Від «Блохіна» до гуру спортивної журналістики

Заслуженого журналіста України Юрія Ілючека в кропивницьких спортивній та журналістській спільнотах дуже добре й давно знають як досвідченого спортивного оглядача. Не менш відомий він і шанувальникам спорту з друкованих та інтернет-публікацій, із розповідей у телесюжетах про змагання, спортсменів, тренерів та інші навколоспортивні цікавинки. Однак набагато менше ознайомлених з його насиченим яскравими, окрім спорту, подіями життям. А їх було стільки, що не на одне спокійніше вистачило б.

«Блохін», він же Ілючек, він же гроза пішоходів

– Ми з тобою, Юрію, давно знайомі, але все ж і для мене окремі сторінки твого бурхливого життєпису – іще не прочитані. Та до цього ми повернемося. Почнемо ж з іншого: на якому інформаційному майданчикові висвітлюєш зараз спортивні події?

– Нині працюю в Центральноукраїнському бюро новин (CBN) спортивним оглядачем, роблю авторську телевізійну програму Sport Ukrainian International на телеканалі «Вітер», в якій я й автор, і ведучий, і редактор, а також пишу про спорт для сайту CBN. Тобто займаюся тим, що й попередніх 25 років свого життя. Вдячний керівництву бюро за запрошення на роботу після завершення одного з етапів, пов’язаного з редакторством у спортивному тижневику «Спортревю New», й надання можливості реалізовуватись і надалі на стезі спортивної журналістики. Із задоволенням ходжу на роботу, займаюсь улюбленою справою, роблю те, що мені подобається, від чого не втомлююсь і що мене тішить.

– Чим обумовлена твоя відданість спорту й майже фанатична зацікавленість ним?

– Почну з того, що народився в Кропивницькому, тоді – Кіровограді, й пройшов у ньому всі етапи свого становлення. Тут навчався, нікуди звідси не виїздив на різні роботи. А любов до спорту – від батька й матері. Батько мій, який нещодавно пішов з життя, царство йому небесне, – один з перших викладачів факультету фізвиховання нашого педінституту, який тепер уже є педуніверситетом. Навчався він у Київському інституті фізкультури, спеціалізувався на баскетболі. Після закінчення навчання повернувся до Кіровограда, куди отримав направлення на факультет фізвиховання, який щойно було відкрито в КДПІ ім. О. Пушкіна. Почав працювати разом з іншими першими викладачами факультету. Відпрацював там з півдесятка років, потім 17 років – на кафедрі фізвиховання КІСМу (Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування, тепер – Центральноукраїнський національний технічний університет), а згодом тривалий час до пенсії – у музичному училищі. Викладав фізичну культуру студентам і мав масу вихованців. Мама моя навчалася на факультеті фізвиховання педінституту. Там вони з батьком, який викладав у неї, й познайомилися. Згодом Тамара Макарівна Ілючек усе своє трудове життя викладала фізкультуру в Кіровоградському машинобудівному технікумі (нині – Кропивницький інженерний коледж ЦНТУ), багато учнів якого досі її пам’ятають і люблять. Я ж чимало років займався футболом. Тренери відіграли в моєму житті значну роль, багато чому навчили. Пам’ятаю, як нас, семирічних хлопчаків, відбирали на хокейній коробці стадіону «Зірка» (там зараз знаходиться однойменний ресторан). А проводили відбір відомий у минулому футболіст «Зірки» Андрій Галатенко й не менш легендарний футболіст, а згодом блискучий тренер Віктор Третьяков, який ставився до своєї роботи надзвичайно серйозно й виростив багатьох хороших футболістів, зокрема й видатного воротаря Михайла Михайлова. Навіть коли ми були маленькими, то й тоді Корнійович з Михайловичем старанно пояснювали нам усі нюанси гри. Тоді нас вчили не лише грати у футбол, а й внутрішній культурі та гігієні. Не можна було тренуватися, а потім повертатися додому в одних і тих же формі, плавках, шкарпетках. Ми обов’язково йшли в душ і перевдягалися. Цікавилися наставники й тим, як навчаємося в школі. Тренував мене й Олег Кацман, і Юрій Таран, а згодом пощастило пограти в двох спецкласах шкіл № 19 та № 16, учнів яких тренували Юрій Горожанкін і Валерій Повстенко. Юрій Іванович декілька годин вмовляв моїх батьків, аби ті погодилися перевести мене до спецкласу з учнями 1968 року народження. А я тоді вчився в 29-й восьмирічці на Новомиколаївці, і батьки були категорично проти мого переходу з неї. Сказали, що футболом нехай займається, але в спецклас не віддадуть. Оскільки народився після серпня 1968 року, то отримав ще й можливість тренуватися й грати з хлопцями 1969-го, які вчилися в спецкласі 16-ї школи. Там розпочинали свій спортивний шлях відомі в подальшому футболісти Андрій Канчельскіс (він уже поїхав до спортивного інтернату, коли я прийшов), Ігор Макогон, Костянтин Сосенко, Юрій Полторак.

