Від «Блохіна» до гуру спортивної журналістики (частина ІІ)

Крізь життєві шторми до професійного успіху

– Тобто прощавай «СКІФ» і нехай живе «ТВ-Центр».

– Так, у нас були і молодіжна, і новинна, і спортивна редакції. Ми почали знімати фільми, створювати спортивні й розважальні програми, можливо, й не на надто високому рівні. У телерадіокомпанії «ТВ-Центр» розпочинали шлях у журналістиці Олена Шворак, Сергій Мамаєв, Олена Лєвіна (Франтасова), Лариса Гуріна. Удвох з Геннадієм Рибченковим ми створювали випуски ток-шоу «До бар’єру». Ставили людям незручні запитання, а ті на них відповідали. Потім я вів програму «Телевізійна швидка допомога», в якій порушував важливі соціальні проблеми. Телерадіокомпанія «ТВ-Центр» провела 32-годинний передвиборчий марафон у прямому ефірі, коли Олександр Нікулін балотувався на посаду міського голови, а за місце до Верховної Ради боролися Ігор Шаров й Анна Антоньєва. Ох, тоді «спекотно» й навіть небезпечно було, інколи навіть охорону до нас нікулінську приставляли, адже наші передвиборчі сюжети й розслідування, якщо їх так можна назвати, не дуже подобалися команді Шарова, якого ми критикували. Певну частку в те, що ті вибори виграли Нікулін та Антоньєва, ми внесли. Після цього я на короткий час став генеральним директором телерадіокомпанії, а Юрій Смірнов на більш тривалий термін – генеральним продюсером. Разом з тим же Юрієм Смірновим удвох ми створили спортивну редакцію: «брали сигнал» зі супутника (тоді це можна було робити) й коментували змагання. Першими в країні розпочали показувати з власним коментарем «Формулу-1», матчі НХЛ, НБА, футбольні чемпіонати Італії й Іспанії, чемпіонати світу з хокею, Олімпійські ігри в Нагано. Юрій вів авторську програму «Сто кілограмів спорту», а я – огляди футбольних чемпіонатів. Ось так почалася моя робота спортивного журналіста.

А після обрання Олександра Нікуліна міським головою та згодом його арешту розпочався занепад: він не мав можливості фінансувати телеканал, а іншим то було нецікаво. Почалися фінансові проблеми. І це тривало доволі довго, але, врешті-решт, компанія 2001 року припинила своє існування. А на додачу до цього прогресувала й моя залежність.

– Від чого?

– Від алкоголю. Хтось може зупинитися, а хтось – ні. Вийшло так, що в моєму житті з’явився алкоголізм. Почалося це тоді, коли багато питань, пов’язаних з командою «СКІФ», як директор команди вирішував «через пляшку». Виявився не таким стійким, як мені здавалося. Поступово пиття перетворилося на хворобу. Деякі люди взагалі поставили були на мені хрест. Уже в телерадіокомпанії різні гендиректори періодично звільняли мене з роботи: то не прийду на ефір, то іще щось утну (тільки-от Людмила Лозова, здається, не звільняла). А потім брали назад, бо клявся, божився, що більше не питиму. Та згубна пристрасть перемагала. Боротися з нею не хотів, думав, що зможу зупинитися. Коли телерадіокомпанія припинила своє існування й потрібно було далі щось робити, прийшов до Юхима Мармера, який взяв мене на посаду спортивного оглядача газети «Украина-Центр» з умовою, що писатиму й для «Спортревю» – додатка до «УЦ». Почав працювати з редактором «Спортревю» Миколою Ковальовим та журналістом Сергієм Осадчим, з яким ще разом у спецкласі з учнями 1969 року народження грав, а згодом у телерадіокомпанії «ТВ-Центр» працювали. Із того часу розпочалася моя тривала біографія спортивного журналіста вже друкованого видання. Юхим Леонідович, певно, разів із шість мене виганяв за пиятику, а то й сім. Намучився, звичайно, зі мною. Мене і вмовляли, і переконували, але вистачало всього цього тільки на тиждень-другий. Моя особливість у тому, що завдяки батькам і тому, що чимало читав, розбираюсь у багатьох видах спорту. Можу написати, прокоментувати немало. Дуже люблю свою роботу, розбираюсь у ній і глибоко занурююсь у тему. І тому мене, напевно, й повертали. При цьому 2007 року визнали найкращим спортивним журналістом за підсумками конкурсу Національного олімпійського комітету України «Україна олімпійська». Тоді Юхим Леонідович дав мені два тижні «на розграбування», щоб відсвяткував. Того ж року я й зупинився, бо зрозумів, що в іншому випадкові просто помру. Але щоб зупинитися, потрібно зрозуміти, що ти – алкоголік. І вже не пити взагалі, бо будь-яке випивання призводить до все гірших наслідків. Ця схема вже в головному мозку, і ти нічого вдіяти не можеш. Можливо, комусь буде корисною моя історія стосунків з алкоголем. На щастя, я зміг зупинитися і дуже радий цьому. Власне кажучи, після початку тверезого погляду на світ і почався розквіт моєї кар’єри, бо люди зрозуміли, що мені можна довіряти, на мене можна покластися, що я не підведу. Тобто в професіоналізмі не сумнівалися, а ось ця біда заважала мені. Десять років свого життя, протягом яких міг би себе реалізувати, віддав зеленому змієві, який завадив розкритися, можливо, і на всеукраїнському рівні. Але розкрився тут, у Кропивницькому, і вважаю, що це й добре, бо все ж краще бути першим і вільним у своїх діях у нас, аніж залежним десь в іншому місці.

