю, як ти не любиш офіціозу. А хочу почати нашу розмову вісьмома рядками, якими завершується одна з твоїх останніх у часі поетичних книжок: “Не телефонні розмови, А довгі уважні листи, І вірш класичний римований, І кілька хвилин самоти. І листя серпневе тривожне, І рідний пучок полину. Дорожчає, все дорожчає Те, що втрачає ціну”. Як народжуються ці рядки?
– Дорогий Василю, передусім, хочу подякувати за цю розмову. Мені завжди з тобою було приємно поговорити, бо скільки тебе й знаю, ти ніколи не лукавив – ні в слові, ні в часі, ні навіть у будь-якій суто випадковій розмові. Отож, попри всі наші турботи та суєтні клопоти маємо трохи часу подумати й поговорити і про літературу, й про Україну, ради якої за великим рахунком і живемо на світі білому.
Ну, а тепер ти запитуєш: як народилися ці рядки? Відповідаю запитанням на запитання. А як народилася твоя перша книжка “Одвідини”, яку я прочитав сто років тому, а й донині її пам’ятаю? Або як народжувалися зібрані тобою книги спогадів про наших стражденних дідів і прадідів, ті ж «Голоси із 33-го?» От і мені десь так. Заболіло, бо зникає все те, чому й справді немає ціни. Вкотре відчуваю правоту Леоніда Первомайського, який писав: “Вірш починається не з великої літери, А з великого болю, якого не зміриш. І тільки тоді йому можна вірити, І тільки тоді йому віриш”. І йдеться ж не лише про вірш, а й про оповідання, п’єсу, роман – про все, що виходить з-під нашого пера. Тут головне, щоб перо було совісне.
– Передмова до двотомника «Вибране» (2012) – це ж поезія! Позаторік, у грудні 2018-го, після прочитання чергового числа «Літературної України» я зробив для себе такий запис: «Виділив би добірку поезій Віктора Терена «Золоті гороскопи» (якщо писати вірші верлібром, якого я не дуже сприймаю, то так, як це робить Терен)». Що тобі диктує форму?
– Форму диктує зміст. Ну не міг же Іван Франко писати свого “Мойсея” веселеньким розміром коломийки? Там потрібні були просто церковна урочистість, просто молитва. І тому Іван Франко обрав терцини, в яких озивається і відлунює щось оркестрове, урочисте. І хіба можна уявити Миколу Зерова поза своїми сонетами?
Але ж верлібр…
Василю, ти за мене молодший і, мабуть, не зазнав такого щастя, як я. Колись у далекій юності спілчанські (і не лише спілчанські) віршоруби усіляко дорікали мені за верлібри. Та й не лише віршоруби, а й душогуби ще з тієї хати. Тому, що в їхній закомплексованій уяві в цих верлібрах було щось буржуазне. От партія дозволяла поетам ямб, хорей, то й радійте, як лікарській ковбасі за 2.20. А верлібр – ні. Бо верлібр перегукується зі словом “ліберте” – свобода. Бо верлібр вільний. Нестримний і неприборканий, не закайданений розміром, римами, канонами…
Отож, повторюся – зміст диктує форму. Поль Елюар, який писав священне слово “Свобода” навіть на вухах свого собаки, ніколи б не сотворив цього величного гімна Свободі, якби він послуговувався хореєм чи ще якимсь прискіпливим дактилем. Воля й кайданки не сумісні, на чому б ці кайданки не були – на зап’ясті чи на слові.
– Не виключаю, що окремі мої питання можуть здатися наївними і банальними, але я їх поставлю, бо для когось вони, може, стануть відкриттям. Наприклад, коли й чому випускник школи Василя Сухомлинського Таран став віршарем Тереном? І як продовження – коли сам відчув, що ти – поет? У когось вчився…
– Коли мені було 22 роки, вийшла книжка “Щасливої дороги”, впорядкована Максимом Рильським. Там було чималенько авторів, і серед них я, тоді ще студент авіаційного інституту. Моїй наївній радості не було меж: як же, тверда обкладинка, передмова самого Рильського, і такими великими яскравими літерами – Віктор Таран! Але ж, але ж… Через пару сторінок був ще один Таран – Анатолій. Ну так, був такий поет, а в майбутньому й дуже хороший поет. І оскільки мої поетичні амбіції мене аж розпирали зсередини, то я подумав, що в поезії двом Таранам буде затісно. Ну а батькове прізвище було мені дороге, тим паче, що в моєму селі воно було на слуху: батько був столяром, і в селі частенько доводилося чути: попроси Тарана, він ловко зробить. І тато ловко робив – двері, наличники, вікна, мисники, стільці онукам… Отож, я довго мучився і дійшов з собою до згоди: залишив за собою батькове прізвище, однак змінив у ньому літеру “а” на літеру “е” та й став Тереном. Тим паче, що і в нас у садку ріс терен, і мама співала пісню про терен, і взагалі – рідне воно слово, українське.
А ще ти запитуєш, у кого Терен вчився писати вірші? Перепрошую, а в кого Бондар вчився писати свої книжки? В кого ми вчилися, Василю? Багато у нас було вчителів, хіба не так? І той степовий полин, і та пісня про чаєчку-небогу, що вивела діток при самій дорозі, і стара тітка, яка залишилася в пам’яті – чиясь мати, плакала вона та побивалася над сином, що вже не вернеться додому з Германії (у нас казали “Германії”) або з сибірської каторги. Усі вони навчали нас не зачерствіти душею й не втратити совісті.