Усі названі вище тренери навчили того, що згодом знадобилося в житті. Не казатиму, що був надзвичайно талановитим футболістом, але мав хороші швидкісні дані, відчуття голу, грав нападником, забивав. А наприкінці восьмого класу вирішив вступати до Київського суворовського училища. Та під час медкомісії мене відправили на операцію варікоцеле. І банальна лікарська помилка поставила хрест на моїй подальшій спортивній кар’єрі. Тоді ледь не помер, батьки й родичі багато пережили через ту лікарську помилку. Однак після одужання деякий час ще тренувався й навіть грав на аматорському рівні. Можу похвалитися «сріблом» чемпіонату області, яке здобув у складі команди «Гідросила». А тоді й чемпіонат будь-якого заводу був дуже цікавим, а чемпіонат області – і поготів. Так що, та нагорода дійсно дуже цінна, і я нею пишаюся.

Була ще одна яскрава сторінка, пов’язана із футбольною командою телекомпанії «ТВ-Центр». Разом із Юрієм Смірновим, уже працюючи в телерадіокомпанії, ми вирішили здивувати всіх і створили команду. Запросили деяких відомих гравців, яким допомогли «перезавантажити» кар’єру, та зовсім юних хлопців. Тренером став відомий журналіст, колишній директор ФК «Зірка» Микола Ковальов. Юра Смірнов взяв на себе президентські обов’язки, а я став капітаном цієї футбольної дружини. І ми таки здивували обласну футбольну спільноту, коли пробилися до фінальної частини турніру в другій групі, залишивши позаду в турнірній таблиці потужну команду Світловодська. І хоча далі цього футбольна справа у нас не пішла, але й цим епізодом нашого життя можна пишатися.

– За твоєї футбольної юності кіровоградська футбольна школа посідала третє місце в загальносоюзному рейтингу.

– Хоча я – вихованець ДЮСШ «Зірка», чим досі пишаюсь, але вже згадані спецкласи базувалися в СДЮСШОР «Піонер» на Новоолексіївці. Школа була суто футбольною й мала чудову тренувальну та змагальну базу. Очолював школу легендарний гравець «Зірки» Юрій Калашніков, а завучем був класний фахівець Вадим Даренко, у якого теж пощастило тренуватися і який сьогодні продовжує передавати свій досвід важко вже й порахувати якому за ліком поколінню своїх вихованців. Зокрема, зараз команда «Зірка», у якій грають чотирнадцятирічні підопічні Вадима Всеволодовича, посідає перше місце у своїй групі чемпіонату Дитячо-юнацької футбольної ліги України.

Ну, а тоді, у роки мого дитинства та юності, кіровоградська СДЮСШОР дійсно гриміла на весь Радянський Союз й посідала третє місце серед футбольних шкіл олімпійського резерву. Адже з неї вийшло чимало гравців, які вдало виступали на професійному рівні. На жаль, зберегти надбане не вдалося, зараз на цій базі діє багатопрофільна міська спортивна школа № 2. А там, де ми раніше тренувалися й де на трьох полях проходили змагання «Шкіряний м’яч», знаходиться бейсбольний стадіон. А головне ігрове поле, колись, певно, найкраще в нашій області за якістю трав’яного газону, зараз більше нагадує город. Хоча там примудряються ще й матчі футбольні проводити з великим ризиком травмувань. Але це тема для окремої розмови.