– Деякий час ти працював редактором спортивної газети.

– Ще працюючи в легендарному «Спортревю», яке виходило без перерви, здається, 13 років, ми із Сергієм Осадчим добряче «попили крові» спортивним керівникам, які (і ми намагалися довести це в прокуратурі) наживалися на спортсменах, використовуючи свої посади. Але «круговая порука мажет, как копоть», і довести очевидні факти нам не вдалося. Більше того, нашим недоброзичливцям вдалося зробити так, що газета «Спортревю» взагалі перестала існувати. Після цього працював деякий час лише спортивним оглядачем «Украины-Центр». А згодом разом із Русланом Мусієнком, який також колись працював у «Спортревю», ми звернулися до президента ФК «Зірка» Максима Березкіна, який допоміг відродити спортивну газету з новою назвою «Спортревю New». Тривалий час я був її головним редактором. Нашу газету тричі поспіль визнавали найкращою в Україні за версією Національного олімпійського комітету України, ми отримували відзнаки Асоціації спортивних журналістів України. Мали постійних передплатників, кількість яких поступово зростала. У нас почали працювати молоді талановиті журналісти. Але згодом через фінансові труднощі засновника, на превеликий жаль, газета «Спортревю New» припинила своє існування.

– Тебе знають не лише як спортивного журналіста, а і як прес-аташе наших місцевих футбольної й баскетбольних команд.

– Я й досі прес-аташе «Зірки», з нею пройшов від злету у вищу лігу й до сьогодні, коли команда перебуває в непевному стані. У час розквіту баскетболу в нашому місті (до чого доклав рук колишній голова облдержадміністрації Сергій Ларін, політичну лінію якого я не поділяю, але віддаю належне його внескові в розвиток спорту), коли наші жіноча баскетбольна команда «Єлисавет-Баскет» і чоловіча БК «Кіровоград» перемагали в чемпіонатах України Вищої ліги, а дублери здобували перемоги в своїх дивізіонах, я був позаштатним прес-аташе в наших клубах. Програмки робив, суддею-інформатором працював. Побачив, що таке справжній баскетбол, поїздив з командами. До речі, саме ми з дружиною придумали назву команди «Єлисавет-Баскет» під час оголошеного із цією метою конкурсу. І дана назва стала щасливою, звела мене тісно із президентом нашого жіночого клубу Русланом Згривцем, з яким ми досі товаришуємо, співпрацюємо і який допомагає мені чим може в моїй журналістській діяльності. У нашій жіночій команді грала найкраща молода баскетболістка Європи, одна з найкращих баскетболісток світу Аліна Ягупова, яка нещодавно перша в історії жіночого баскетболу України підписала контракт з клубом жіночої НБА. У цій команді грали сербки, американки, декілька інших, окрім Аліни Ягупової, майбутніх членів збірної команди України. Це був золотий період нашого місцевого баскетболу.