– Ти не писав віршів про партію. Ну, хіба п’ятикутну зірку не міг обминути на ялинці чи в обійсті Юрка Береста у Вишнівцях рідного Онуфріївського району. І можеш цим пишатися. Але от скажи чесно: мав у душі якесь внутрішнє відчуття тієї сатанинської доби чи тебе хтось вишколював і налаштовував проти комунізму і його провідників?
– Про ялинку і п’ятикутну зірку справді писав, але ось так:
Ти не знаєш мій хлопчику
Що ялинка буває схожою
На визубні ґрат в намерзлому інеї
Вгорі п’ятикутна зірка
І до батька листи
На запітнілих шибках
Єдині які не читає цензура
І траєкторією викинутої
Цигарки ставиться підпис
Під чиїмось життям
Тобто, ота п’ятикутна зірка завжди була для мене кривавим символом людожерної комуністичної епохи. Так само, як і для тебе, пригадаю тобі твої “Спогади з-за грат”. Чи я пишаюся тим, що не писав про партію галасливих панегіриків? Ні, не пишаюся. Чому? Тому що я взагалі не люблю цього слова “пишатися”. Бачиш, кожне слово відлунює у нас десятками асоціацій. І коли хтось каже, що він пишається своєю дружиною або своїми діточками, то все воно ніби й правильно, та відразу у мене в пам’яті постає султан Пишний, був такий на османському престолі. Або “Пишка”, українською “Пампушка”, Гі де Мопассана. Ну й щось таке подібне. Саме слово “пишатися” таке бундючне, бездіяльне. Воно спонукає до одного – сісти й самозакохано дивитися на зорі. Ні, Василю, це не наше слово. Наші слова інші, хоча б і ці: “Лупайте сю скалу…”. І нам з тобою немає коли пишатися. Мусимо рубати цю скалу, однаково яку – білу, червону, зелену, але кожного разу антиукраїнську.
Чи хтось мене налаштовував проти комунізму? Багато хто налаштовував. Голодний шматок післявоєнного хліба. Баба Мотря, яка жила по сусідству і кляла комуністів на чім світ стоїть. Мій дядько Данило, який вихаркав по Сибірах усі свої легені і повернувся додому лише задля того, щоб померти. І так само налаштовувала весела пісенька, яку не відомо яким вітром занесло в мій Павлиш, там були такі слова: “Нам сонця не треба, Нам партія світить! Нам хліба не треба, Роботу давай!” Ну й генетика озивалася. Як зараз пам’ятаю: ще ж зовсім хлоп’як, десь, може, в шостому чи сьомому класі, а ходжу по двору й бурмочу сам до себе: “Ну чого той дурний Богдан об’єднався з Москвою?”
– Згадалося дитинство… Стільки файних книжечок з чудовими ілюстраціями ти роздарував діткам. Що було поштовхом для написання віршів і прози для дітей?
– Багатенько, десь так до десяти. Я справді люблю писати дитячі вірші. В них просто розкошуєш. Граєшся словом, відтворюєш його музику, переливи. І якщо мені вдається оркеструвати якийсь вірш, озвучити його (як собор) звукописом, відлунням голосних – то це, мабуть, від дитячих віршів. А що вже казати про дитячий світ! Не закайданений правилами, цупкими обов’язками, метушливою суєтою. І тому не було якогось поштовху для написання дитячих віршів, не було й не могло бути в принципі. Саме слово “поштовх” означає щось коротке, короткочасне, ось тебе штовхнули в спину, й поїхало… Ні, це не так. Дитинство завжди з нами. З нами! – якщо хочеш посміхатися, жартувати, радіти, виглядати новий день і нове сонечко, а не просто існувати в плоскому вимірі.
– Твій Павлиш лежить на магістралі до Кременчука і далі до Полтави. Цієї Полтави багато у твоїх творах (“Два трамвайчики питали: як доїхать до Полтави?” або “Київ, Полтава, Черкаси, рідні святі імена” і т.п.), а Кіровоградщини нема. Навіть Онуфріївку, здається, з ліхтарем удень по твоїх книжках пошукати. Це що – географічний комплекс?
– Ні, немає ніякого комплексу. Просто мені гидотно було вимовляти саме слово “Кіровоград”. Бо хто ж він, цей Кіров? Це той, безмежно відданий Сталіну організатор масових репресій. Це той інквізитор, хто входив у Ленінградську розстрільну трійку і на якому запеклася кров тисяч і тисяч невинно убієнних. Врешті, це той відомий на весь Ленінград ловелас, який одного веселенького дня займався в Смольному сексом з дружиною Ніколаєва Мільдою Драулою – і ось тут, як на лихо, той Ніколаєв застав їх під час цієї приємної забави. Ну, не витримав бідолаха і вистрелив з револьвера в найбільшого в Ленінграді комуніста (що й стало приводом для масових партійних чисток та небаченого в історії червоного терору).
Отож, такої наруги, як наректи наше степове козацьке місто іменем Кірова – просто й бути не могло. І через це я й обминав отого “Кірова”, “Кіровоград” – це так само, як у мене вдома намагалися не згадувати нечисту силу. А тепер питання: коли нарешті в нашій декомунізованій (начебто) Україні Кіровоградщина стане Кропивниччиною? Це що? Байдужість, елементарний бидлізм, недоумкуватість чи злочин?
А до свого рідного Павлиша я повсякчас повертаюся. І наяву, і в поезії та в прозі. Там перша моя стежка до школи, там і могила мого батька.