Моє футбольне минуле й уроки видатних майстрів не пройшли даремно: коли зараз виходжу пограти із сином та його друзями, то можу й передачу грамотно віддати, і м’яч зупинити правильно, і спрогнозувати, як потрібно зіграти. Адже у футбол бездумно не грають. Цьому мене ще в дитинстві навчили. Тоді старанно вів футбольну статистику, міг назвати всіх відомих футболістів. У своєму дворі на вулиці Миру, 12, де народився й виріс, хлопчаки мене називали «Блохін», адже це був найпопулярніший футболіст того часу. Якщо заслужив таке прізвисько, то, мабуть, на дворому рівні дійсно був лідером. Якось приїхав двоюрідний брат і спитав у хлопців, де знайти Юрка Ілючека. А вони навіть не знали, хто це, бо знали «Блохіна», який завжди виходив із футбольним м’ячем, а тоді його власник у дворі був царем і богом. До речі, про наші юнацькі футбольні баталії багато що може розповісти відомий кропивницький ресторатор і телеведучий Віктор Душак, з яким ми мешкали в одному будинку й прожили щасливе футбольне дитинство.

А ще тоді я багато часу проводив у спортивних залах факультету фізвиховання та КІСМу. Батько тренував баскетбольну команду, а мама йому допомагала. Виріс у спортивному середовищі, удома в нас часто збиралася спортивна тусовка, зокрема такі видатні особистості, як Віктор Дубін, Володимир Іванець, Онисим Гах, Віктор Ушаков і багато інших. Цих людей я не лише захоплено слухав, а й виразно розповідав їм вірші, бо займався в гуртку художнього слова Палацу піонерів. Там читав зі сцени вірші, як конферансьє вів концерти, зокрема коротковського «Проліска» та хорової капели «Соловушка». Скільки себе пам’ятаю, завжди був активістом. У школі – головою ради дружини, у піонерських таборах, де не все було погане, – теж кимось таким.

– Суворовцем не став, де ж навчався після восьмирічки?

– Операція виявилася настільки невдалою, що навіть не складав іспити за восьмий клас. А першого вересня пішов у 34-ту школу – одну з найкращих у місті, де вчився протягом 1983–1985 років в “автомобільному” класі. Окрім нього, там був ще математичний. Але точні науки – то не моє. Усі концерти – на мені, комсорг школи чи заступник комсорга (уже й не пам’ятаю) – теж я.

Але хоч і навчався в “автомобільному” класі, та за кермо автомобіля відтоді не сідаю, бо не ладнав ні тоді, ні зараз із технікою: то в’їхав був вантажним «газоном» у металеву баскетбольну стійку на шкільному подвір’ї, то машина, якою кермував, заглохла прямо на виїзді з проспекту Комуністичного на вулицю Карла Маркса, за що отримав від викладача автосправи Бориса Івановича болючого потиличника. Тоді й зрозумів, що водіння – то не моя справа, боюся покалічити людей, тому за кермо й не сідаю. Та й з моїм темпераментом не варто. Зовні я схожий на батька, який був спокійним, розважливим, а бурхливим темпераментом вдався в матір.

Як філолог перетворився на історика

– Ти – випускник історичного факультету нашого тоді ще педінституту. Але спочатку навчався на російському відділенні філологічного…

– У 34-й школі викладала блискуча плеяда педагогів, зокрема історик Олександра Корсунська, фізик Лев Кагарлицький, учителі фізкультури Микола Дишлевой і Володимир Крамар та інші. Моїм класним керівником була Людмила Федотова, яка викладала хімію й терпіла мене, хоч і проводив переважно невдалі досліди. Саме Олександра Львівна Корсунська сказала, що з мене може вийти історик. А історія мене дійсно завжди цікавила. На практику тоді до нас прийшов студент-історик Віктор Ануфрієв, теперішній директор школи № 34. І Віктор Семенович теж вплинув на те, що я полюбив цей предмет.

