В Україні нині діють декілька громадських організацій, члени яких підтримують традиції середньовічного лицарства (зокрема піклуються про сиріт і хворих дітей). Однак, за словами геральдмейстера (фахівця з нагород) Міжнародної організації «Лицарський орден Архистратига Михаїла» Михайла Крейтора, у Західній Європі, де існує чимало лицарських орденів (нащадків середньовічних), з українських визнають лише Орден Архистратига Михаїла.
Як засвідчує українська Вікіпедія, лицарство (лицар – середньовічний шляхетський титул у Європі) виникло у франків у зв'язку з переходом у VIII столітті від народного пішого війська до кінного (слово лицар у перекладі з німецької мови означає – вершник). Цей стан витворив своєрідний моральний та естетичний ідеал воїна, лицарі об’єднувалися в духовно-лицарські організації – ордени. На території середньовічної України також були лицарі – вони з'явилися ще в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві. А чимало істориків називають Військо Запорозьке православним лицарським орденом, члени якого були пов’язані між собою перебуванням в одній організації, вірою та покликанням.
Більшість аристократичних сімей Заходу є нащадками учасників хрестових походів і членів тих чи інших лицарських орденів, які були як світськими, так і духовними. Перші релігійні ордени лицарів виникли під час хрестових походів для захисту, супроводу, догляду за прочанами до Святої землі і святих місць та захисту від мусульман.
Умови перебування в ордені – бідність, цнотливість, послух і військова служба. Серед основних орденів були – Мальтійський орден, Орден підв'язки, Орден Святого Гумберта, Орден тамплієрів. Вони мали свій кодекс, згідно з яким кожен із них повинен був діяти згідно з Євангелієм, бути доблесним, будь-якою ціною боронити свою честь, завжди дотримуватися слова, зберігати вірність «дамі свого серця», ставати на оборону слабших, не змінювати віру, стояти до останнього під час штурму замка. А в лицарській присязі ішлося про те, що лицар має щодня слухати обідню, піддавати життя небезпеці за віру, охороняти церкви і духовенство від грабіжників, охороняти вдів і сиріт, уникати несправедливого середовища і нечистого заробітку, для порятунку безневинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки заради військових вправ, шанобливо служити імператорові в мирських справах, не відчужувати імперських ленів, жити бездоганно перед Господом і людьми…
Пройшов час – і середньовічні лицарі й лицарські ордени залишилися в минулому, постають вони перед нами тепер лише в кінострічках та зі сторінок історичних книг. Та ще в музеях можна побачити металеві обладунки лицарів і їхніх коней, а також зброю; можна також походити замками із того часу, коли ці будівлі слугували за місце для оборони, а також контролю над територією, якою володів лицар-феодал.
Сучасні члени лицарських орденів стають ними завдяки шляхетному походженню, а головне – бажанню допомагати бідним, знедоленим і хворим. І це зараз головніше за аристократичний родовід. Підтвердженням цього є діяльність української Міжнародної організації «Лицарський орден Архистратига Михаїла», яка входить у пенталігу (ліга, до якої належать п’ять лицарських орденів) разом із німецькими Тевтонським орденом і Орденом Грифона, італійським Орденом тамплієрів та угорським Орденом Святого Ладислава. Про сучасних лицарів «Вечірній газеті» розповів член українського лицарського ордену з 2000 року архітектор Михайло Крейтор, який провів у Кіровограді дитинство, закінчив у ньому школу й будівельний технікум і до вступу на навчання в Одеський будівельний інститут на архітектурний факультет вчився в інституті сільськогосподарського машинобудування. Після закінчення будівельного інституту за розподілом він потрапив до Києва, де й живе та працює за фахом уже 45 років.
Михайло Васильович зараз частий гість у Кропивницькому, де мешкає його мати Лідія Крейтор – заслужений архітектор України, яка протягом 1962–1968 років обіймала посаду головного архітектора міста. У її доробку – 20 великих проєктів будівель у нашому місті, сім з яких визнано пам’ятками архітектури, а за проєкт планування та забудови села Комишуватого Новоукраїнського району Лідію Крейтор нагороджено медаллю ВДНГ (Виставка досягнень народного господарства) СРСР. Її авторські проєкти – кінотеатр «Комсомолець», магазин «Дитячий світ», кооперативний коледж економіки і права ім. М. Сая, швацька фабрика «Україна», обласна філармонія, проєкти планування й забудови декількох сіл Кіровоградщини. За проєктами архітекторки здійснювали реконструкцію театру корифеїв, обласної дитячої лікарні, головпоштамту, міської лікарні на нинішній вулиці Архітектора Паученка. Чимало побудовано в нашому місті й за проєктами, які Лідія Федорівна створювала у співавторстві. Тож цілком зрозуміло, чому Михайло Крейтор обрав собі за спеціальність архітектуру (його батько, Василь Крейтор, також працював будівельником).