– Повертаємося в ближчі часи. І ще раз себе процитую, запис із 2018 року: «Нинішнього року найдостойнішим кандидатом (із виставленого списку) на Шевченківську премію був Віктор Терен із книгою віршів “Жити”, але не отримав її (премію дали за заримовані ребуси). І ось у березні-квітні з’явилось кілька його оповідань у літературній періодиці, зокрема “Речі, мудріші за нас” (УЛГ, 23.03) і “Лікарня” (ЛУ, 26.04). Дуже добра проза. Оповідання схожі композиційно: складаються з майже банальних коротких розповідей, пов’язаних тематично або територіально, а завершуються несподіваним висновком або вражаючим фактом-вчинком. Але так усе природньо, зримо, зрозуміло й милосердно – на рівні серця».
Нинішнього року вкотре твоя книга (тепер проза) номінувалась на найвищу літературну нагороду у країні. І сподівався я на об’єктивність оцінювання. А яке в тебе ставлення до цих комітетів-журі?
– Я б на все це глянув ширше. От у нас у країні пішла така славна мода: призначати на високі державні посади тих претендентів, які отримали найбільше балів на відповідному конкурсі. І це починання можна було б тільки вітати, адже конкурсний відбір дає шанс отримати професійний уряд, кваліфіковані профільні комітети і таке інше. Добре. А тепер скажи мені, друже, чи багато людей з нашого ж таки Кропивницького було відібрано на роботу в урядові установи? Думаю, що ні. А чому? Хіба в Кропивницькому, Полтаві чи, скажімо, в Черкасах немає достойних людей, які позакінчували економічні факультети, мають досвід відповідальної роботи і здатні реформувати країну? Є такі люди, і їх немало. Але в Києві (на Банковій чи на Грушевського) ви їх не зустрінете. І все тому, що в них є один спільний “недолік”: вони займалися економікою, але… Але не були помічені у 95-у кварталі. А на посади сьогодні в основну призначають кварталівців. Як колись членів КПРС, то тепер членів партії під назвою “95 квартал”. І тому попри всі конкурси, всі великі й маленькі журі маємо те, що маємо.
І ось ця партія “95 квартал” за принципом особистої відданості перемагає на всіх конкурсах, призначає своїх суддів, кишенькових прокурорів, а оскільки вона всепроникна і всюдисуща, то визначає і переможців різних літературних премій. І все дуже просто: прибрали зі складу журі по Шевченківських преміях авторитетного академіка Миколу Жулинського, усунули заслуженого діяча мистецтв, лауреата державної премії імені Олександра Довженка Сергія Тримбача, поміняли того, іншого, і вже говорити про якесь об’єктивне оцінювання – contra spem spera.
– Іще про премії. Нинішнього року ти став лауреатом літературної премії імені Євгена Маланюка. Які почуття в твоєму серці збуджує це ім’я?
– Ти не повіриш, але передусім ім’я Маланюка викликає у мене почуття автобіографічні. Може здатися дивним, але це й справді так. Чому? А тому, що в його історичну епоху робив би все так само, як і він.
Євген Маланюк ще в 13 років почав писати вірші. І вже чимало гарних рядків лягло на папір, але той папір охопили пожарища першої Світової війни, полум’я української революції, і він усе покинув і в лавах Наддніпрянської армії УНР пішов захищати Україну від червоної бандоти. Мабуть, подумав – а кому будуть потрібні його вірші, якщо не буде України? І після трьох років відчайдушних боїв за українську волю, коли так багато її оборонців розвіялося по Європі, Маланюк опинився в таборі інтернованих у Польщі і тепер його зброєю стало Слово. І тоді ж він вступив у Лігу Українських Націоналістів, співпрацював у журналі “Державна Нація”, жив у чеських Подебрадах, де здружився з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Оксаною Лятуринською. Обороняв від фашистів Варшаву і вдруге – уже назавжди – емігрував, тепер до Америки.
І от я, ще навіть не знаючи його біографії, ніби теж навчався його доріг. Бо теж, як і він в Лізі Українських Націоналістів, був в Організації Українських Націоналістів. І теж редагував подібний до його “Державної Нації” журнал “Розбудова Держави”. І хоч у спокійнішому часі, та все одно жив і вчився у тодішній Чехословаччині. Був у тих самих Подебрадах, здружився з чеськими й словацькими письменниками, полюбив і перекладав чеського Бібла та словацького Гвєздослава. От тільки Євген Маланюк емігрував в Америку назавжди, а я приїхав в американське містечко Саут-Баунд-Брун лише задля того, щоб покласти квіти на його могилу, яка примостилася на українському православному цвинтарі, який там називають українським пантеоном.
Ну й, звичайно ж, вірші. Євген Маланюк завжди по всіх своїх чужинницях писав про те, що дороге і мені, і кожному з нас. А надто дороге тим, хто, як і він, з нашого степового краю. Пригадуєш, Василю, ось ці його рядки про “солому рідних стріх”?
Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих.
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.
І просто не втримаюся, щоб не згадати ось ці надірвані, начебто виштовхнуті з самого серця рядки:
Тут повік. Листопад. Тут вітрів метушня безголоса.
Мжичка. Хорі берізки. Лісок. Та піски, та піски.
Тільки польні шляхи. Тільки трактів посмертні обійми.
Та обдертий фільварок. Та села, похилені ниць.
Що ж, почнемо отут? Як і чим же поможемо їм ми?
Ми з країни блакитного неба і тучних пшениць.