Закінчив школу, тоді ж ніякого ЗНО не було, із середнім балом атестата 4,5 (вдячний педагогам, бо там мали б бути трійки за точні науки, а стоять інші оцінки за те, що був таким хорошим, активним і спортивним). Але на істфаці не існувало такої системи при вступі: отримуєш за два екзамени дев’ять балів – і тебе зараховують без складання інших іспитів, зокрема з іноземної мови (а англійську я тоді дуже погано знав: більшість вільного часу грав у футбол, це зараз життя примушує її опановувати). На філфаці ж, куди мені порадили вступати на російське відділення, ця система була. А ще дружина Віктора Дубіна – Надія Іллівна (мої батьки все життя дружили з Дубіними, хоча на баскетбольних матчах факультет фізичного виховання та КІСМ були непримиренними суперниками) порадила підстрахуватися й отримати певний пріоритет під час вступу – піти в студентський театр «Резонанс», де режисером був Валерій Дейнекін. Тож спочатку пройшов прослуховування в театр, а потім складав екзамени, на яких з російської літератури отримав п’ятірку, а твір написав на четвірку. Усний екзамен в мене приймала Валентина Василівна Бажан, з якою згодом ми разом працювали в тижневику «Украина-Центр». Таким чином вступив до інституту, хоча й не на істфак. Перед початком навчання поки інші хлопці, які також вступили до педінститу, були на госпроботах, ми з моїм майбутнім одногрупником Володимиром Нечетовим під керівництовом майбутнього доктора наук і професора Володимира Манакіна вичитували й редагували документи, а помилки виправляли, наклеюючи літери в текст голкою. Адже тоді про комп’ютери у нас ще й не чули, усе друкували на легендарній кіровоградській друкарській машинці «Ятрань» заводу «Друкмаш».

На першому курсі пройшов незабутню й дуже корисну школу професорів Миколи Рудякова й Жанни Соколовської. Зокрема, і завдяки їм став грамотним журналістом. Микола Олександрович, який викладав на першому курсі «Введення в мовознавство», впіймав мене на тому, що конспектував у нього на лекції щось із предмета «Історія КПРС». Усунув від занять і заявив, що ніколи йому не складу з першого разу іспит. І дуже здивувався, коли мені вдалося це зробити, адже самостійно штудіював той предмет, брав конспекти, переписував їх. Тоді він так мені сказав: «Ви мене вразили». Досі пам’ятаю імена тих російських мовознавців: Іван Олександрович Бодуен де Куртене, Дітмар Ельяшович Розенталь. У другому ж семестрі уже завдяки Жанні Соколовській стільки часу провів у лінгафонному кабінеті, що запам’ятав його на все життя. Зате навчився писати грамотно, хоча з пунктуацією досі маю проблеми: ставлю коми там, де треба й не треба. Пам’ятаю й інших викладачів, прізвища яких закарбувалися на все життя: Юрій Сафронов, Олександр Чуднов та дуже своєрідний Микола Циба.

– А який із тебе вийшов актор?

– Інколи, коли відкривав на першому курсі свій дипломат-«мильницю», то багатьох дівчат, а їх, окрім двох хлопців, у нашій групі було аж 23, шокувало побачене. Там у мене були білі лосини: я ж грав у театрі Принца у виставі «Кришталевий черевичок». Удень – навчання, а звечора й аж до ночі – театр. Дейнекін був дуже вимогливим, фанатично відданим улюбленій справі й не терпів фальші. «Резонанс», на мою думку, тоді навіть краще грав за наш обласний театр. На всіх спектаклях в невеличкому актовому залі педінституту був аншлаг. Тоді, 1985 року, у театрі відбувалася зміна поколінь, а сам Валерій Дмитрович закінчував навчання в театральному виші, здається, Московському театральному училищі ім. Б. Щукіна. Так ось, мене, «зеленого» дебютанта, колишнього футболіста з не дуже рівними ногами, деякою мірою вимушено затвердили на одну з головних ролей. Але ж намучилася зі мною Ірина Іллівна Дейнекіна, яка проводила репетиції за відсутності Валерія Дмитровича. Ну, якщо з текстом я впорався й емоції більш-менш намагався відігравати, то ось із танцями не виходило. Урешті-решт, мене просто перемістили під час сцени танцю на королівському балу на другий план, щоб я не перетворив, як каже герой мого улюбленого фільму «Покровські ворота» Костик, молитву на фарс. Однак театр став для мене фантастичною школою, яка згодом допомагала в подальшому житті. Адже правильна дикція, сценічне мовлення, сценічний рух, пантоміма, пластика, якими ми щодня займалися на репетиціях, дійсно знадобилися в «кавеенівській» та журналістській кар’єрі.