На жаль, зараз цих команд уже немає. А баскетбол на високому рівні підтримує лише президент обласної федерації баскетболу – відомий підприємець Сергій Сухой, який фінансує чоловічу команду «Золотий вік», незважаючи ні на що. Створено й другу команду, де грає талановита місцева молодь, але того фінансування, яке раніше було, вже немає.

– А коли у твоєму житті настав час поїздок на значні змагання, висвітлення їх на різних медійних майданчиках?

– Завдяки генеральному секретареві Федерації легкої атлетики України, нашому землякові Ігореві Гоцулу я вперше 2013 року виїхав як акредитований журналіст на великі змагання – Чемпіонат світу з легкої атлетики серед юнаків у Донецьку. Раніше побував на всіх матчах української збірної на Євро-2012, відвідав чвертьфінал між Італією та Англією й був на фіналі, але перебував там як уболівальник і писав звідти в «Украину-Центр». Після юнацького чемпіонату того ж року побував акредитованим журналістом на дорослому Чемпіонаті світу з легкої атлетики у Москві. Там навіть самому Усейнові Болту питання на прес-конференціях ставив. Попрацював на таких змаганнях і зрозумів, яке це професійне задоволення, коли маєш чудові умови для роботи, доступ до інформації, можеш поспілкуватися зі спортсменами світового рівня.

Коли футбольний клуб «Дніпро» 2015 року вийшов до фіналу Ліги Європи, то мій друг дитинства підприємець Сергій Максимов підтримав мене фінансово, завдяки чому я побував на фіналі в Польщі. А згодом Сергій допоміг поїхати на Суперкубок УЄФА до Тбілісі, де побачив гру Мессі та дебют за «Севілью» нашого Євгена Коноплянки. І досі, коли звертаюся до Сергія по сприяння в поїздках на спортивні змагання, він не відмовляє, за що дуже йому вдячний. Він, як й Ігор Гоцул, показали, що неможливе можливо – бувати на змаганнях європейського і світового рівня й висвітлювати їх.

А потім виникла фантастична для спортивного журналіста, особливо нестоличного, можливість висвітлювати події літньої Олімпіади в Ріо-де-Жанейро 2016 року. Прийшов до Юхима Леонідовича і сказав про це. Він мене підтримав, разом ми склали список людей, які можуть допомогти фінансово, адже витрати на дорогу, проживання й харчування дуже значні. Це на Заході за право мати свого представника на Олімпіаді видання суперничають й усіляко допомагають своїм журналістам. Та й зарплата фахівця мого рівня там складає таку суму, що можна самостійно з’їздити не тільки на Олімпіаду. У нас же надія тільки на меценатів, які розуміють значення спорту для країни. При цьому ти отримуєш право безперешкодно працювати на аренах і олімпійських об’єктах, а левова частка коштів меценатів іде на переліт, готелі та харчування, ціни на які під час змагань такого рівня значно зростають.

Звернувся у Фейсбуці із закликом підтримати моє прагнення висвітлювати Олімпіаду. Окрім згаданого Сергія Максимова, миттєво запропонували допомогу Максим Березкін, Руслан Згривець, Олексій Олейнік і Тигран Хачатрян, які продовжують підтримувати усі мої починання й до сьогодні. А ще зголосилися допомогти брати Кролевці, Віктор Шмідт, Микола Цуканов і Віктор Тюпа. Не залишилися осторонь керівники області Сергій Кузьменко й нашого міста Андрій Райкович, народний депутат Костянтин Яринич. Особливо приємно було отримати допомогу від наших ветеранів спорту, це було дійсно зворушливо. Ніколи не втомлюся дякувати всім, хто допоміг здійснитися моїй мрії й піднятися на найвищу в спортивній журналістиці професійну вершину.