Ось уже два десятки років чоловік є членом Міжнародної організації «Лицарський орден Архистратига Михаїла», керівник якого (магістр) Іван Микулинецький мешкає в Чернівцях. У цьому та інших містах Західної України щорічно відбуваються з’їзди ордену, яким тривалий час опікувався нині Почесний патріарх ПЦУ Філарет. На цих з’їздах (торік через пандемію він не відбувся, під загрозою проведення й цьогорічний) члени ордену підводять підсумки своєї благодійної діяльності за рік і планують подальшу діяльність. Вони сплачують членські внески, а також вносять хто скільки може на його благодійність. Тобто збагатитися на членстві в ордені точно не вийде.
– Сфера діяльності сучасних лицарських орденів – допомога бідним, хворим і знедоленим, – розповідає Михайло Крейтор. – Коли магістр мечем посвячує в лицарі, то ти стаєш на коліна й береш на себе ці зобов’язання. Дехто мені каже, що заробляю на закордонних лицарях, але це не так, у Західній Європі я ще й залишаю власні гроші на благодійність і проживання. Це не той випадок, щоб заробляти…
Зважаючи на те, що український орден входить до названої вище пенталіги, його члени відвідують своїх західноєвропейських колег, беруть участь у їхніх урочистих зібраннях та разом з ними планують і організовують надання гуманітарної допомоги дитячим закладам в Україні. Західноєвропейські лицарі привозять до нас меблі, медичне обладнання, іграшки тощо. А ще – виділяють кошти для придбання необхідного. Уся ця допомога, зазначив Михайло Крейтор, надходить у дитячі виховні та медичні заклади на заході України. Причина такого географічного уподобання полягає в тому, що заїжджати далеко від кордону зарубіжні члени лицарських орденів не ризикують, бо одразу ж відчувають різницю між своїми дорогами й нашими. Виходячи вже із цього, їхні українські колеги як вдячність за допомогу організовують для добротворців огляд місцевих пам’яток та інших цікавинок. Ось так українське бездоріжжя ставить хрест на можливості охочих надати гуманітарну допомогу тим дітям, які живуть східніше від Львівської чи Чернівецької областей.
Окремо варто сказати й про українську митницю: її працівники, за словами Михайла Крейтора, не сприяють потраплянню гуманітарної допомоги до дітей в Україні, а всіляко цьому заважають, вимагаючи плати за ввезення пожертвуваного навіть тоді, коли є всі необхідні документи, які підтверджують, що це – саме гуманітарна допомога, а не товар для продажу. Ось уже й друге завдання для центральної української влади (після побудови нормальних доріг): зробити митницю не гаманцем для її працівників, а органом, що працює на країну. Вимагання грошей митниками є вже настільки звичною справою, до для «порятунку» гуманітарки часто доводиться вдаватися й міським головам тих міст, де знаходяться дитячі заклади, для яких її везуть.
– У німців, як і в усьому Європейському союзі, престижно жертвувати кошти й надавати гуманітарну допомогу. І ще: якщо ти офіційно допоміг фінансово, то маєш пільги зі сплати податків, – зазначив Михайло Васильович. – Крім цього, там готові поділитися тим, що є хоч і не новим, але цілком справним. Коли делегація нашого ордену перебувала в місті Вюрсбурзі (Німеччина), то керівник готелю, в якому ми зупинилися, сказав, що будівлю невдовзі реконструюватимуть і всі меблі з нього в гарному стані ми можемо забрати. Тільки маємо приїхати своїм транспортом. Коли ж ми завітали на українську митницю й пояснили, що то – для наших шкіл і дитсадків, то митники відповіли, що все одно без грошей – не можна. Так і не змогли домовитися про пільгове ввезення цієї гуманітарної допомоги. І ніякі папери не допомагають. Давайте трохи грошей – і їдьте. Саме тому лицарі з Німеччини дуже багато гуманітарної допомоги везуть до сусідньої Угорщини (завдяки членству в пенталізі німецьких і угорського орденів). Там із митницею проблем не виникає…
Та, незважаючи на перепони, українські лицарі з Міжнародної організації «Лицарський орден Архистратига Михаїла» лупають скалу української чиновницької бездушності й зажерливості та продовжують свою шляхетну справу – допомагати бідним, хворим і знедоленим, передусім – дітям. І використовують для цього тісні дружні стосунки з іншими європейськими лицарськими орденами із пенталіги.
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