У трьох чи чотирьох спектаклях я зіграв Принца. Попелюшкою в мене була нинішня директорка школи № 31 Тетяна Тиханська, а роль Короля виконував майбутній начальник міського відділу культури Микола Барабуля, на той час директор студклубу. Якось ми з ним накладали перед спектаклем грим і обговорювали якийсь матч, бо він – також затятий прихильник футболу. Тож не вживалися в роль, а бозна-чим займалися. Дейнекін як почув це, то дуже емоційно розповів, що він думає про нас.

Згодом Валерій Дмитрович знайшов на роль Принца дублера – Олега Крамаренка, з яким ми мали грати по черзі. Мене, максималіста й спортсмена, якого посадили на лаву запасних, це обурило. Як це так: зняли з головної ролі й перевели музику крутити! Урешті-решт, на зборах по завершенні театрального сезону ця образа вихлюпнулася: посварився з Дейнекіним, гримнув дверима й пішов із театру. Валерій Дмитрович намагався покарати мене, навіть вимагав виключити з інституту, щоб іншим була наука, але все обійшлося… Про «Резонанс» згадую лише позитивно і вдячний долі, що він у мене був на певному етапі життя. А з Дейнекіним, який так рано пішов від нас, на щастя, ми ще зустрілися, коли я вже на телебаченні працював. Подякував йому за все, що він зробив для мого становлення. І ми потиснули один одному руки. Не можу не похвалитися, що він таки визнав, що я – хороший журналіст.

– Яким же чином ти опинився на істфаці?

– Після першого курсу влітку склав величезну кількість іспитів і заліків, щоб перевестися на другий курс істфаку. Декан філфаку Лідія Показєєва не хотіла мене відпускати й казала: «Ти там загубишся, там на тебе ніхто не чекає». Але я був категорично налаштований, і тільки втручання мого батька, який пішов до проректора Болеслава Кучинського (з яким вони разом починали працювати в інституті) й попросив підписати документи про переведення, допомогло. До речі, це був перший і єдиний раз у житті, коли я використав авторитет своїх батьків. Ні, був ще один епізод, коли тато врятував мне від звільнення із роботи, пішовши до головного редактора тижневика “Украина-Центр” Юхима Мармера, якого навчав баскетболу в інституті. Але про це трохи згодом.

На істфаці швидко став своїм, уже через рік мене обрали студентським деканом факультету й призначили ленінську стипендію. То був час розквіту студентського самоврядування, без підписів комсорга факультету й студентського декана не селили в гуртожиток, не призначали стипендію й не виключали з інституту. Так що, авторитет до самого випуску мав чималий. Закінчив навчання з червоним дипломом, про студентське життя, друзів і педагогів, яких можна було назвати, але боюся когось забути й образити, маю тільки світлі спогади. Тож низький всім уклін – без їхніх вимогливості й наполегливості я б не став тим, ким є нині. До речі, за тих чотири роки, що був студентом педінституту, ніхто ніколи навіть не думав запропонувати викладачам якісь гроші. Інша була епоха, інші принципи й інші цілі. Це був чудовий час першої в житті мого покоління революції – Перебудови, яких згодом буде чимало.

– І почалися трудові будні.

– Так, перший запис у моїй трудовій книжці – відомого політичного та громадського діяча Ігоря Шарова, який тоді працював головою профкому педінституту. Трохи попрацював у студентському клубі, але не зійшовся думками про світоустрій з новим головою студпрофкому Валерієм Радулом (Ігор Шаров тоді вже поїхав навчатися до аспірантури). У день свого звільнення з роботи зустрів також випускника істфаку Юрія Воронова, який очолював молодіжне об’єднання «Діалог» при обкомі комсомолу. Той запросив до себе організовувати концерти й інші заходи. У «Діалозі» в різний час працювали Едик Гева, Ігор Гоцул, Геннадій Коган, Сергій Скібневський, Ігор Крикуненко та багато інших творчих особистостей. Ми провели на стадіоні «Зірка» два концерти Віллі Токарєва, до нас на запрошення приїздили ведучі програми «Взгляд» Влад Лістьєв і Олександр Любімов разом із керівником проекту Анатолієм Лисенком. У «Діалозі» пройшов чудову школу організації різних розважальних заходів. І саме тоді на моєму шляху виникла популярна інтелектуально-гумористична гра «Клуб веселих і кмітливих», тобто КВК, а російською мовою – КВН.