Атож, на всіх світових трактах він ніколи не забував, що “ми з країни блакитного неба”. І через це не тільки я, а таки багато з нас автобіографічно схожі на Євгена Маланюка. Схожі серцем.
– Про твір, удостоєний премії імені Маланюка. Прочитав роман “Ворожіння на ягнятку” і хочу запитати: чи була у твоєму житті Сахара? Чи це видумано? Чому питаю? Бо дуже колоритно і чуттєво виписано дух і візію пустелі.
– Був і в Сахарі також. При одній згадці про неї робиться страшенно душно. І ще перед очима висохла земля у таких порепаних павуках. Романтика? Якщо й романтика, то на дуже короткий час.
– А взагалі, крім Тунісу-Карфагену, яку екзотику в житті доводилося спостерігати? “Ну, а вже після Незалежності і наїздився вволю” (Торонто, Прага, Рим, Мюнхен, Венеція) – ці факти теж з роману.
– Мій дорогий Василю, якби всі так уважно читали мої книжки, як прочитав ти, то я був би готовий кожного року писати по роману! Ну, а вірші, то й взагалі. Але ж стосовно поїздок по білому світу. Справді, якось я порахував країни, в яких мені довелося побувати – вийшло десь так за півсотні. За які гроші їздив? За свої теж бувало, але трошки. Просто життя в мене так склалося, що я поріднився з дорогами й країнами. То вивчав словацьку мову в Братиславському університеті, то був редактором українсько-канадського журналу, а то за свого депутатства у Верховній Раді представляв Україну в Міжпарламентській Асамблеї Православ’я, був головою комітету з питань духовності, і хочеш – не хочеш, а доводилося їздити. І ці поїздки, літаки і навіть верблюди в Сахарі допомогли зрозуміти просту істину: життя вимірюється не стільки прожитими роками, як пройденими дорогами.
– Ось цитую рядки книги споминів Михайла Слабошпицького “Протирання дзеркала”: “Ініціатором створення Руху (тоді це звучало на прибалтійський зразок “Народний фронт”) був Віктор Терен. Цю ідею він артикулював на зборах столичної організації Спілки. Тоді, здається, вона особливого ентузіазму не викликала, але Терен знову й знову при кожній нагоді переконував усіх: ми не можемо сидіти, як Самійленкові патріоти на печі – пора злазити й братися за діло. В Ірпені Терен зібрав ініціативну групу для створення Народного фронту. Наскільки пам’ятаю, в ній були В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Шевченко, Сергій Гречанюк, Олександр Лук’яненко і я (може, когось тут призабув). У кількох епізодах створення Руху ці епізоди не фігурують…”. Сьогодні мало хто знає ім’я першого Голови НРУ Івана Драча, а не те що ініціатора ідеї, яка тоді витала в повітрі і яку в тебе перехопила партноменклатура тодішньої Спілки, яку очолював Борис Олійник. Хто, як не Віктор Терен, мав би розставити усі крапки й випрямити усі здогади в історії Руху, аби наступні писалися об’єктивніше. На Кіровоградщині, до речі, понад п’ять років тому видана книга спогадів “Рух. Початок”, яка фіксує витоки тієї державотворчої сили.
– Початок Руху. Справді, тут багато і цікавих розповідей, і колоритних деталей. Ну, наприклад. Одного сумного для партійного поводиря Бориса Олійника дня я й Павло Мовчан прийшли у Спілку з важкими молотками. У спілчанському будинку, на другому поверсі (там, де зараз погруддя Шевченка), раніше стояв гіпсовий Ленін. Стояв, стежив за письменниками і повсякчас надихав письменницьку братію на комуністичну писанину – саме так, надихав, бо ж недарма тоді навіть Іван Драч писав, що він “дихає Леніним”. Отож, аби Ілліч і далі не псував чисте повітря, ми й прийшли в Спілку з молотками. Прийшли й почали розбивати на шматки того “надихача” Ілліча (римується). Причому, я був розважливіший і просто гатив молотком, а от Павло Мовчан лупасив вождя і при цьому час від часу вигукував, по якому саме місцю треба бити. Ну, це так, до слова. Але цей епізод виразно показує, які тоді настрої витали в повітрі. Отож, на спілчанських зборах тоді й була створена Ініціативна група Народного Руху (очолила її та ж сама “антипартійна пара Мовчан і Терен”). І відразу ж постало питання: кого обрати на голову майбутнього Руху? Питання було дуже непростим. Тому що очолити Рух повинна була людина з промовистим іменем. Людина, яку знали і яку було б не так просто з’їсти, як, скажімо, Терена. Людина, одержима ідеєю незалежної України, але й водночас розважлива й мудра. Драч! Це був просто ідеальний варіант.
Іван Федорович довго вагався, сумнівався і відповідав приблизно так: “Та хлопці, та воно ж тільки забрунькувало! Та ж витопчуть усе! Та ж пройдуться, як бульдозером, зачекаємо…”. Ну, а врешті, як казала моя мама, вода камінь довбить. І ми таки Івана Драча переламали й переконали: він узяв рухівське кермо в руки й упевнено повів спілчанський, а потім і всеукраїнський рухівський корабель до берегів Незалежності.
