Ставши свідком цього ажіотажу, я запитав у пенсіонерів, що їх сюди привело. Старики пояснили, що мають статус дітей війни, а тут вони купують бланки заяв до суду. По три гривні за штуку.
Пенсіонери, які стояли в черзі, поводилися так, ніби прийшли до знаної адвокатської контори, яка є їхньою останньою надією й опорою. А продавці, двоє чоловіків, діловито запитували у стариків, звідки вони прибули. Ті розгублювалися, як це завжди буває з простими людьми, коли вони приходять до суду, прокуратури чи інших поважних інстанцій. Поряд закликала до порядку вахтер – пенсіонери, товплячись до кіоску, час від часу загороджували прохід на другий поверх, за який вона, працівниця апарату ФПО, персонально відповідає.
– Оце так! – сказав я і запитав, хто останній. Вистоявши в черзі, віддав продавцеві трояк і отримав документ під назвою "Адміністративний позов про перерахунок та виплату щомісячної державної соціальної допомоги дітям війни".
Таким чином, якби я мав статус дитини війни, мені залишалося б вписати у цей папір свої прізвище, ім’я, по батькові та домашню адресу і починати судитися з Пенсійним фондом за 30 відсотків доплати до мінімальної пенсії за віком (допомога, передбачена Законом України "Про соціальний захист дітей війни", але проігнорована уже котрим законом про річний державний бюджет.) Три гривні за правову допомогу – це ж дешево і сердито!
Та тільки я одразу помітив, що куплений мною документ складений людиною, яка має слабке уявлення про адміністративне судочинство. Так, статтею 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що до адміністративного суду подається документ, який має називатися позовною заявою, і лише так. А термін "адміністративний позов" означає процес звернення до адміністративного суду. Для суду ця неточність – підстава повернути документ заявнику чи відмовити у відкритті провадження.
Я, звісно, запитав в одного з продавців, де він набрав цих халтурно складених паперів і чи готовий нести відповідальність за продаж браку. Торговець збентежився і намагався переконати мене в тому, що, мовляв, він не бланками торгує, а надає послуги з копіювання документів ("Тут у мене ксєроцентр", – заявив він). Я зауважив, що його діяльність у даному випадку – це не надання послуг з копіювання, оскільки він виготовляє копії не документів, принесених відвідувачами…
Говорили ми довгенько. Підприємець визнав, що одного разу продані ним документи не були прийняті судами, і тому їх довелося переробити. Я йому повідомив, що і ці, в новій редакції, "адміністративні позови" далекі від досконалості. А тим часом пенсіонери з черги, запідозривши недобре, питали один в одного: "Що ж нам далі робити?" Я їм порадив оминати людей, які курей продають з асфальту, а бланки позовних заяв – на ринку та в інших непідходящих для цього місцях.
Звичайно, оплатити якісну правову допомогу пересічному пенсіонеру – не по кишені. То, можливо, людям слід звернутися до місцевих організацій політичних партій, які ведуть мову про порушення прав дітей війни? Впевнений, там не відмовлять малозахищеним і складуть в їхніх інтересах позови грамотно й безплатно.
Наостанок хочу зауважити, що в місцевому адміністративному судочинстві склалася обнадійлива для дітей війни практика: суди задовольняють позови про 30-відсоткову доплату. Щоправда, про реальне виконання таких судових рішень ще не чути.
Віктор КРУПСЬКИЙ