– Тобто щуку кинули в річку…

– Завжди залишався спортсменом у душі, а КВК – це поєднання спорту й мистецтва. Але все ж – це більше спорт, гра, адже на першому плані там результат і бажання перемогти. І от, можливо, через це вирішив зайнятися цією грою, поїхав на Перший Всесоюзний фестиваль команд КВК у Дніпропетровську, куди мене відправив Юрій Воронов. Згодом зійшовся з організаторами команди «СКІФ» (назва розшифровується, як збірна команда історичного факультету, що існувала упродовж 1989–2001 років) Олександром Рабіновичем та Вадимом Мурованим і став її директором. Команда виходила на сцену педінституту, провела першу міжнародну зустріч в Льотній академії з колективом із Бєльців (Молдова), а потім поїхала до нього в гості. Ми побували на Першому Всеукраїнському фестивалі КВК в Луцьку, де стали переможцями. І тоді до нас приєднався Юрій Смірнов, у подальшому – художній керівник і основний автор команди. До чемпіонського складу входили й мій нинішній колега по СВN Олексій Гора, а також головний режисер Першого Національного фестивалю «Кропивницький» Сергій Компанієць та інші талановиті хлопці. Ми завжди самі писали свої тексти, ніколи не залучали сторонніх авторів.

Однак це було хоча й важливе, але хобі, а працювати продовжував у «Діалозі». Коли ж комсомол уже помирав, то рік відпрацював у науковій бібліотеці Льотної академії і навіть з’їздив у Ташкент, де три тижні обіймав посаду секретаря приймальної комісії, яка набирала до академії курсантів. Потім викладав історію в музичному училищі, недовго поробив у комерційних структурах, які очолював нинішній перший заступник міністра молоді та спорту України Ігор Гоцул. Я навіть у Кривому Розі вагон канцтоварів та іграшок якійсь базі продав і заробив чималу суму преміальних. А 1994 року на моєму з іншими «скіфівцями» шляху виник Олександр Нікулін. Олександр Васильович сам нас знайшов і запропонував співпрацю. І саме він фінансово підтримав команду, виділив кошти на дводенний фестиваль «Маленький Париж» в обласній філармонії, який у нас досі згадують і директором якого я був. Тоді «СКІФ» програв усього півбала команді з Вінниці. Після цього фестивалю розпочалася епопея з нашими поїздками в Сочі на фестивалі КВК. Двічі грали у півфіналі першої ліги й мали шанс пробитися до вищої, але не вистачало імені: маленьке місто, невідомі гравці. Нікулінське підприємство «Горн» було грандіозною структурою, яка мала філіали й за кордоном. Тож Олександр Васильович, який умів гуртувати навколо себе талановитих особистостей, не шкодував коштів не тільки на нашу команду, а й на спорт, культуру тощо. Через «СКІФ» пройшли чотири покоління гравців. Грали в ньому й такі зараз доволі відомі люди, як Гарик Бірча, Антон Лірник, Андрій Богданович, який прийшов у команду в 16 років, Геннадій Рибченков, Роман Махиня, Олексій Чемерис та інші. Керували ж командою до останнього дня її існування Юрій Смірнов і Вадим Мурований. А ми з моїм другом і колегою Русланом Мусієнком, з яким пізніше реанімували газету «Спортревю», займалися організаційними та фінансовими питаннями. Усі робили свій внесок. Творили, грали, розважалися. Тоді був золотий час кіровоградського КВК, коли фінали чемпіонату міста, а потім області збирали аншлаги у філармонії, а попередні етапи проходили за шаленої глядацької підтримки в різних навчальних закладах та в ПК ім. І. Компанійця. Перші «скіфівці» згодом створювали нові команди, в які приходила талановита молодь. І вже потім ці хлопці, а згодом і дівчата, поповнювали лави головної команди. Чимало посприяла розвитку «кавеенівського» руху Людмила Дорохіна, яка й зараз очолює роботу з молоддю в міськраді.

На жаль, за просто шаленого потенціалу нам не вистачало того, хто б перевів наші виступи на комерційну основу. І, звичайно, якби ми хоча б раз засвітилися не на гала-концертах на фестивалях у Сочі в Олександра Маслякова, куди декілька разів потрапляли, а зіграли у вищій лізі, то можна було б уже кататися й із концертами. На щастя, Олександр Нікулін створив телекомпанію «ТВ-Центр», в якій почали працювати і «скіфівці».