Чи треба про це писати, розповідати? Звичайно, треба. Але! Для того, щоб писати спогади, щоб робити з факту читабельну художню річ, на це, мій друже, потрібно мати талант. Не менший, аніж талант до написання віршів. Вибач, Василю, але це міг би зробити, наприклад, ти, тому що ти дуже доскіпливий до життєвих фактів, деталей, ти чуєш “голоси” не лише з 33-го. Ну й, звісно, не лише ти чи Слабошпицький. От, скажімо, в нашому ж таки Кропивницькому є така своєрідна поетеса, Надія Гармазій. Але вона не лише поетеса, прозаїк та літературознавець, а, скажімо так, доскіпливий та наполегливий пошуковець правди. Мені довелося читати її статтю про нашого земляка Костя Оверченка, і мене просто вразило, скільки за тією статтею осмисленого та переосмисленого матеріалу. І тому, всі ви, мої дорогі, пишіть, несіть людям правду, розставляйте правильні історичні акценти, а я вам щось розкажу, пораджу – та й по всьому. Подякую і, може, ще напишу якусь дитячу повістинку.
– Активна громадянська позиція (синдром Котигорошка) змушувала тебе шукати комфортну політичну силу. Мені відомо п’ять, яким ти віддавався сповна: Рух, УРП, ОУН, “Батьківщина”. Була й найперша, певно, інерційна, з часом усвідомлена (“І на партійному рентгені До буквочки просвітять вірш…”). А нині?
– Про політичні сили? Найпершою моєю “політичною силою”, яку в нашому класі очолювала Райка Головченко (страшенно голубі очі й вельветова блузочка) був, звичайно ж, комсомол. І думаєш, про що говорили ці двоє школяриків, коли на відстані метра один від одного поверталися з сільського клубу? Правильно, про Павку Корчагіна та Олега Кошового. Вірність моя цій “політичній силі” (з тоненькою коричневою блузочкою) була безмежна.
Але й справді, в жодну цю “політичну силу” я не вступав ради вигоди. В мене був інший алфавіт, ніж той, який актуальний сьогодні – маю на увазі ось цю популярну абетку: “А-Би-Ви-Го-Да”. Комфорту було мало. Скорше навпаки. Який затишок і комфорт міг бути в Українській Республіканській партії, яка виникла на основі Гельсінської Спілки? В УРП довелося працювати з Левком Лук’яненком, Олесем Шевченком, Миколою Горбалем, Оленою Бондаренко – ці політв’язницькі імена говорять самі за себе. Але думалося, що перебуваючи в тій чи в іншій “політичній силі”, вдасться щось більше зробити для України. Справді, саме так і думалося, й жилося. Без перебільшення.
– Коли ти опинився в Юлі, я так здивувався! Уже й не пам’ятаю чого здивувався. Швидше всього – чому з рухівської фракції пішов у ліберальну чи й фальшиво ліберальну? Юля ж починала в нашім краї свою політичну кар’єру, тому її кульбіти тут були добре відомі. І раптом народний депутат Таран…
– Це ще й не всі мої “гріхи”! От ти добре вивчив усе, що понаписувала моя грішна рука, і таки не знайдеш жодного вірша, в якому я прославляв би якогось партійного фараончика. Правда, писав про Сталіна, але як писав? Я переселив вусатого карлика з Кремля в колгоспний корівник і обмастив його коров’ячими кізяками. Так от, я не лише перейшов у Юліну фракцію, а й навіть написав про неї вірша. З присвятою. Ось він, я його не забув.
МЕЖА КОМПРОМІСУ
Ю.Т
…ця приваблива тендітна жінка
Могла дозволити собі
Випити чаю з Арбітром нації
І затулившись віями, погоджувалась
Що сонце встає лише задля того
Щоб прикрасити його товстошкіру дахівку
З московським півником
І слухала до безкінечності
Його арбітрові скарги
На те який він м’якосердий
(а вороги розмножуються
Як після дощу
В геометричній прогресії)
Але ця жінка
Яка затулившись віями погоджується
Ніколи не переступить межу
Далі тоненької
Вишневої гілочки літери “У”
За якою починається Україна
А тепер поговоримо. Які то були часи, коли я перейшов у фракцію Юлії Тимошенко? Ще не вистигнув попіл заживо спаленого нашого світловодського журналіста Вадика Бойка. Ще відлунювала по всій Україні страшна загибель Гії Гонгадзе. Рух? А Рух розколовся (чи його розкололи) на дві половини, і так звані нові рухівці навіть капці Чорновола викинули з його кабінету. Щоб його й духу не було. А невдовзі й справді лише один світлий дух залишиться від В’ячеслава. Країну захопила й далі грабастала олігархічна орда.
І водночас почали розкручувати кримінальні справи проти Тимошенко, бо вона мужньо стала на прю з Медведчуком, Суркісом та іже з ними. Врешті, її кинули в тюрму, а депутатів з її фракції буквально мордували. А власне, хто був тоді чи трохи пізніше у Юліній фракції? Левко Лук’яненко, політв’язень, який 64 дні мордувався в камері смертників, Степан Хмара (ну, Степана Хмару не буду представляти, його знали всі – живі, мертві й ненароджені), Андрій Шкіль, теж політв’язень, Олена Бондаренко, соратниця Чорновола і політв’язень ще з колиски, бо навіть народилася на каторзі, і поряд з ними академік Костянтин Ситник, академік АН України та цілого ряду міжнародних академій Михайло Павловський, науковець Юрій Гнаткевич, письменники… Тобто, фракція Юлії Тимошенко була просто унікальним сплавом безкомпромісного українського патріотизму і найвищого інтелекту. І от саме тоді, коли на фракцію накинулася вся олігархічна рать, і коли з неї почали один за одним виходити деякі помірковані чи перекуплені депутати, от саме тоді я й перейшов у Юліну фракцію. І я просто горджуся, що так зробив. Справді, це був вчинок. Або самогубство. Іван Плющ, з яким у мене склалися доброзичливі дружні стосунки, тоді мені так і сказав: “Вікторе, ти самогубець”.