Потрапивши до Бразилії, попрацював там продуктивно: писав звіти й вів відеоблог. У тому числі для всеукраїнських сайтів. Отримав купу нагород і призів за свою роботу, знайшов нових друзів, з якими зараз нерозлийвода, перетнувся з відомою російською пропагандисткою Скобєєвою, якій дав гідну відповідь на її провокації. А взагалі, на Олімпіаді життя біжить у скаженому ритмі, просто ніколи спати, їсти. Стільки зірок найбільшої величини побачив і почув! Я щасливий, що живу у велику епоху таких спортивних геніїв, як, наприклад, плавець Майкл Фелпс і спринтер Усейн Болт, з якими випало поспілкуватися. Вони перевернули розуміння спорту. Як і футболісти Ліонель Мессі та Кріштіану Роналду, протистояння яких на полі мені пощастило бачити.

Згодом працював як акредитований журналіст на зимовій Олімпіаді в Пхьончхані 2018 року. Задля поїздки туди до моїх постійних друзів-меценатів приєдналися Юрій Гугленко, Андрій Ніколаєнко та фірма "Велта", Олександр Павленко, з яким товаришував ще в студентські роки. Знову ж таки за допомоги людей, яких сміливо можу називати своїми друзями, відкрив для себе Південну Корею. Це зовсім інший світ зимових видів спорту та дивовижна країна. А ще під час таких поїздок намагаюся й культурно розвиватися. Побував там, де й не думав ніколи опинитися, зокрема біля статуї Христа-спасителя в столиці Бразилії та на кордоні між Північною та Південною Кореями. Вразив корейський парк кохання з різноманітними фалічними скульптурами. Назавжди залишаться в пам’яті ті шалені емоції, які ми всі пережили, коли Олександр Абраменко здобув наше єдине “золото” в Пхьончхані. Ми з другом та колегою Леонідом Веселковим навіть до всіх світових спортивних оглядів новин потрапили, коли шаленіли від радості з українським прапором, вигукуючи «Слава Україні!». Нас усі навколо вітали так, наче це ми стали олімпійськими чемпіонами, а не Сашко Абраменко!

Ну, а в жовтні 2018 року працював на літніх юнацьких Олімпійських іграх у Буенос-Айресі, де виступали двоє спортсменів з Кіровоградської області й де стрибун у висоту Олег Дорощук здобув першу для Кіровоградщини юнацьку олімпійську «бронзу». Повірте, це не передати словами, коли бачиш, як твій земляк на іншому кінці планети сходить на олімпійський п’єдестал і на його честь підіймають прапор України. Це подвійна радість і гордість. І я щасливий, що першим із Аргентини повідомив своїм землякам про таке видатне досягнення юного кропивницького легкоатлета.

А ще так збіглося, що мої поїздки в ролі акредитованого журналіста на великі змагання почалися тоді, коли ті відбувалися на інших континентах. От і наступна літня Олімпіада буде в Токіо, а зимова – у Пекіні. Існує велика ймовірність того, що отримаю акредитацію на першу з них. Олімпіада – це своєрідний наркотик, побувавши в такій атмосфері, мрієш повертатися туди знову й знову. Поставив собі мету попрацювати на десяти Олімпіадах, якщо, звісно, буде на те Божа ласка.

– Окрім висвітлення токійської Олімпіади, які маєш подальші професійні плани?

– Цьогоріч планую працювати на II Європейських іграх у Мінську та жіночому Євробаскеті в Латвії й Сербії. Намагатимусь розвивати свою телевізійну програму Sport Ukrainian International на телеканалі «Вітер». Доводиться знову вчитися телевізійній журналістиці, хоча декого з колег дратує моє повернення в такій іпостасі. Але за ці роки, що працюю виключно спортивним журналістом, звик, що до нашого брата ставлення дещо зверхнє. Часом здається, що колеги не розуміють, навіщо це потрібно, і не ставляться до нас серйозно. «Ну, яка ж це журналістика», – міркують вони. А я пишаюся, що своє звання «Заслужений журналіст України» здобув виключно за спортивну журналістику й що свого «Степового орла» найкращого журналіста Кіровоградщини – також. Тому з гордістю ношу нагрудний знак, навіть попри несхвальні відгуки. Політики приходять і йдуть, а спорт – вічний і приносить більше радості людям, ніж будь-що інше, зокрема розважальні програми.

