Безперечно, головною подією перших днів нового року стало вручення Вселенським Патріархом Варфоломієм Томосу про автокефалію Православної Церкви України (ПЦУ) новообраному предстоятелю помісної церкви Митрополиту Київському і всієї України Епіфанію. Польоти до Стамбула напередодні Різдва значної частини українського бомонду засвідчили бажання багатьох бути причетними до цієї епохальної події. Хто не поїхав, відзначився у фейсбуці чи твіттері. В основному – позитивно. Крім православних рашистів, на кшталт Новинського, Бойка, Вілкула тощо.
Та попри визнання багаторічної боротьби Філарета і Макарія за незалежну від Москви українську автокефальну церкву мало хто щиро визнав визначну роль діючого Президента України Петра Порошенка у досягненні мети на тисячоліття. Томос рве духовні «скрєпи» із московською імперією сильніше, ніж зброя у руках вояків на Сході. Це потужна моральна, світоглядна, інтелектуальна сатисфакція за століття принижень і поразок. Перемог і досягнень у нас значно менше, тому прорив у духовній царині, здійснений майстерно і блискавично, варто оцінити найвищим балом.
Петро Порошенко діяв у цій історії як справжній державний муж і лідер нації, а не як містечковий політик, який збирає крихти рейтингу напередодні виборів. Міг би і не ризикувати. Адже втрата півтора – двох мільйонів голосів прихильників московського патріархату (особливо у східних і південних областях) йому забезпечена. Повторюю, Порошенко діяв у цьому процесі як державник. І сучасники, і нащадки ще висловлять своє захоплення його діяльністю у здобутті церковної незалежності. Коли відійдуть від виборчої тріскотні й усвідомлять, який потужний крок ми зробили у досягненні національної ідентифікації і єдності.
Теоретик української державності, визначний діяч національно-визвольних змагань часів Української революції 1917 – 1921 років В’ячеслав Липинський у своїй праці «Релігія і церква в історії України» зазначав, що «релігія та церква потрібні нам, людям світським, не тільки тоді, коли ми вже матеріальною силою своєю свою державу завоюємо і націю свою зорганізуємо. Вона нам потрібна не менше і в самому процесі боротьби. Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але, перш за все, моральну. Крім ясної та виразної, власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії».
На шляху до Українського Храму ми зробили впевнений і помічений у світі крок до виходу із глибокої духовної кризи сучасного суспільства. Працюймо над собою. Історія кожного винагородить за вчинки його.
Сергій ЗАПОРОЖАН