Юлія Тимошенко тоді реально стала в обороні України. І коли б у ці такі непрості дні я не підставив їй своє плече, то був би просто падлюкою. До речі, підкучминські слідчі відразу завели на мене якусь кримінальну справу (інкримінували несанціонований мітинг), але то вже таке, не звикати.
Ну, й ще був один момент. Я ще в школі начитався усяких романтичних книжок про справедливість. І вбив собі в голову, що завжди потрібно кидатися на допомогу тим, кого кривдять. І це теж було моральним стимулом – захистити несправедливо ображених. Ось тут уже всі були на моєму боці – і Войнич, і Грін, і Кіплінг, і Майн Рід, і навіть Жуль Верн...
Правда, згодом, коли минуло чимало років, а точніше, на президентських виборах 2014 року, наші з Юлею стежки розійшлися. Я обрав одну дорогу, а вона іншу. Та зараз уже не про це.
– Чи були невдоволені твоїм депутатством у Кременчуці?
– Звичайно! До всіх добрим не будеш. І не треба. Був такий поет Борис Мамайсур. Чесний, безкомпромісний, критикував радянську владу і багато його творів, мабуть, ще й донині в кагебістських сейфах. Так він писав якось так – будеш до всіх добрим, хоч на хліб намазуй, то розлижуть. І в Кременчуці мені й доводилося когось боронити, комусь допомагати, а проти когось і на дибки ставати. Таке життя.
– П’ять скликань народного депутатства у Верховній Раді – це майже двадцять літ ти віддав політиці. Осоружній, немилій? Не жалкуєш за витраченим часом, коли міг би написати не одну й не дві книги поезії-прози?
– Звичайно, ні. Тут і без мене багато понаписували книжок, і прози, й поезії. І гарних книжок. Назву лише авторів – Галина Пагутяк, Любов Пономаренко, Валерій Герасимчук, Анна Багряна, Іван Малкович, Володимир Корнійчук, Аттила Могильний… Це лише з останнього літературного призову. А комусь потрібно було бути й на тому депутатському рубежі, коли був такий важливий кожен голос. Ну скажімо, для прийняття Конституції потрібно було, щоб за неї проголосувало 2/3 депутатів від діючого складу. Тобто, 300 голосів. За Конституцію проголосувало 302 депутати. Іншими словами, не було б 3 голосів, і ми б не мали своєї Конституції А Конституція для України безмірно важливіша за мої вірші. І це вже не емоції, а доцільність.
Більше того! От нинішня глуха й чужа до всього українського влада, в рази зменшила фінансування культури. І я пожалкував, що не в парламенті. Мені здається, що коли б ми – і Павло Мовчан, і Володимир Яворівський, і Юра Гнаткевич, і Олена Бондаренко, й інші наші побратими – були у Верховній Раді, то цього святотатства і знущання над українською культурою, українською книгою і рідною мовою ми не допустили б. Навіть якби довелося б знову перекидати трибуну.
– Так багато політики в наших балачках. Давай краще про літературу… У твоїх прозових творах еротичних сцен чи натяків (полюція, “чого не дає Галя?”, катування власною сечею, сексуальний таймер від Пікассо), навіть матюків не бракує. Без них сучасному письменникові не можна обходитися?
– Про секс і матюки – це про літературу? Ти ж пам’ятаєш, що в Радянському Союзі сексу не було І це всі знали ще й до Нонни Мордюкової. Виростали він і вона, одружувалися, в колгоспній капусті знаходили діток і будували комунізм. Статеві питання обходили десятою стороною. А між тим, оте запозичене з англійської (буржуазної) мови слово секс (sexus) завжди мало дуже велике значення у сфері людських стосунків. І якби Галя з мого роману не “не давала”, а “давала”, то може, й сім’я б не розпалася.
Така правда життя. Так Бог сотворив людину, щоб вона любила і хотіла. Хотіла ніжності, близькості. І тому ще стародавні греки й римляни, на відміну від радянських людей, думали про секс й оспівували його неповторну красу. І таке складається враження, що людство чим далі жило й розвивалося, тим більше його оспівувало. Причому, дуже майстерно. Ну, кого взяти для прикладу? Та хоча б і того самого Федеріко Гарсія Лорку. Як там у нього? (Цитую по пам’яті, бо ж таке не забувається). “За ожинником колючим Кинув я її горілиць, Що аж коси буйнокосмі У вологу рінь урились. Я ізняв із себе шарф, Вона сукню і спідницю, Я зняв ремінь з кобурою, Вона штири шнуровиці”. Ну, а що далі було, то з точки зору партійних поетів – один жах тільки: “Стегна полохко пручались, Мов дві спіймані рибини, То кригою гоголіли, То жевріли жаром білим. Тої ночі я літав Крізь провалля по привіллю На єдвабній кобилиці Без стремен і без повіддя.” Ось так, прямо на піску, а не в скромній колгоспній позі на проштампованій ЗАГСом постелі.
Я міг би ще й процитувати наших рідних письменників, ну, хоча б того самого Дмитра Павличка (якого аж ніяк не назвеш “сучасним” в іронічному звучанні цього слова). Так от, про що ж той Павличко пише, в чому він зізнається? “Сміялась плоть прозора і нага, Біліла на губах її жага, Горіли клином кучері між ніг, Я роздягаючись до неї біг. Вона приймала радісно мене, Як дух, я входив в тіло вогняне”.
