Віталій Петрович
Фельдшер медичного пункту 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина» молодший сержант Віталій Петрович загинув 13 серпня 2014 року під час сутички із сепаратистами під Горлівкою від вогневого обстрілу з мінометів, реактивних систем БМ-21 та гармат у районі села Ленінського Амвросіївського району Донецької області.
Указом Президента України № 873/2014 від 14 листопада 2014 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Віталія Петровича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
– Віталій Петрович і Роман Крадожон влилися в наші лави під час першого етапу часткової мобілізації, коли загроза ззовні виявляла себе лише колонами «зелених чоловічків» на південному кордоні нашої держави. Вони просилися на передову, — сказав під час прощання з героями заступник командира першої спеціальної бригади територіальної оборони із роботи з особовим складом підполковник Володимир Мазуряк. – Хотіли чимшвидше покинути тренувальний табір, бути справді корисними... У польовій обстановці проявили себе як справжні солдати, жодного разу не схибили і не піддалися паніці, померли, зрештою, теж героїчно...
Народився Віталій Петрович сьомого березня 1981 року в місті Тирасполі (тоді – Молдавська РСР). Там закінчив початкові класи, а потім з батьками переїхав до Бобринецького району нашої області – у село Кірове. Навчався ж у селі Витязівці, де й закінчив школу. Потім відслужив строкову службу в Одеській області та вступив 2001 року до Кіровоградського медичного коледжу імені Є. Мухіна – на фельдшерське відділення, яке закінчив 2004-го. Прийшов на роботу в обласну тублікарню, звідки через рік його перевели в обласний тубдиспансер. Працював у рентгенологічному відділенні на пересувному рентгенапараті. Невдовзі почав служити в Кіровоградському слідчому ізоляторі фельдшером, звідки з часом звільнився за власним бажанням і деякий час працював не за фахом.
Під час першої хвилі часткової мобілізації його було призвано до війська: від березня по травень служив у Кіровоградському об’єднаному міському військкоматі, потім із травня проходив вишкіл у батальйоні територіальної оборони «Батьківщина», який готувався до виїзду на Схід України на території військової авіабази «Канатове». Після двох місяців тренувань батальйон відправився на схід.
– Ми вчилися з Віталієм в одному медколеджі, – розповіла його дружина Наталія Петрович. – Я закінчила акушерське відділення, а чоловік — фельдшерське. Знайомство наше відбулося за незвичних обставин. На першому курсі я жила на квартирі, а вже на другому підселилася до дівчат в одну з кімнат гуртожитку медколеджу. І тільки-но стала там мешкати, як приходять троє хлопців – і кажуть, що прийшли вечеряти. Я, звичайно ж, не пустила їх, грюкнувши дверима перед їхніми носами. Та потім з’ясувалося, що ті хлопці, серед яких був і Віталій, живуть у цьому ж гуртожитку й домовилися із дівчатами з моєї кімнати, що лишатимуть у них свої сумки з харчами. Але того вечора вони таки лишилися голодними. Згодом ми роззнайомилися – і вже через деякий час почали зустрічатися з Віталієм, а потім одружилися.
У медколеджі він був активним, брав участь у конкурсах, добре навчався, вирізнявся урівноваженістю і скрупульозністю. Після навчання ми працювали разом у тубдиспансері й у тублікарні, на роботі чоловіком були задоволені, бо виконував великий план з флюорографічних обстежень. Він мав хобі, яке повністю відповідало його спокійному, цілеспрямованому характерові — складав із сірників моделі будинків, зокрема церков, клеїв моделі кораблів. Коли почався Майдан, то Віталій рвався туди, але я його не пустила. А от від мобілізації вже не відмовляла, та він і не послухав би мене…
Сергій Котовий
Двадцять першого серпня 2014 року під селом Грабовим Шахтарського району в Донецькій області, неподалік від міста Іловайська, загинув командир евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення 1-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади молодший сержант Сергій Котовий.
– Після мінометного обстрілу на полі бою залишився боєць, який кликав на допомогу. Решта солдатів знаходилася в траншеї десь за 300 метрів. Серед уцілілих був і рідний брат хлопця, якого поранили. Проте за армійським законом не можна, аби брат ішов за братом на поле бою, – переказала розповідь товаришів Сергія по службі його сестра Інна. – Тому командир запропонував іншим бійцям добровільно піти на порятунок солдата. Тоді Сергій з іще одним хлопцем зголосилися допомогти побратимові. Коли вони удвох підійшли до пораненого, почався мінометний обстріл – і декілька мін потрапили їм під ноги. Усі троє загинули миттєво.
Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Сергія Котового нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На його честь названо вулицю і провулок у селищі Гірничому.
Народився він 15 січня 1988 року, навчався в ЗОШ № 31. Після її закінчення 2005 року вступив до Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету (КЛА НАУ) на факультет «Обслуговування повітряного руху (спеціальність «Аварійне обслуговування та безпека на авіаційному транспорті», кваліфікація «Співробітник із забезпечення польотів»). У 2010–2011 рр. перебував в академічній відпустці у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. А вже наступного року юнак пішов служити до Збройних сил України. Військову підготовку проходив курсантом розвідувальної роти в навчальному центрі «Десна», після чого служив у селищі Чорноморському Одеської області заступником командира взводу спостереження та технічних засобів розвідки, заступником командира машини розвідувальної роти. За сумлінне ставлення до виконання службових обов’язків неодноразово був нагороджений грамотами. Військова служба юнакові подобалася, тож він планував після завершення навчання в КЛА НАУ повернутися до рідної частини контрактником.
По закінченні служби був звільнений у запас із лав Збройних сил України 23 квітня 2013 року. Невдовзі його мобілізували на посаду командира евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення мінометної батареї 1-го механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.
– З однокласниками син завжди був товариським, душею компанії, він не мав ворогів. Завжди намагався допомогти другові, навіть якщо той не правий, дуже справедливим був, добрим. Йому зателефонували з військкомату і сказали з’явитися з речами, але з першого разу не мобілізували. Сергій дуже засмутився, – розповіла мати бійця Любов Анатоліївна. – За другим разом його теж не забрали, на службу потрапив аж за третім. Він казав нам, своїм рідним: «Хто вас буде захищати, як не я?» Спочатку син був на блокпості в місті Красноармійську однойменного району Донецької області. Його засилали в тил сепаратистів, багато разів траплялися випадки, коли йому доводилося спілкуватися з ними, вдаючи із себе одного із бойовиків, щоб вивідати потрібну нашим військовим інформацію. Підготовка в «Десні», яку він пройшов, йому дуже допомагала. Синів товариш по службі якось сказав мені: «Я – розвідник, а Сергій – розвідник від Бога». Він по телефону завжди запевняв, що в нього все добре, не скаржився ні на харчування, ні на умови проживання. Ще під час строкової служби кардинально змінився, став дуже охайним. Тоді нам його командир порадив, аби Сергій продовжував військову кар’єру. Ми і самі відчули, що йому подобається військова служба...
Після короткої відпустки додому Сергій, повертаючись до зони АТО, потайки взяв із собою «Кобзар» Тараса Шевченка. Батьки дізналися про це лише тоді, коли їм повернули речі сина після його загибелі.
– Раніше не було такого, щоб Сергій щось філософське читав. А тут таке… Це ж наскільки зріс його патріотизм. Насправді він дуже змінився в армії. У нього, мабуть, взагалі відбулася переоцінка життєвих цінностей. Він став дорослішим. Пам’ятаю його останній погляд. Таке відчуття було, що бачу його востаннє, – пригадала сестра солдата Інна. – Брат виріс дуже доброзичливим. Завжди приходив на допомогу. Щоб ви зрозуміли, наскільки він був чуйним, розкажу дещо. Якось мама прийшла додому, а Сергій сидить із вагітною дівчиною. І розповів, що дівчину покинув хлопець, тому він має її заспокоїти і підтримати. Настільки був добродушною людиною. Його товариші по службі казали, що якби всі були такими, як Сергій, то війна уже б давно закінчилася. Він став професіоналом, часто ходив у розвідку, ніхто не хотів іти, а він ішов. Коли хлопці переміщувалися на бронетранспортерах, то він їхав на першому з них, настільки був сміливим…
– Сергій виріс на моїх очах. Останнім часом він став зовсім іншим, дуже серйозним. І почав говорити про те, що хоче стати військовим, – пригадує Сергіїв сусід Владислав. — Дуже хотів, щоб війна швидше закінчилася, планував вступити до військового вишу. Коли приїжджав додому, сказав мамі: «Я повернуся звідти героєм. Ти будеш мною пишатися». Сергій мав великі плани на життя після війни: хотів залишитися в армії і стати професійним військовим, казав: «Я зрозумів своє покликання, буду військовим. Це моє». Але не встиг зробити того, що хотів...
Підготував до друку Юрій ЛІСНИЧЕНКО
