Уже чотири роки наша країна борониться від російсько-терористичної агресії, чотири роки українські солдати й офіцери стримують ворожу навалу, немало їх при цьому загинуло. Серед них – і наші земляки, які служили в Кропивницькому або були призвані з нього до війська.
На сторінках «Вечірньої газети» ми розповіли про кожного з полеглих у війні на Сході України у 2014 – 2017 роках краян. Однак час невпинно прямує вперед, залишаючи позаду не лише події, а й спогади про них. Тож ми знову згадуємо про земляків, які поклали свої життя за свою і нашу Батьківщину.
Олександр Глушко
Під час виконання бойового завдання поблизу селища Зайцевого під Горлівкою (Донецька область) дістав уламкове поранення й контузію водій 34-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади молодший сержант Олександр Глушко.
Після цього його лікували у військових госпіталях Харкова й Києва, а 25 лютого 2016 року у столичному військовому шпиталі він помер через зупинку серця. У Кіровограді 29 лютого його провели в останню путь на Далекосхідне кладовище від будинку, де чоловік жив до мобілізації.
Бойовий побратим з позивним «Кривбас» розповів про померлого як про хорошого військового: «Він ніколи не боявся іти в бій, а ми завжди були спокійні, коли поруч був Олександр. Одним з перших навчав молодих військовій справі. Але не розповідав про свої фізичні болі, тому лікували, мабуть, його від одного, а помер побратим від іншого».
Народився Олександр Глушко 4 липня 1963 року в місті Олександрії Кіровоградської області, після закінчення школи відслужив строкову військову службу інструктором з водіння бойових машин піхоти, вступив на історичний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О. Пушкіна, по завершенні якого працював учителем історії в селі Олександрівці Маловисківського району.
– Хоча народився чоловік в Олександрії, однак згодом його родина переїхала до Малої Виски, де ми з ним і познайомилися. Там він закінчив школу, після чого вступив у Кіровограді до педінституту, а я – до медичного училища, – розповіла дружина померлого учасника АТО Інеса Глушко. – Тут ми й одружилися. Чоловік після вчителювання служив у пожежній частині, а згодом став приватним підприємцем. Під час однієї з хвиль часткової мобілізації до нас прийшли додому з військкомату й повідомили, що армії потрібні такі військові спеціалісти, як він. Олександр був мужнім, сміливим, був патріотом. Остання його фраза у відповідь на моє запитання, навіщо він іде на війну, була така: «Якщо не я, то хто?»
Поранення та контузії чоловік зазнав буквально перед самісінькою демобілізацією. Спочатку потрапив до хірургічного відділення центральної районної лікарні міста Костянтинівки Донецької області, а потім – у військові шпиталі Харкова і Києва. Ми із сином просили, щоб його перевели до госпіталю в нашому місті, але лікарі на це не погодилися. Сказали, що в нас немає необхідного обладнання, адже чоловік перебував у комі з діагнозом «кома і летаргійний сон». Сім місяців ми із сином щотижня відвідували його, робили все, що потрібно було в цьому випадку. Дуже допомогли волонтери, спочатку – наші, місцеві, а потім – київські. Усі необхідні медикаменти саме вони діставали, за що ми надзвичайно вдячні цим людям…
Чоловік мав цікаве хобі – колекціонував моделі автомобілів. Багато читав, між нами, чоловіком та його дружиною, завжди панувало порозуміння. Був дуже хорошим батьком, чуйною, лагідною, відповідальною людиною. Загалом, багатогранною особистістю: займався спортом, грав на гітарі, йому надзвичайно подобався баскетбол, а ще – техніка, музика (чоловік свого часу захоплювався перезаписом із платівок на магнітну стрічку), господарювання на дачі.
Петро Балога
Чотирнадцятого березня 2016 року від кулі снайпера, обороняючи опорний пункт під Донецьком, у районі між містом Мар’їнкою і селищем Піски Ясинуватського району, загинув командир відділення старший солдат 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади Петро Балога.
Провести бійця в останню путь на площу перед театром у Кіровограді 18 березня прийшли рідні та близькі загиблого, близько сотні містян, військові побратими, а також урядники з міськради, облради та облдержадміністрації. – Петро Іванович був вірним побратимом і зразком для всіх товаришів. Він загинув у бою і достойний того, щоб називатися Героєм. А героїв ми пам’ятатимемо завжди, – сказав командир взводу, в якому служив загиблий, лейтенант Роман Німець. Поховали Петра Балогу на алеї Слави Рівненського кладовища.
Указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Народився він 2 листопада 1963 року в селі Диківці Знам’янського району Кіровоградської області. Після закінчення школи працював на радіозаводі у Світловодську, відслужив строкову військову службу. Після неї служив у міліції (навчався в Донецькому інституті внутрішніх справ, який закінчив 1995 року), а згодом працював у таксомоторному парку Кіровограда. Влітку 2015 року добровільно вже вкотре прийшов до військкомату й невдовзі вже обороняв Україну в зоні АТО (декілька разів чоловікові відмовляли в мобілізації через не надто добрий стан його здоров’я). За сумлінне виконання військових завдань його було нагороджено кількома грамотами і медаллю «Захиснику Вітчизни».
– Ми одружилися з Петром 1987 року, і відтоді я ніколи не бачила, щоб він хоча б пляшку пива випив чи закурив. Завжди був урівноваженим, дуже терплячим, чесним і відвертим. Звільнився він з міліції за станом здоров’я у зв’язку з травмою голови, якої зазнав, затримуючи правопорушника. З 2007-го працював у таксопарку охоронцем, механіком, начальником майстерні. До війська пішов добровільно, був патріотом, казав, що ми доживемо до кращого життя, – розказала про свого чоловіка його дружина Ольга Балога. – Він мені говорив: «Олю, розумієш, я вже, можна сказати, життя своє прожив, а от молодим бійцям ще жити й жити…» Він не погоджувався з тим, щоб не навчена добре молодь потрапляла на війну, як це спочатку було.
Ми із сином і не знали, що він пішов у військкомат і його вже мобілізували. Дізналися про це від нього самого, коли зателефонував уже з поїзда: «Не хвилюйтесь, усе буде добре, це моє власне рішення». Перед цим він був у відпустці й на нашій пасіці дуже багато роботи переробив, наче хотів встигнути завершити всі початі справи.
У зоні АТО служив під Щастям, Біловодськом, Широкіним, у Пісках. Але мало про це розповідав, казав, що все добре і йому всього вистачає. Наталя, волонтер з Великої Балки, яка передавала йому все необхідне, сказала якось: «Петро Іванович, певно, єдиний в АТО пере свої шкарпетки». Настільки був охайним, акуратним, дисциплінованим, бережливим. Коли служив у міліції, то завжди сам прав і прасував свою форму, ніколи не було такого, щоб він вийшов з дому неохайним. Тож яким був тут, таким залишився й на війні…
– Батько мене добре виховував, ми з ним часто їздили на риболовлю, на полювання, він навчав мене їздити на автомобілі, допомагав в усьому, – поділився спогадами про свого батька його син В’ячеслав. – Він мене навчив і бджільництву, разом з ним ми працювали на нашій пасіці. Батько дуже любив свого онука Микиту, мого сина. Часто доглядав за ним, коли ми з дружиною були на роботі. Вони удвох спілкувалися своєю власною мовою, яку лише самі розуміли…
Підготував до друку
Юрій ЛІСНИЧЕНКО