Ось так. І тому, дорогий Василю, коли ти говориш, що у моєму романі не бракує еротичних сцен і запитуєш чи не можна без них обійтись, то я кажу – слава Богу, що не бракує, і додаю, що обійтися без них аж ніяк не можна. І коли в романі з’являються такі непристойні (начебто) слова, як “полюція”, то я кажу, що це ми раніше жили в країні, в якій не було полюцій, а були інші полюції, на зразок “Трактор в полі дир-дир-дир, вийшов в поле бригадир, ми за мир!”. Та ж зараз ми живемо в країні, в якій не соромляться, принаймні, статевої правди.
Але ж, звичайно, вірш чи роман не повинен перетворюватися на суцільну “Камасутру”. Повинно бути чуття міри, не можна, так би мовити, передавати куті меду. Тут мають бути гармонія, певна рівновага. Знаєш, Василю, я завжди любив слухати, як розмовляє вечірня вулиця. Втомлені денною роботою люди сідали на лавки й розмовляли між собою. Говорили про сівбу, оранку, про дітей, купали у теплих словах онуків, охкали, яка то біда на старість приходить, а то навпаки, бадьорилися, і якщо при цьому хтось із чоловіків бувало скаже, що він ще ого-го, що він ще он ту або ту не раз і не двічі, то дядьки, а то й тітки із задоволенням перейдуть і на цю тему. І ніхто не жахався, як колись жахалися віршоруби в “Радянському письменнику”, коли в одному вірші я заримував “голкою” з “жінкою голою”. І тому я був би тільки радий, якби і мій роман, і вірші були схожі на оту сільську вулицю – просту, делікатну, а часом і сороміцьку. Рідну мою сільську вулицю, на якій так багато можна навчитися ще з дитинства.
– Так, з дитинства та наука. Правда, переважно не така лірична, як у перекладах геніального Лукаша… Друже Вікторе, життя тебе ганяло світами, де й Макар телят не пас. Пишеш мемуари? Як он твої побратими Дмитро Павличко, Валерій Шевчук, Михайло Слабошпицький, Олег Чорногуз… Ось у “Літературній Україні” (7.11.2019) зринула фраза від покійного Миколи Холодного: Віктор Терен, мовляв, “буквально бомбардував його, літконсультанта в редакції “Молоді України”. Це ж цілий розділ цікавої мемуаристики цією фразою тобі забезпечений!
– Знову про мемуари. Мемуари – від фр.memoires – це спогади, а я хочу не згадувати, а жити. І моя остання книжка так і називається – “Жити”. І мій, так би мовити, програмовий вірш (були ж колись вірші-паровозики типу “Партія веде”) теж має подібну назву – “Це життя”. Отож у цьому “програмовому” вірші, я й виклав свою життєву концепцію, яка полягає в тому, що треба жити, любити, народжувати дітей і радіти. Процитую, це така мила справа цитувати себе самого.
ЦЕ ЖИТТЯ
Ми кохалися в траві
Се ля ві
Впали в схованку-траву
Се ля ву
Хвилювалася трава
Се ля ва
І народиться в траві
Се ля ві
Як на мене, то набагато краще свої спогади і згадки трансформувати в високу траву, запашне сіно, у вірші та оповідання, а не просто розказувати про себе й про дорогих тобі людей на довгих одноманітних сторінках. Інформувати, що в такому-то році, такого-то числа і о такій годині я познайомився з поетесою N. і при мерехтливому світлі вечірньої свічки ми говорили про переваги ямба над хореєм в іспанській поезії 17-го сторіччя. Звичайно, я утрирую ситуацію, але це лише задля того, щоб ще раз підкреслити: моє – це живі люди, це сьогодні, а не вчора.
Я недарма кілька разів знову повторив моє. І так само ще раз повторю, що для того, аби писати мемуари, треба мати талант до цієї справи. Тут я пас. І ще мемуаристи повинні вести якісь записи, нотатки, а я надто розхристаний і все гублю. Не лише ручки, а й блокноти і списані зошити. Хто писав мемуари? Уінстон Черчілль, Шарль де Голль… Мені до них далекувато. Але якщо хтось відчуває, що ця лямка йому під силу, то я тільки радий. Адже справді, мемуари – це правда, це історія, час, це повернення багатьох людей з небуття і темряви. І я вже казав, що Михайло Слабошпицький справді здійснив просто подвиг, подарувавши українцям чотири дзеркала чистої правди.
Ти ще там щось запитував про Миколу Холодного – нібито я його бомбардував (тільки невідомо чим бомбардував – статтями, деклараціями, віршами?), – ну це тоді, коли він працював (нібито) у редакції “Молоді України”. Пишу “нібито”, бо там щось трохи наплутано. Тому що я не один рік працював саме літконсультантом у газеті “Молодь України”, а Миколу Холодного там не пам’ятаю. Коли це було? Я працював тоді, коли її багатолітнім редактором був Володя Боденчук. Коротше, тут щось не ясно. А взагалі, Миколу Холодного я трохи знав особисто. Його вірші були чесні й безкомпромісні, і разом з тим я йому не раз говорив, що ось такі чи такі його рядки не дотягують. Ну, як наприклад, про корову, якої не було чим годувати: “З чотирьох похитнулася Лиска, Покотилися очі високо, Ой об’їздила тітка Пріська Ветспеців до найдальшого виселка. А спеці приїжджали не зблизька, А надворі шуміла віхола, Ой отак не одна вже Лиска З ветспецями від дядька поїхала” – і так далі, й тому подібне. Такі рядки – правдиві, але, як мені здається, зовсім не найкращі з художнього боку.