Прагнув відкрити школу спортивної журналістики, але охочих особливо не виявилося. Готовий дати можливість на своєму спортивному сайті, який мені допомогли створити мої друзі Олег Соколовський і Руслан Мусієнко, публікувати власні матеріали молодим журналістам. Готовий ділитися порадами. Але зараз молодь переважно хоче всього й одразу: грошей, нагород і – їздити по світу. А двадцять років про сільські спортивні ігри пописати, про місцеві змагання? Аби вийти на хороший рівень, треба ж заробити авторитет, щоб тебе побачили й оцінили, що вартий чогось. Потрібно пройти якийсь певний життєвий етап. Завжди служив тільки одній партії – партії любителів спорту.

Пишаюся, що маю чимало талановитих учнів, які в різний час працювали під моїм крилом у спортивній журналістиці і яким цікаво цим займатися. Це і Сергій Поліщук, і Сергій Цигульській, і Андрій Мороз, і Дмитро Литвинюк та інші. Дуже радий, що розповідаю про людей, які прославляють наші місто, область, країну, що першим свого часу написав про легкоатлетку-паралімпійку Аллу Мальчик, коли її ще тільки почав тренувати Олег Соколовський, про нашого відомого футболіста-паралімпійця Євгена Зінов’єва, встиг взяти інтерв’ю в легендарного футболіста «Зірки» Олексія Кацмана, розповів про його одноклубників Олександра Смиченка й Віктора Квасова та багатьох-багатьох інших. Це – наша історія й наші легенди. Завдяки цьому є сенс жити й продовжувати творити.

– І насамкінець про себе сьогоднішнього не лише в професійному житті…

– Тим, хто вважає мене спеціалістом вузького спортивного профілю, скажу, що вони помиляються. Я можу висвітлювати політичні теми, але не хочу, бо воно мені не цікаво й не варте витраченого часу. Працюючи в тижневику «Украина-Центр», брав інтерв’ю в чудового актора й ведучого Володимира Горянського, у фронтмена гурту «ТіК» Віктора Бронюка, в одного з найталановитіших українських театральних режисерів Андрія Білоуса, у Катерини Степанкової, яка привозила до нас виставу за участі своєї мами Ади Роговцевої та Ахтема Сейтаблаєва. Із задоволенням відвідую наш обласний театр. Цікавлюся кіномистецтвом, можу і про кіношедеври поговорити, і про ширвжиток кінематографічний, і про театральні постановки. Зокрема, із останнього українського із задоволенням подивився кінострічку «Гуцулка Ксеня», а от історико-патріотичні кінонамагання переважно викликають розчарування. Я – прихильник тих музикантів, на чиїй творчості виріс: Володимира Висоцького, Юрія Візбора, Андрія Макаревича, Віктора Цоя, Deep Purple, Queen тощо.

Хоча з дитинства розмовляв і писав російською мовою, але поступово опановую й українську: спілкуюся нею й пишу. Посприяло цьому й те, що дружина Світлана багато років викладала в машинобудівному технікумі українську мову і літературу й працювала в «Спортревю New» літературним редактором, а юні автори нашої газети були переважно україномовними.

Дружині Світлані, з якою разом ми вже 30 років, вдячний за те, що пережила зі мною і тривалі навали до нас додому «кавеенників», і безгрошів’я, і пристрасть до алкоголю. Якби не вона, то, мабуть, і мене не було б такого, яким є зараз. У мене – прекрасний син Ігор, який чудово співає і який, вірю в це, досягне тих висот, яких прагне. Весь час намагаюся заманити його у спорт, але розумію, що в нього – інше покликання. Моє ж – скільки вистачить сил залишатися незмінним.

Була в мене на телеканалі «ТВ-Центр» фірмова фішка, якою завжди закінчував трансляції. Зараз уже на телеканалі «Вітер» і на СВN я до неї повернувся. Прощаючись, завжди кажу: «Любіть спорт, дивіться мою програму і будьте здорові». Хоча зараз іще додаю: «До нових спортивних зустрічей».