– Wikipedia пише, що ти володієщ французькою і словацькою мовами. Французькою – зі школи (блискуча новела “Французька”!), а словацькою – із дворічного навчання у Братиславі в 70-х роках. Чи скористався коли цими знаннями?
– Звичайно, скористався! Коли доводилося бути в Парижі, то розпитував паризьких дівчаток: “Lequel votren nom es tune beaute?”, що означало “Яке ваше ім’я, красунечко?” Ну, а якщо серйозно, то перекладав словацьких поетів. Переклади друкувалися переважно у “Всесвіті”, хоча й не лише в ньому. Французьких поетів не перекладав. Бо якщо перекладати, то мову треба знати до-ско-на-ло, з усіма її відтінками і нюансами. І хоч я й нахаба, але перекладати Поля Елюара або Сен Жон Перса я не наважився.
– На завершення розмови – бліц. Віриш, що Господь не випадково на твоєму віку послав Україні остаточну й довічну державну незалежність?
– Чи випадково? Якось Довженко написав: “Якщо є Бог, то ім’я йому випадок”. І якщо це так, то на це була Божа воля. Господь ніби давав (і ще й сьогодні) дає нам час і шанс, щоб із натовпу сформувався народ, нація. І тим не менше, я б не ризикнув сказати, що навіть тепер маємо усвідомлену своєї ідентичності українську націю. Великою мірою ми ще залишаємося товпою. Саме товпою з пролетарським червоним корінням. Товпою, якій так нетерпеливиться когось розіп’яти, розтерзати (“і тоді б все стало добре!”), і яка водночас проливає ріки галасливих сліз та падка на смаколики з телевізійної торби.
– Ти щасливий?
– Дивлячись що розуміти під словом “щастя”. Якщо з побутової точки зору – то так, бо ось сиджу в просторій кімнаті, наїдений, майже не хворий, усе добре. Якщо з погляду ширшого – то України, такої, як хотілося б бачити – української України, немає, і хто знає, коли вона буде. А тому й відчувати себе повністю щасливим, радіти за Україну не доводиться. Тобто йдеться про те, яким інструментарієм вимірювати щастя. Чи коротеньким циркулем, чи сучасним європейським лазером.
– За чим жалкуєш у житті?
– У Василя Стуса є такі слова: “Пустіть мене у молодість мою. Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч крихіткою ока ухопить…”. От за цим і жалкую. Та тут уже нічого не вдієш.
– Які кольори для твого ока наймиліші?
– Однозначно блакитний і золотий. І не тільки тому, що це наші знамена. Це кольори Святого духа. Зайдіть у собор і подихайте ними.
– Де іще хотів би побувати?
– В батьковій хаті, на сонячному горищі, на пахучому сіні.
– Боїшся смерті?
– Ні. Але страшно не жити. Або жити й навіть не здогадуватися, що це було не життям.
– Знання ускладнюють життя чи сприяють?
– Знання дають можливість відчувати себе більш незалежним і впевненим. Свобода має багато синонімів, і знання – це ще один синонім свободи.
– Скільки книг прочитуєш за рік?
– Якщо книг таких авторів, як Маріо П’юзо або наша Ліна Костенко, то дуже-дуже мало, одну чи дві за рік. Якщо таких авторів, як більшість нашої Спілки, то багато.
– Чи доводилося галопувати на коневі верхи?
– Брав з хлопцями в колгоспній конюшні коней, щоб купати в ставку. І галопом, наввипередки, степом… Донині у вухах вітер свистить.
– Багато разів зневірювався в людях?
– Стільки ж, як і вони в мені.
– Найулюбленіші з українців – поет, прозаїк, композитор, художник, маг (наприклад, Е.Авдієвська, Л.Подерев’янський, О.Остапенко, К.Малевич, А.Кашпіровський).
– Нічого у світі немає більш непевного і хисткого, ніж оцей префікс “най”. Вчора був НАЙулюбленіший Микола Вінграновський, а сьогодні, коли більше побачив і переосмислив, НАЙулюбленішим став Володимир Булаєнко. Хто завтра НАЙ – не знаю. Хоча кожного разу не Подерв’янський, це вже точно. Кривляння й поезія, як і художнє полотно і намальоване порно на паркані, не мають між собою нічого спільного.
– Людство має майбутнє?
– Має, звичайно, тільки ніхто не знає, яке воно. Майбутнього не мали тільки єретики, яких на релігійні свята колись вішали на перехрестях доріг. Бо ні на землі для них не знайшлося місця, ні на небі їх не приймуть.
– Недавно літератори Кропивницького відвідали твою малу Батьківщину – Онуфріївку, Павлиш. Учителі й учні краю Василя Сухомлинського чекають тебе в гості. Що ти їм скажеш?
– Скажу, що я нарешті вдома. І потім послухаю, що вони мені скажуть. Спробую з ними всіма просто по-людськи поговорити. Відверто й чесно. Про їхні мрії і якісь невдачі, про сподівання й намарні надії, про любов, розчарування, власне, про все, що горнеться до їхнього серця. І передусім, про Україну – таку, яка є, і таку, якою б вони її хотіли бачити.
Запитував Василь БОНДАР
